- Ясного неба.

- Ясного неба. А за що подяка? - посмішка у дівчини така відкрита й щира, що я не втрималася й посміхнулася у відповідь.

- Не кожен прибулець поважає не тільки нас, а й нашу природу.

- А звідки ти знаєш, що ми прибульці? - здивувалася я.

- Наші цифровки, - буденно пояснив Внсі й для переконливості потряс своєю рукою з браслетом у мене перед носом.

Подумаєш, який розумний, зате мене родичі підтримали, а його кинули. Але потім я засоромилася таких думок.

- Мене звуть Карай, а це - Внсі. Ми тут за запрошенням, - я простягнула дівчині паперовий навігатор.

- Юрата, - назвалася дівчина. - Запрошення віддаси черговому. Пішли, я вас проведу, - вона повернулася й підстрибом помчала по доріжці. Ми з Внсі переглянулися: що б її наздогнати, треба спринтером бути. Та все ж побігли навздогін, забувши про красиву траву й квіти.

Петляючи між високими підстриженими кущами у формі різних тварин: слонів, носорогів, драконів, буйволів і ще когось, доріжка вивела на великий майдан з фонтаном посередині, потім оминула його з двох боків і закінчилася біля ґанку великого триповерхового будинку. Я б назвала його швидше палацом. Черепичний гострий дах, арочні вікна з дерев'яними віконницями, кручені колони вздовж першого поверху приховують веранду, на яку виходить кілька дверей. Кожна колона зверху закінчується скульптурою дивовижної тварини, жодну з яких я ніколи не бачила. По кутах палацу розташовуються круглі вежі з гострими черепичними дахами й флюгерами у вигляді драконів.

Юрата забігла до палацу й від туди почувся крик:

- Антере, до нас гості!

Ми підійшли до фонтану й побачили зліва майдану арочний тунель, обплетений виноградною лозою, що веде до великої альтанки так само вкритої зеленню, розташованої на невеликій відстані від палацу. Біля входу в арку на низьких п’єдесталах стоять дві мармурові статуї у півтора зросту людини: чоловік та жінка в коротких туніках, що простягають руки один одному.

Із-за статуї жінки вийшов досить низький худорлявий чоловік з приємним обличчям з еспаньйолкою. У нього руденьке волосся, до якого на диво добре пасують фіолетові очі. Одягнений в просту світло-блакитну футболку з намальованим котом-скелетом та джинсові короткі бріджи з металевим ланцюгом на боку.

- Ясного неба. Я сьогодні черговий, звати Антеро, - підійшовши, він простягнув руку Внсі, тоді мені. - Чув, що ви маєте прийти.

- Ясного. Внсі, - назвався дух, задивляючись на срібні плями на бортику фонтана, - а то у вас тут срібло, чи що?

- Так, то наші балуються інколи, - легко відказав черговий.

- Дорогі ж у вас забави, - з подивом протягнув дух, - але дуже гарно.

- А Вас, леді, звуть Карай?

- Так. Ясного неба, - посміхнулась я. - Ось запрошення. Юрата казала це Вам віддати.

- Авжеж, давайте сюди, - Антеро забрав папір. - Пропоную пройти в Хату, там прохолодно.

Через широку вбудовану веранду, яка тягнеться вздовж першого поверху, ми зайшли в простору приймальню, та застигли, як соляні стовпи. Матінка рідна! Золото, срібло, платина, діаманти, аквамарини, рубіни, смарагди та безліч різнокольорового дорогоцінного каміння й це все прикрашає стіни. Відчуття, що стіни повністю зроблені зі скарбів! Я ще в житті стільки коштовностей не бачила! Метали й камені не просто прикріплені до стін. Ні! Дивовижні візерунки рослинного походження й зображення екзотичних тварин перепліталися у вишуканих танцях. Тут мій погляд натрапив на скелет у капелюсі, який робив танцювальні па навколо тростини. Навколо нього скакали менші скелетики, жонглюючи різними продуктами: кільцями ковбаси, батонами хліба, огірками й ананасами. Опа! Це що за любителі некромантії? Ці життєрадісні кістяки привили мене до тями. Я змогла адекватно реагувати на шалене багатство драконів. Ліпити скелети із золота можуть тільки істоти з хорошим почуттям гумору.

- Я збожеволів! Що за дивне марево? Карай, ти це також бачиш?! – Внсі благально заглядає мені в очі. – Це весь золотий запас планети?

- Це стіна творчості, - замріяно відповів Антеро.

- Офігеть! А якщо хтось поцупить вашу творчість? - запитав дух, благоговійно погладжуючи дорогоцінні камені.

- У нас немає злодіїв. Як можна таке припустити? - пролунав обурений голос Юрати.

- Ходімо, покажу ваші кімнати, - Антеро повернув праворуч і попрямував углиб приміщення.

- Вечеря о восьмій. Сьогодні Хендрік готує свій знаменитий м'ясний пиріг, - радісно повідомила Юрата.

- Це ваш кухар? - поцікавилася я.

- Ні, що ти. У нас немає спеціальних кухарів. Просто деяким подобається готувати й вони отримують задоволення змагаючись у приготуванні кращої страви.

Внсі

Невелика хвиля наповзає на берег і з шипінням відкочується назад. За нею друга пробує дотягнутися до моїх босих ніг, але з шипінням повертається в море.

Я з посмішкою дивлюся на гру хвиль, згадуючи розмову по інету з Айкен. Моя чорноока Богиня відпочиває вдома у батьків. На чергування вона заступає через три дні й у мене є шанс зустрітися й погуляти по місту.

Повз мене, розкидаючи пісок, а потім розбризкуючи воду, пробігла Карай і з розгону пірнула в море. Виринула трохи далі, відпльовуючись і протираючи очі. Виглядає дуже задоволеною.

Вечеря в Хаті дракона пройшла весело й пізнавально. Були присутні близько десяти драконів: одні приходили, інші йшли, постійно був тільки Антеро - черговий. Він, до речі, повідомив, що завтра з ранку нас чекає для бесіди Голова уряду Домініону Ровелли Амін Хабен. Але це буде завтра, а сьогодні ми спілкувалися з дуже цікавими співрозмовниками. Дракони розумні, щирі, з почуттям гумору й налаштовані до гостей дуже доброзичливо. Я відчував себе потрібним. І Карай просто променіла вдячністю.

Після вечері ми вирішили з нею сходити покупатися, а то бути на морі й не поплавати - це нонсенс. Пірнали, плавали на перегонки, намагалися втопити одне одного, повеселилися досхочу, тепер уже просто лежимо на теплому піску. Ровелла закотилася за обрій, небо з блакитно-рожевого стало фіолетове й з'явився перший супутник - Карело ді Компра. Невелика яскрава помаранчева куля, яка не давала наступити повній темряві.

Ми з Карай лежимо й дивимося на чужі зірки. Сузір'я незвичні, особливо небо стало чужим, коли з'явився другий супутник - Апле. Він виринув знизу й пішов наздоганяти свого небесного побратима. Прибій тихо бився об берег. Я відчув печаль і тугу з боку Карай.

- Що трапилось?

- Ти собі можеш уявити ту відстань, що відокремлює нас від рідних планет? - тихо запитала вона.

Тут я помітив дивне явище: хвилі накочували на берег, але в кожній хвилі при русі виникає зелене свічення, яке зникає при наближенні до берега. Складається враження, ніби з дна піднімається світло, а потім опускається назад. Зачаровує!

- Дивись, - показав рукою Карай.

- Клас! А давай підемо у воду й подивимося ближче? - Карай підскочила й побігла до води. Я за нею.

А у воді взагалі дивно: наші тіла обліпили тисячі маленьких зелених світлячків і з боку здавалося, ніби художник обвів контури фарбою. Вау! Дива!

Робота для фахівців

Віка

У дверях я побачила білястий силует. Це стара демониця: висока, худюща, з білим волоссям піднятим у високу зачіску, одягнена в довгу сукню з широким коміром-стійкою, який стирчить ззаду вгору до половини голови. На ній багато коштовностей, а в руках велике віяло. Ніс гачком, вузькі губи й великі запалі очі та зморщена шкіра. Це привид! Хай йому грець! Крізь демоницю я бачу лабораторний стіл з приладами.

- Добрий, ік, вечір, - привіталася з привидом, ікаючи як Карай.

- Ти диви, яка чемна. Добрий вечір, - сміючись, проскрипіла старенька. - Яким вітром?

- Нас викрали, ік, - дурдом! Усе життя мріяла з привидами спілкуватися.

- І кому ви знадобилися? - ввічливо поцікавилася демониця.