Ґегаловуд одвів мене до свого кабінету і пригостив кавою. За його словами, кримінальна поліція вдосвіта обшукала дім Квіннів.

— І що знайшли? — запитав я.

— Нічогісінько, — відказав Ґегаловуд. — Геть нічого.

— А дружина його що каже?

— А ось із нею дивина: ми приїхали о пів на восьму, та її не можна було розбудити. Спала як убита, навіть не помітила, що чоловіка нема.

— Він її присипляє.

— Як це — присипляє?

— Роберт Квінн підсипає їй снодійного, коли хоче, щоб йому дали спокій. Напевне, так було і цієї ночі, щоб вона нічого не запідозрила. Але що вона могла запідозрити? Куди він подався серед ночі? І чому весь був у багні? Щось закопував?

— Так ото ж… Без його зізнання я не маю що йому висунути.

— Таж є каністра з-під бензину.

— Його адвокат заявив, що Роберт знайшов її на березі, він часто там гуляє. Побачив, що там валяється каністра, взяв її і закинув у кущі, щоб не заважала. Нам треба якнайбільше доказів, бо адвокат нас задушить.

— А хто в нього адвокат?

— Не повірите.

— Та кажіть уже.

— Бенджамін Рот.

Я зітхнув.

— Гадаєте, це Роберт Квінн убив Нолу Келлерґан?

— Може бути й таке.

— Я можу з ним поговорити?

— Про це не може бути й мови.

Тієї миті до кабінету, не постукавши, ввійшов якийсь чоловік, і Ґегаловуд одразу ж виструнчився. То був Лансдейн, начальник поліції штату. Вигляд мав невдоволений.

— Я цілий ранок згаяв на розмови з губернатором, журналістами і цим клятим адвокатом, Ротом.

— Із журналістами? Про що?

— Про затриманого сьогодні вночі чолов’ягу.

— Гадаю, в нас з’явився важливий слід.

Начальник поліції приязно поклав долоню на плече Ґегаловудові.

— Перрі… пора вже покласти цьому край.

— Тобто?

— Це якась нескінченна історія. Серйозно, Перрі: ви міняєте обвинувачених мов рукавички. Рот обіцяє здійняти бучу. Губернатор хоче, щоб усе це припинилося. Пора закривати справу.

— Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!

— Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.

— Але ж ця клята каністра…

— Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?

— Так.

— Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.

— Але ж…

— Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.

— Таж я…

— Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.

Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.

Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.

— Вітаю, Ґольдмане, — радісно заволав він. — Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.

— Який іще тиждень, Рою?

— Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?

— Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?

— Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.

— Не можу. Я в Нью-Гемпширі.

— Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!

— Перепрошую, Рою.

Я перервав розмову.

— Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.

— Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.

У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.

Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.

— То на каністрі справді Робертові відбитки? — запитав він.

— Так, — підтвердив Ґегаловуд.

— Ох, повірити не можу! Нащо ж він таке утнув?

— Хтозна…

— Гадаєте… гадаєте він причетний до вбивства Ноли?

— Зараз усе можливо. Як Дженні й Тамара?

— Кепсько. Ох і кепсько! Вони приголомшені. Та і я теж. Це жах! Просто жах!

Він засмучено сів на капоті свого авто.

— У чому річ? — відчувши, що щось негаразд, запитав Ґегаловуд.

— Сержанте, я зранку думаю про це… Мені стільки всього згадалося через цю халепу…

— І що ж ви згадали?

— Роберт Квінн дуже цікавився розслідуванням. Я тоді часто бачився з Дженні, по неділях обідав у них. Він весь час говорив зі мною про розслідування.

— Але ж і його дружина тільки про це й говорила?

— Так, за столом. Та варто було мені прийти, як батько пригощав мене пивом на терасі й весь час розпитував. Кого ми підозрюємо та чи натрапили на слід… А по обіді проводив мене, і ми знову розмовляли. Я вже не знав, як відчепитися від нього…

— Ви хочете сказати, що…

— Та нічого я не хочу сказати. Але…

— Що «але»?

Він понишпорив у кишені піджака і дістав фото.

— Ось що знайшов я сьогодні вранці в родинному альбомі, Дженні зберігає його в нас удома.

На світлині Роберт Квінн стояв коло чорного «шевроле монте-карло» перед входом до «Кларксу». На звороті був напис: «Аврора, серпень 1975 року».

— Що це означає? — запитав Ґегаловуд.

— Я запитав те саме у Дженні. Вона сказала, що того літа батько хотів придбати нове авто, та ніяк не міг обрати модель. Він звернувся до місцевих дилерів із проханням про тест-драйв і декілька вихідних підряд мав змогу тестувати різні моделі.

— Зокрема, і чорний «монте-карло»?

— Зокрема, і чорний «монте-карло».

— Ви хочете сказати, що в день зникнення Ноли за кермом цього автомобіля міг бути Роберт Квінн?

— Так.

Ґегаловуд пригладив чуба і попросив дозволу взяти світлину.

— Тревісе, — сказав я, — нам треба поговорити з Тамарою і Дженні. Вони вдома?

— Так. Заходьте, вони у вітальні.

Тамара з Дженні сторопіло сиділи на дивані. Понад годину намагалися ми з ними говорити, та вони були такі ошелешені, що не могли зібратися з думками. Нарешті Тамара, хлипаючи, спромоглася розповісти, що сталося вчора ввечері. Вони з Робертом рано повечеряли, а потім дивилися телевізор.

— Ви не помітили чогось незвичайного в чоловіковій поведінці? — запитав Ґегаловуд.

— Ні… Втім, помітила-таки, він хотів, щоб я неодмінно випила чашку чаю. Я відмовлялася, а він знай торочив: «Пий, кицюню, пий. Це сечогінний напій, тобі буде добре». Ото я і випила той клятий чай. І заснула простісінько тут, на дивані.

— О котрій годині?

— Десь об одинадцятій.

— А потім?

— А потім провал, чорна діра. Спала як убита. Прокинулася вже о пів на восьму ранку. Я так і лежала на дивані, а в двері стукала поліція.

— Пані Квінн, чи правда, що ваш чоловік збирався придбати «шевроле монте-карло»?

— Ну… я вже не пам’ятаю… Так… може… та… та ви гадаєте, він міг скривдити ту дитину? Гадаєте, це він?

Її знудило, і вона кинулася до вбиральні.

Усі ті балачки не мали сенсу. Ми поїхали, так і не дізнавшись нічого нового. Час діяв проти нас. В авто я запропонував Ґегаловудові висунути Робертові неспростовний доказ — світлину чорного «монте-карло».

— Марно, — відказав він. — Рот знає, що Лансдейн здався і, певне, порадив Квіннові тягти куцого за хвіст. Квінн не заговорить. І ми спіймаємо облизня. Завтра о п’ятій вечора справу закриють, а ваш друзяка Барнаскі влаштує фіґлі-міґлі перед усіма телекамерами країни. Роберта Квінна випустять на волю, а з нас кепкуватиме вся Америка.