Чоловіки ж носять прості шорти/юбки із майками, як і в нас, але у всіх до футболок пришитий/одягнутий джинсовий пояс, на якому, до речі, також безліч гербів, значків та прапорців. У деяких парубків цей пояс одягнутий на шорти, але здебільшого все ж на футболку. Є ще персони, що замість поясу носять перев'язь через плече, яка закріплюється яскравою пряжкою на боку на рівні талії. Чоловічи капелюхи теж із соломи. Ще, як я бачу, тут існують сміливці, що в таку спеку, носять крисані! Це гарно, але ж то так їм голову напікає! Чому це вони не могли змінити традиційний колір капелюха на білих, чи якийсь світленький?
Щодо зовнішності, то вона в них така ж, як і в нас. Виглядають так само, як і люди, до яких ми звикли та все ж більшість ходять, не ховаючи своєї суті. Якщо йде фей – видно крила, якщо йде дух – то він не матеріальний, мовчу вже про перевертнів. Усі пішоходи привертають нашу увагу, та один, з червоними довгими пташиними крилами складеними за спиною, це робить найбільше. Він має вдоволений та впевнений вигляд, ловить зацікавлені погляди, спрямовані на його крила. Це виглядає так, як ніби вони в нього недавно з’явилися.
Бачиш он того з червоними крилами? Я не думаю, що це перевертень, - сказав мені Внсі.
Чому?
Для нього ці крила абсолютно нові.
А давай запитаєм? - я глянула на хлопця. Думаю, якби ми йшли й по дорозі бачили багато птахів-перевертнів, то нас не здивував би крилатий хлопець.
Ми підійшли до нього:
Вибачте, а Ви - перевертень? – шанобливо звернулася до червонокрилого.
Я – фей, - хитро мовив він, але зрадів не тому, що ми його з перевертнем переплутали, а тому, що ми помітили те, що він зробив. – То ілюзія. Я не люблю ходити із комашиними крильцями, ось і спробував.
Виглядає суперськи! – кинув йому дух комплімент.
Дякую, - з посмішкою від вуха до вуха юнак пішов далі по алеї.
Навігатор привів нас до моря. Широкі зі світлого каменю пірси глибоко вдаються у воду. Піщаний пляж поступово піднімається вгору й закінчується гарною набережною. Тротуарна доріжка йде вздовж моря. З іншого боку пальми з товстими бочкоподібними стовбурами, покритими колючими лусочками, і довгим темно-зеленим листям у формі пташиного пера, що стирчить пучком зверху. Під кожною пальмою лавиця, що огинає її навколо.
За пальмами розташовуються кафе, бари, ресторани, магазини та усілякі розважальні заклади. Столики з яскравими парасольками, мангали, що розповсюджують запах смажених м'яса й риби, пробудили наш апетит.
Слухай, давай зайдемо в якесь кафе, я вже така голодна, - запропонувала я духу.
Гаразд, я не проти, - він пожав плечима й ми направилися до найближчого кафе, що пропонує морські страви. Сіли за столик ближче до набережної під тінню пальми. До нас миттєво підскочила офіціантка в гарній уніформі. Я замовила круасан з тунцем та лаймовий фреш.
А ти сиди та харчуйся моєю радістю, - з посмішкою подивилася я на Внсі.
Ага, із задоволенням, - дух взяв собі плов з морепродуктів. - Як на мене, тута нестеменно має бути якесь братство духів. Чому ж за мною не прийшли? Тільки дракони такі гостинні чи що? – жартуючи запитав він удавано ображеним голосом.
Можливо вони знають, що дракони приютять нас, тому вирішили не втручатись, а разом з цим – зекономити, - видала я своє припущення.
Мабуть.
Віка
Залишившись одна в покоях, вирішила оглянути все. Хтозна скільки часу ми проведемо тут. Я вірю, що Внсі й дівчата, як тільки отримають можливість, звернуться за допомогою й не забудуть про нас. Але їм спочатку знадобитися дізнатися куди нас відвезли. А дійсно куди? Виходячи з того, що всі кого я бачила були демони, можна припустити, що ми в Тунні у Найтона на батьківщині.
З вітальні вели двоє дверей. Увійшовши в праві, побачила велике приміщення. Синє неяскраве світло магічної кулі ледь розсіює темряву. Три великих письмових столи стоять у центрі кімнати. На них лежать кіпи книг. Уздовж стін проступають силуети книжкових шаф. Куля висіть над диваном, що стоїть праворуч біля стіни. На ньому Гоньд поклав Найтона й дбайливо вкрив його пухнастою зеленою ковдрою.
Навпроти дверей, в які я увійшла, між книжковими шафами видніються ще одні двері. Цікаво, а там що? Пройшла між столами. Кроки заглушав темний килим з товстим ворсом. Двері були широкі, оббиті смугами металу, що казало про їх незламність. Ручка у вигляді голови змії кидала тінь на замкову щілину, з якої стирчав ключ. Ух ти! Може там скарбниця?
Я обережно натиснула на ручку. Двері не поворухнулися. Смикнула сильніше, результат той самий. Повернула ключ раз, другий до упору й двері відчинилися. Відчинилися також безшумно, як і все в цьому замку. Відкривши двері навстіж, заглянула в приміщення. Швидше за все це була лабораторія, оскільки центр займали довгі столи, на яких стояли скляні посудини, колби, змійовики, чаші, якісь пристрої. Детальніше розглянути було важко, оскільки кімнату також висвітлювала ледь видна магічна куля. Куля висіла над диваном, близнюк якого стояв у кабінеті, і на ньому так само як і там, лежав хлопець, укритий пухнастою зеленою ковдрою. Дежавю!
Хлопець такий же смаглявий, з чорним волоссям і, навіть, риси обличчя схожі. Галюцинація? Щоб позбутися неприємного відчуття містифікації, я похапки вернулася до кабінету. Найтон так само лежав на дивані. З радістю я помітила різницю. На Найтоні була світла футболка, куплена нами на Дагоні, а хлопець у лабораторії був у чомусь темному. Можливо це брат Найтона, якого також викрала Ролель?
- Схожі як дві краплі води, і я їх уже десь бачила, - прогугнів за спиною тихий скрипучий голос. Я різко повернулася до лабораторії і з острахом подивилася на відчинені двері.
Карай
}
Після дегустації місцевої кухні ми пішли далі. Навігатор показує напрямок уздовж моря. Легкий бриз робить прогулянку приємною.
- Так хочеться скупатися! - мрійливо протягнула я.
- Судячи з напрямку Хата драконів може бути розташована на березі. Так що ввечері накупаємося, - Внсі підбадьорився після обіду. Добре, що дракони не такі жадібні, як духи, а то мені було б дуже прикро.
Через якийсь час ми вийшли до ажурного металевого парканчика заввишки трохи вище коліна. З внутрішньої сторони паркану біля нього ростуть щільні химерно підстрижені кущі з дрібним листям яскраво-жовтого кольору зі смарагдовими смужками. Далі розкинувся доглянутий парк. Рослини стоять суцільною стіною: угорі - велингтони, що закривають півнеба, нижче йдуть їх квітучі побратими, між стовбурами мешкають різноманітні кущі, укриті різнокольоровими квітами та плодами, а на невеликих галявинах, що проглядають - пишні клумби. Гомін пташиних криків оглушає. Стрілка навігатора впирається в це царство рослин.
- Нам що через паркан лізти? - повернулася я до духа.
- Ая-яй! Де тебе виховували? Порядні люди ходять через двері, а не лазять де попало. Будівля не може стояти на самому березі, отже нам наліво, - Внсі з виглядом аристократа в двадцятому коліні пішов по доріжці з гордо піднятою головою.
Пішла за ним. Хто їх знає, цих драконів, образяться, що потоптали їм траву, і не пустять ночувати. Хвилин через двадцять парканчик повернув праворуч і, незабаром, показалася висока арка, уся обвита дрібними трояндами жовтого й рожевого кольору. Стрілка показувала на арку. Від арки вглиб парку веде широка доріжка, між плитами якої визирає коротка трава соковитого синього кольору з білими квіточками, схожими на дзвіночки. Це настільки гарно, що наступити здається блюзнірством. Не змовляючись, ми з Внсі намагаємося наступати тільки на плити й тому більше дивимося під ноги, ніж вперед.
- Дякую, - несподівано пролунав дзвінкий гарний голос. Я запнулася й мало не впала на доріжку, зависнувши в неприродній позі не далеко від поверхні. Внсі виявився дуже спритним і врятував мене від конфузу. Коли ми піднялися, то побачили перед собою симпатичну біляву дівчину у відкритому небесно-блакитному сарафані. Вона радісно посміхається.
