— Бо він приховує щось. Та ми не знаємо, що саме.

Тоді ми ще не здогадувалися про нові несподіванки, що чекають на нас. Незабаром дві важливі події дали відповідь на наші запитання.

Того ж вечора я сказав Ґегаловудові, що завтра повертаюся в Нью-Йорк.

— Як це — в Нью-Йорк? Ви з глузду з’їхали, письменнику? Нам зовсім трохи лишилося! Дайте ваш паспорт, я його конфіскую.

Я зареготав.

— Сержанте, я вас не кидаю. Просто пора.

— На що пора?

— Голосувати. В Америки побачення з Історією.

*

Опівдні того ж таки 5 листопада 2008 року, поки Нью-Йорк святкував перемогу Обами, я обідав у «П’єрі» з Барнаскі. Від перемоги демократів він був у чудовому гуморі.

— Люблю чорних! — сказав він. — Люблю гарних чорних! Якщо вас запросять до Білого дому, беріть і мене з собою! Гаразд, то про що ви хотіли мені розповісти?

Я розповів, що мені стало відомо про Нолу і її діагноз. Він аж засяяв.

— То у ваших сценах із жорстокою матінкою Нола сама себе катувала?

— Так.

— Чудово! — заволав він на весь ресторан. — Оце так відкриття! Читач і сам очамріє: у книжці мати існує, а насправді її нема. Ви геній, Ґольдмане! Геній!

— Та ні, просто я схибив. Дозволив Гаррі обдурити мене.

— А Гаррі знав?

— Так. А тепер щез кудись.

— Як це так?

— Ніхто не може його знайти. Здається, він перетнув канадський кордон. Залишив мені якусь загадкову записку і невиданий рукопис про Нолу.

— Права у вас?

— Що?

— У кого права на той рукопис? У вас? Купую!

— Та нехай вам чорт, Рою! Про це й мови не може бути!

— Ох, перепрошую. Я лише запитав.

— Щось тут не так. Чогось я не второпав. Уся ця історія з дитячим психозом, Гаррі, який раптом запропав… У пазлі бракує якоїсь деталі, та не втямлю якої…

— Ви великий панікер, Маркусе, а панікувати безглуздо, повірте мені. Підіть до Фрейда і попросіть прописати вам заспокійливе. А я зв’яжуся з пресою, підготуємо комюніке про хворобу дівчинки, переконаємо публіку, що знали все від самого початку, а в книжці це такий сюрприз чи прийом: показати, що правда не завжди там, де її шукають, і не варто покладатися на перші враження. З тих, хто вас картали, кепкуватимуть, і всі повірять, що ви — великий пророк. А заодно і про вашу книжку всі знову почнуть балакати, і ми продамо силу-силенну примірників. Бо після такого трюку навіть ті, хто не збирався її купувати, не витерплять і просто з цікавості придбають, щоб дізнатися, як ми змалювали ту матір. Ґольдмане, ви справді геній, обід за мій рахунок.

Я скривився.

— Не певен, Рою. Мені треба ще трохи поколупатися в цій справі, тому потрібен час.

— Та ви ніколи не маєте певності. А у нас немає часу, щоб колупатися, як ви ото висловилися. Ви поет, ви гадаєте, що згаяний час має сенс, але цей час — це або гроші зароблені, або гроші втрачені. І я полум’яний прихильник першого варіанту. Проте від учорашнього дня, якщо ви знаєте, у нас новий президент, красивий, чорний і дуже популярний. За моїми підрахунками, нам іще з тиждень демонструватимуть його у різних позах. І впродовж того тижня ні для кого, крім нього, місця не буде. Тож зараз марно зв’язуватися з пресою, бо в найкращому разі нам перепаде кілька рядків у новинах поміж звістками про цуциків, переїханих автомобілями. На мас-медіа я вийду аж за тиждень, тому цей тиждень — ваш. Звісно, якщо південці в гостроверхих капелюхах не уколошкають нашого нового президента. Бо тоді перші шпальти нам не світять іще з місяць. Еге ж, десь із місяць. А це катастрофа: самі подумайте, за місяць почнеться передріздвяна метушня, й до наших історій нікому не буде діла. Тож через тиждень подаємо історію про дитячий психоз. Додатки в газетах і все таке. Якби мав більше часу, терміново видав би брошурку для батьків. Щось на кшталт: «Дитячий психоз, або Як не допустити, щоб ваша дитина стала Ноною Келлерґан і спалила вас живцем». Ото був би попит! Та, на жаль, часу в нас нема.

У мене був лише тиждень, перш ніж Барнаскі все оприлюднить. Тиждень, щоб з’ясувати, чого ж саме я не второпав. Минуло чотири дні, чотири порожнісінькі дні. Я весь час телефонував Ґегаловудові, та він так і не зрушив із місця. Розслідування застрягло, і він нічого не міг удіяти. А потім, уночі п’ятого дня, сталася подія, що геть змінила перебіг розслідування. Сталася вона 10 листопада, о першій ночі. На шосе Монберрі-Аврора патрульний шляхової поліції Дін Форсайт погнався за автівкою, що проїхала на червоне світло і перевищила швидкість. Усе обмежилось би протоколом, якби полісмен не звернув уваги на поведінку водія: той був страшенно схвильований і спливав потом.

— Звідки їдете? — запитав Форсайт.

— Із Монберрі.

— Що ви там робили?

— Ну… гостював у друзів.

— Їхні імена?

Непевні відповіді й страх, що промайнув в очах водія, ще дужче заінтригували Форсайта. Він посвітив ліхтариком порушникові в лице і помітив подряпину на щоці.

— Що у вас з обличчям?

— Та гілкою випадково подряпався…

Полісменові така відповідь не сподобалася.

— Чому ви перевищили швидкість?

— Я… перепрошую, мені шкода. Поспішав. Ваша правда, не слід було…

— Ви напідпитку?

— Ні.

Перевірка на алкоголь засвідчила, що водій таки тверезий. Авто було ціле; посвітивши ліхтариком усередину, полісмен не помітив ніяких упаковок з-під ліків, що зазвичай валяються на задньому сидінні в токсикоманів. І все-таки щось було не те: він нюхом відчував, що чолов’яга водночас і надто збуджений, і занадто спокійний, тому вирішив допитати його докладніше. Раптом він помітив те, чого досі не завважив: руки у водія були брудні, черевики в багні, а штани мокрі.

— Вийдіть з авто, — звелів він.

— Але навіщо? Навіщо? — пробурмотів той.

— Виконуйте наказ, виходьте.

Водій вагався, і роздратований Форсайт вирішив витягнути його силоміць і затримати за непокору поліції. Він одвіз його в окружне поліційне управління, сам зробив необхідні фото й електронну дактилоскопію. Інформація, видана комп’ютером, приголомшила Форсайта. Потім, хоч було вже пів на другу ночі, він схопив слухавку, вирішивши, що задля такої звістки варто розбудити сержанта Перрі Ґегаловуда з кримінальної поліції штату.

За три години, десь о пів на п’яту ранку, мене теж розбудив телефонний дзвінок.

— Письменник? Ґегаловуд на дроті. Де ви зараз?

— Сержант? — пробурмотів я, насилу ворушачи язиком. — Я вдома, у ліжку, в Нью-Йорку, де ж іще?

— Зловили ми пташку, — сказав Ґегаловуд.

— Що?

— Того, хто підпалив дім Гаррі… Затримали його сьогодні вночі.

— Що ви кажете?

— Ви сидите?

— Навіть лежу.

— Тим краще. Бо зараз я вас ошелешу.

2. Кінець гри

— Деколи, Маркусе, вас охоплюватиме відчай. Це нормально. Я вам казав, що писати — це як боксувати, але ще це — наче бігати. Тому я вас весь час і жену надвір: якщо у вас вистачає душевної снаги витримувати тривалий біг — під дощем і в холоднечу, якщо у вас вистачає снаги йти до кінця, викладатися цілком, щосили, всім серцем, і сягати мети, то ви зможете писати. Ніколи не дозволяйте втомі та страху перемогти вас. Навпаки, користуйтеся ними, щоб рухатися вперед.

Того ж таки ранку, геть приголомшений звісткою Ґегаловуда, я вилетів до Манчестера. Приземлився о першій годині дня, а вже о пів на другу був у Головному поліційному управлінні штату. Ґегаловуд зустрів мене біля входу.

— Роберт Квінн! — вигукнув я замість привітання, наче й досі не міг повірити. — То це Роберт Квінн підпалив дім? І він-таки залишав мені записки?

— Так, письменнику. Відбитки пальців на каністрі з бензином були його.

— Але навіщо?

— Хіба ж я знаю. Він і пари з вуст не пустив. Мовчить як рибина.