Сон триває! Тільки замість красивої дівчини на мені лежить здоровенний демон у військовій формі, а другий розтягує чорну матерчату торбу й збирається натягти її мені на голову. «Ґвалт! Пора вшиватися!» - промайнула думка, стаю нематеріальним і прослизаю крізь ліжко вниз.

Агов! Він зник! – закричав хтось з вояк.

Ще б пак! Такі теплі обійми! – глузливо шепочу, висунув голову з підлоги в кают-компанії: «Овва! Так у нас гості!» Височенні демони у військовій формі юрмяться біля дверей у наші каюти, які відчинені. Мія Лі, що б їй грець, стоїть біля входу в каюту Карай. До неї підходить темноволоса жінка у військовій формі, на руках якої одягнено безліч різнокольорових браслетів, а очі мають фіолетовий колір та без білків. Вони про щось говорять.

Один з військових вийшов з каюти Найтона, перекинувши останнього через плече та попрямував до дверей ліфта. З каюти Віки, також вийшов демон, несучи на плечі фею, що звивається, як черв'ячок.

- Пустіть мене! Допоможіть! - лунає приглушений крик. Я відчув її страх і метнувся крізь натовп демонів. Завдати шкоди їм, звичайно ж, не міг, як і вони мені (слава Космосу!), але хоч налякаю!

Коли я пролетів крізь демона, що ніс Найтона, то той з переляку кинув його на підлогу, а сам стрибнув у бік і збив ще одного вояку. Два демони, що побачили мене, кинулися вперед, витягнувши перед собою руки, абсолютно не дивлячись під ноги. Утворилася купа-мала, яка поховала під собою Найтона. Будемо сподіватися, що він виживе! Я, підлетів до Віки, матеріалізував долоню й схопив її за плече.

- Віко, це я - Внсі! Допомогти зараз не можу, але зроблю все, щоб тебе знайти й повернути.

- Дякую. Внсі, де дівчата? - фея як завжди турбується про інших.

- Я їх ще не бачив, тільки як забрали Найтона. До зустрічі! – кажу їй і починаю пролітати то через одного гада, то через іншого, щоб налякати якомога більше! Їм погано, а мені приємно! Піднявся неймовірний галас!

Карай

Незважаючи на мої сумніви, діамантовий купол з’явився та почав зростати. Виглядало це так, як ніби на відстані витягнутої руки від нас з'явилася тонка блискуча плівка, яка з кожною миттю ставала товстішою.

Тепер ми в повній безпеці.

У безпеці зараз тільки ми з Вардою, але як же ж інші?

Через купол побачила, що в каюту заходять двоє. Першою йшла темноволоса жінка у військовій формі із повністю фіолетовими очима. На її руках блищить купа різнокольорових браслетів.

Афрокерг! Стріляй!

«Навіщо й чим?» - встигла подумати я, як Варда схопила мою руку та приклала її долонею до куполу в напрямку жінки.

Уяви стрілу! – загарчала мені в ухо перевертень і я, з переляку, уявила великий спис, який летить у жінку. На куполі, у місці де я тримаю долоню, з'явилося потовщення, яке витягнулось і, перетворившись на сяючий спис, ринулось у ціль - горло афрокерга. Усе сталося миттєво, я навіть не збагнула як.

Що ти зробила?! – крикнула я. - О, Космосе! Вона мертва! Я її вбила!

Жінка стала падати спиною прямо на руки Мії Лі. «А вона-то тут як опинилася?» - промайнула думка. Спис стирчав з горла, а темна майже чорна кров потекла на підлогу. Варда, яка побачила Мію Лі, зі швидкістю кулемета почала щось строчити в планшеті. Вона що, збожеволіла чи шукає в інеті інформацію про воскресіння небіжчиків?

Мія Лі обережно поклала жінку на підлогу й потягла спис на себе. У цю ж мить він зник. Кров хлинула чорним потоком. Навіть мені стало зрозуміло, що рятувати там нема кого. Зеленоволоска вперла в мене лютий погляд чорних без білків очей, від якого в мене аж волосся дибки стало. У голові зашуміло, тому я уявила наш із Вардою щит непрозорим, щоб не бачити її. Сталося диво - щит став непрозорим. Про таке нічого не писали в тій статті. Може це мій винахід? Про що я думаю? Перед очима знову з'явилося обличчя тієї жінки-афрокерга, коли вона падала зі списом у горлі. Я - вбивця. О, Космосе! Я - вбивця! Так як же так? Навіщо?

- Вардо, навіщо? Ік! Якщо ніхто не може пошкодити купол, ік, то нас не дістануть. Навіщо було вбивати? Ік! Ти розумієш, ік, я - вбивця, - на мене напала гикавка, стало холодно, пробило тремтіння. Хотілося сховатися під ковдру й зробити вигляд що мене тут немає. Матінка моя рідна!

- Карай! Ти щойно врятувала два життя: моє й своє! У тебе не було вибору: або ми, або вона, - не побачивши в моїх очах розуміння, Варда продовжила. -Афрокерги - це страшні істоти. Вони можуть випивати пам'ять будь-якого розумного й мозок такого нещасного стає чистим, як у день появи на світ. Він нічого не пам'ятає, залишаються тільки інстинкти: дихати, їсти, навіть ходити треба вчитися заново.

Мене пересмикнуло від картинки, яку уявила.

- Вони що харчуються мізками?

- Ні, вони п'ють пам'ять, як духи - емоції. Ніякого фізичного впливу, - у голосі Варди прорізалися істеричні нотки, - я вже бачила, як це відбувається, оскільки на наших планетах немає смертної кари, у виняткових випадках, коли вплив мітки дракона призводить до незворотного божевілля, приймають рішення стерти особистість і дати істоті можливість почати життя спочатку. Афрокерг випиває пам’ять і життя дійсно починається з чистого аркушу. Бр-р! Ти уявити не можеш, як це жахливо бачити пусті очі… - Варда закрила руками обличчя.

Я обняла її за плечі:

- Твоя правда, я не бачила порожні очі істоти, що втратила пам'ять, але я, розумію тебе, оскільки бачила очі жінки, з яких йшло життя. Таке не забудеш.

Варда струснулася, як пес після купання, і підняла голову.

- Думаєш вона прийшла сюди, щоб випити нашу пам'ять? - звучало дико, сама розумію.

- Навіщо їм наша пам'ять, якщо для ритуалу потрібна наша кров? З огляду на те, що ми знаємо про Ролель, думаю саме це вони й збиралися зробити. Так що, Карай, не карай себе, - скаламбурила перевертень, - ти рятувала наші життя.

- Якщо афрокерги такі жахливі, навіщо їм дозволяють жити на Ровеллі й інших планетах нелюдей?

- Жахливим може бути застосування здібностей, але не самі істоти, які ними володіють. Афрокерги - розвинена раса, яка нічим не гірше за всіх інших. У нас вони приносять багато користі. Уяви, з тобою сталося щось погане й спогади про це псують тобі життя. Ти йдеш до афрокерга, він акуратно видаляє з твоєї пам'яті небажаний епізод, і, вуаля! - ти знову добре себе почуваєш і радієш життю!

"Гаразд, проїхали! Подумаю про це іншим разом," - вибила з голови думки про афрокерга.

Що будемо робити далі? – запитала я.

Дістати вони нас не зможуть, залишається чекати? – спокійно відповіла Варда. Вона точно з’їхала з глузду! Що чекати? Зі спокоєм вона точно перегнула палицю! Судячи з гомону в кают-компанії та по високим постатям військових, що бігали там - зореліт захоплений демонами й звідки ми можемо чекати допомоги? А ще враховуючи, що я вбила подружку Мії Лі, нам - каюк.

Хай йому грець, а як же ж Віка?! - спокій Варди розбився на друзки.

Її схопили демони й забрали на свій зореліт разом із Найтоном, – проказав дух, який щойно з’явився між мною та Вардою. Я від переляку всадила йому ліктем під ребра.

О Космосе! Блін, вибач! – схвильовано промовила я.

Та нічого, – відповів Внсі хрипким голосом. Після появи духа в нашому куполі стало надзвичайно тісно! Після кількох спроб у мене вийшло трішечки збільшити його об’єм.

Що відбувалося зовні ми не бачили, але через якийсь час відчули глухі удари по куполу. Потім затремтіло ліжко, пішла вібрація від стін. Що там діється? Може зореліт розламується на частини й ми всі помремо? Почала зароджуватися паніка. Потім усе вщухло.

- Дівчата, спокійно! Я піду на розвідку, - Внсі роблено бадьорим голосом підтримав нас і просочився крізь ліжко вниз.

Дерія

Сувдаа мертва. Ці тварюки сховалися під куполом з непробивного діаманту, ще й зробили його непрозорим. Взяти під контроль їх неможливо. Що робити?