Чути було, як вона вхопила наплічник і помчала до дверей, а потім затупотіла східцями, наче той поспіх міг щось змінити в моїй ситуації. Адже я нарешті осягнув усю повноту лиха, що мене спіткало: створити книгу з нічого здавалося мені дуже простим ділом, але тепер, коли я дійшов до краю, коли мені треба було мобілізувати весь свій хист і знову пройти крутий шлях до успіху, я відчував, що не здатен на це. Мене вразила ця дуже поширена серед писак недуга, і ніхто на світі не міг мені допомогти: всі, кому я розповідав про це, запевняли, що це дурня, що таке часто буває, і якщо я не написав роману сьогодні, то завтра неодмінно напишу. Два дні я намагався щось писати, перебравшись до своєї кімнати у батьківському домі, в Ньюарку, тієї самої кімнати, де на мене зійшло натхнення створити перший роман. Але й ця спроба зазнала цілковитого краху, може, тому, що коло мене всі ті дні сиділа матінка, яка вдивлялася в екран ноутбука і весь час повторювала: «Дуже, дуже добре, Маркі».
— Мамо, я ж і рядка не написав, — урешті сказав я.
— Але ж я відчуваю, що все буде добре.
— Мамо, якби ти покинула мене самого…
— Чому це? Може, в тебе болить живіт? Хочеш попукати? То пукай при мені, дитинко. Я твоя мати.
— Ні, мамо, мені не хочеться пукати.
— То, може, ти хочеш їсти? Млинчиків тобі насмажити? Чи вафель? Може, солоного чогось? Яєшні?
— Ні, їсти я не хочу.
— Невже ти справді хочеш, щоб я пішла? Невже натякаєш, що тобі заважає жінка, яка пустила тебе на світ?
— Ні, ти не заважаєш мені, але…
— Але що?
— Нічого, мамо.
— Маркі, тобі треба знайти гарну дівчинку. Гадаєш, я не знаю, що ти порвав з тією телеакторкою? Як же ото її звуть?
— Лідія Ґлур. Але ми з нею й не були разом. Я хочу сказати: то було просто так.
— Просто так, просто так! Таке всі молодики зараз кажуть: усе просто так, а потім у п’ятдесят років вони лисі та без сім’ї.
— А до чого тут лисина, мамо?
— Та ні до чого. От тільки скажи мені: ти вважаєш, нормально, що я дізналася про неї й про тебе з журналу? Хіба хороша дитина робить оце таке? Уяви собі, після твого від’їзду до Флориди пішла я до Шнайґеца — перукаря, а не різника, — аж усі, хто там був, якось підозріло почали зиркати на мене. Питаю, що ж сталося, а пані Берґ, сидячи під сушаркою, показує мені глянсовий часопис, що вона саме читала: і там на світлині ти йдеш вулицею з тією Лідією Ґлур, а заголовок статті волає про те, що ви порвали стосунки. Вся перукарня знала, що ви розбіглися, а я не знала навіть, що ти гуляв із цією дівчиною! Певна річ, мені не хотілося видатися дурепою, тому сказала, що це неабияка красуня і що вона не раз обідала у нас удома.
— Мамо, я не казав тобі про неї, бо там нічого серйозного не було. Розумієш, це було не те.
— Та тобі всі дівчата «не те»! Ти, Маркі, ніяк не можеш зустріти хорошої дівчинки! Гадаєш, ці телеакторки здатні порядкувати в хаті? Уяви собі, вчора я зустріла в супермаркеті пані Емерсон: її донька теж іще не одружена. Для тебе вона буде якраз. І в неї дуже красиві зуби. Хочеш, я запрошу їх у гості?
— Ні, мамо. Мені треба працювати.
І тут у двері подзвонили.
— Мабуть, це вони, — мовила матінка.
— Як це — вони?
— Та пані Емерсон із дочкою. Я запросила їх на чай о четвертій годині. А вже четверта. Хороша жінка — це та жінка, яка завжди приходить вчасно. Правда ж, вони тобі вже подобаються?
— То ти їх запросила на чай? Жени їх під три чорти, мамо! Я бачити їх не хочу! Нехай їм дідько, мені треба написати книжку! Не можу я гратися в гостину, у мене роман у роботі!
— Ох, Маркі, тобі таки треба напитати десь гарну дівчинку. Ти заручишся з нею, а потім і поберетеся. Бо в тебе самі книжки в голові, а щоб оженитися, то нема…
Ніхто не розумів, які високі ставки в цій грі: мені кров із носа треба було створити нову книжку, адже угоду з видавництвом уже укладено. У січні 2008 року Рой Барнаскі, всемогутній директор «Шмід і Гансон», викликав мене до себе у кабінет на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса на Лессінґтон-авеню для серйозної розмови. «То коли ми побачимо ваш новий рукопис, Ґольдмане? — загавкав він. — Ми уклали з вами угоду на п’ять книжок, ви мали взятися до праці якнайшвидше! А ви вже запізнилися з термінами! І з усім запізнилися! Бачили того хлопчину, який видав книжку на Різдво? Він став улюбленцем публіки замість вас! Його агент каже, що в нього майже готовий наступний роман. А у вас? Ми втрачаємо через вас гроші! Схаменіться і беріться до діла. Візьміть себе в руки, напишіть мені добрячу книжку і порятуйте свою шкуру. Даю вам півроку, останній термін — червень». Півроку, щоб написати книгу, коли я вже півтора року не міг нічого видушити з себе. Звісно ж, це було неможливо. І навіть гірше, бо директор, давши мені той термін, і словом не обмовився, що буде, як я з тим не впораюся. Те доручення взяв на себе за два тижні по тому Дуґлас. Під час останньої нашої розмови в моєму помешканні він сказав: «Треба писати, старий, годі вже байдики бити. Ти підписав угоду на п’ять книжок, п’ять! Барнаскі розлючений, у нього вже терпець урвався… Він сказав мені, що дав тобі крайній термін до червня. А знаєш, що буде, як не впораєшся? Вони розірвуть угоду, подадуть на тебе до суду і обдеруть до нитки. Заберуть усі грошенята, твоєму розкішному життю присниться гаплик, ти позбудешся і цього шикарного помешкання, й італійських черевиків, і автомобіля. Вони всю кров із тебе виссуть». Отак я, письменник, якого ще рік тому вважали новою зіркою американської літератури, став найбільшим розчаруванням, найдурнішим телепнем північноамериканського книговидання. І ще один урок: слава — не лише ефемерне явище, вона ще й здатна спричинитися до вкрай сумних наслідків. Увечері, після розмови з Дуґласом, я взяв слухавку і набрав номер єдиного чоловіка, що, як мені здавалося, міг витягти мене з цієї халепи, — Гаррі Квеберта, мого колишнього університетського викладача, який був, зокрема, і одним із найшанованіших і найвідоміших американських авторів, — я дружив з ним уже років із десять, одколи був його студентом в університеті Берроуза, штат Массачусетс.
Натоді я не бачився з ним уже рік і майже стільки ж не телефонував йому. Отож я подзвонив йому до Аврори, що в Нью-Гемпширі. Почувши мій голос, він насмішкувато вигукнув:
— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.
Я відповів прямо:
— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.
Він одразу ж споважнів.
— Маркусе, та що ви оце кажете?
— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.
Він приязно і заспокійливо зареготав.
— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися побавитися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.
— Ви так вважаєте?
— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалося, я переконав вас у цьому.
— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І, попри це, результату нуль.
— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?
Покинути Нью-Йорк і змінити обстановку. Ніколи ще так мені не подобалося запрошення піти у вигнання. Податися світ за очі, щоб віднайти натхнення для нової книги в сільській глушині, де мешкає мій учитель — це було саме те, що мені й треба. І ось за тиждень, десь у середині лютого 2008 року, я вже поселився в Аврорі, Нью-Гемпшир. То було за кілька місяців до драматичних подій, що про них я оце збираюся вам розповісти.
