— До мене це дійшло кілька тижнів тому. В супермаркеті мені трапилися «Початки зла». Їх щойно повернули в продаж після заборони. Не знаю чому, але я придбав книжку. Мені треба було прочитати її, щоб спробувати зрозуміти. І в мене дуже швидко зринуло відчуття, наче декотрі фрази я вже десь читав. Пам’ять — страшна річ. А потім подумав і раптом збагнув: то були ті листи, що я знайшов у Нолиній кімнаті. Я не торкався до них тридцять років, та десь у пам’яті вони мені закарбувалися. Я їх перечитав, і все зрозумів… Через той клятий лист, сержанте, моя донька збожеволіла від горя. Може, Лютер Калеб і вбив Нолу, та для мене Квеберт винен не менше: якби не той напад, вона, може, не втекла б із дому і не зустріла Калеба.

— Ось чому ви приїздили до Гаррі в мотель… — сказав Ґегаловуд.

— Так! Я тридцять три роки думав собі, хто ж написав ті проклятущі листи. А відповідь, виявляється, лежала у всіх бібліотеках Америки. Я подався до мотелю «Морський берег», і ми посварилися. Я був такий розлючений, що поїхав додому по рушницю, так коли повернувся, він уже втік. Гадаю, я його вбив би. Знав, що дівчинка хвора, і довів її до краю!

Я витріщив очі.

— Знав? Що ви маєте на увазі?

— Він усе знав про Нолу! Все! — закричав Девід Келлерґан.

— Хочете сказати, він знав про Нолині напади психозу?

— Так! Я знав, що Нола часом ходить до нього з друкарською машинкою. Про все інше, звісно, і не підозрював. Вважав, що знайомство з письменником їй тільки на користь піде. Діялося це під час канікул, то нехай дитина буде при ділі. Аж якось той убогий письменник прийшов до мене сваритися. Бо вважав, що моя дружина її б’є.

— Гаррі приходив до вас того літа?

— Авжеж. У середині серпня. Незадовго до її зникнення.

15 серпня 1975 року

Вечоріло. З вікна свого кабінету отець Келлерґан побачив, як на парафіяльному майданчику для паркування зупинився чорний «шевроле». З нього вийшов Гаррі Квеберт і швидко попрямував до головного входу. Цікаво, що Гаррі від нього треба? Відколи Гаррі мешкав у Аврорі, він і разу не приходив до церкви. Почув, як грюкнули двері, в коридорі залунали кроки і за декілька секунд Квеберт постав на порозі його кабінету.

— Добридень, Гаррі, — мовив священик. — Приємний сюрприз.

— Добридень, отче. Я вас не відволікаю?

— Нітрохи. Заходьте, прошу вас.

Гаррі ввійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

— Усе гаразд? — запитав отець Келлерґан. — У вас якийсь дивний вигляд.

— Я хотів поговорити з вами про Нолу…

— Ага, до речі, хочу вам подякувати. Знаю, що вона часом ходить до вас і повертається щаслива. Сподіваюся, дівчинка вам не набридає… Завдяки вам їй є що робити на канікулах.

Гаррі сидів із незворушним виглядом.

— Вона приходила сьогодні вранці, — сказав він. — Уся в сльозах. Вона все розповіла мені про вашу дружину…

Панотець зблід.

— Про… про мою дружину? Що вона вам сказала?

— Що вона її б’є! Запихає головою в балію з холодною водою!

— Гаррі, я…

— Годі, отче. Я все знаю.

— Гаррі, все набагато складніше. Я…

— Складніше? Ви хочете мене запевнити, що маєте причини так із нею поводитися? Так? Я викликаю поліцію, отче. Я всіх сюди покличу.

— Ні, Гаррі, тільки не це…

— Та я зараз-таки туди їду! Думаєте, не зважуся вас видати, бо ви священик? Та ви ніхто! Ви не людина, якщо дозволяєте дружині бити дитину!

— Гаррі, вислухайте мене, прошу вас. Сталося жахливе непорозуміння і нам потрібно спокійно поговорити.

*

— Хтозна, що Нола наговорила Гаррі, — сказав панотець. — Не лише він підозрював, що у нас щось негаразд, та досі я мав справу тільки з Нолиними друзями, з дітьми, і мені нескладно було ухилитися од відповіді. Тут усе було інакше. Тож мені довелося зізнатися, що Нолина мати існує лише в її уяві. Я благав його нікому не казати, та він почав пхати носа, куди не треба, вчити мене, що я маю робити зі своєю дочкою. Він наполягав, щоб я негайно звернувся до лікарів. Я послав його подалі… А потім, за два тижні, вона зникла.

— І ви тридцять років уникали Гаррі, — сказав я, — бо тільки ви двоє знали таємницю Ноли.

— Зрозумійте, це була моя єдина дитина! Мені хотілося, щоб усі мали про неї тільки добру пам’ять, а не вважали божевільною. Та й не була вона така! Просто трохи хвора! Та й коли б поліція дізналася про ті напади, то не шукала б її так ретельно. Сказали б, що вона втекла, бо дурнувата!

Ґегаловуд обернувся до мене.

— І що все це означає, письменнику?

— Що Гаррі нам збрехав. Він не чекав її в мотелі. Він хотів порвати з нею. І від самого початку це знав. Він не збирався з нею тікати. Тридцятого серпня вона отримала від Гаррі останній лист, де він писав, що поїхав із міста без неї.

Від отця Келлерґана ми з Ґегаловудом відразу ж поїхали до Головного управління поліції штату, щоб звірити лист з останньою сторінкою рукопису, знайденого біля Ноли: вони збігалися.

— Він усе передбачив, — сказав я. — Він знав, що покине її. Від самого початку знав.

Ґегаловуд кивнув.

— Коли вона пропонувала йому тікати, він знав, що не поїде з нею. Не хотів він клопоту з п’ятнадцятирічним дівчам.

— Але ж вона читала рукопис! — зауважив я.

— Авжеж, але вона вважала, що це просто роман. Не знала, що це їхня достеменна історія і що кінець уже написано: Гаррі вона не потрібна. Стефані Ларжиняк казала, що вони листувалися і що Нола чекала листоношу. В суботу вранці, коли вони мали тікати, того дня, коли, як їй здавалося, вона поїде шукати щастя з коханим чоловіком, дівчинка востаннє зазирає до поштової скриньки. Хоче переконатися, що не забула там якогось листа, що міг би компрометувати її і містити інформацію про втечу. А знаходить оту записку, де він повідомляє про розрив стосунків.

Ґегаловуд уважно роздивився конверт, де лежав останній лист.

— Адреса є, та лист незаклеєний, і марки нема, — сказав він. Його поклали простісінько в скриньку.

— Хочете сказати, Гаррі поклав?

— Так. Напевне, перш ніж поїхати звідси якнайдалі. Либонь, зробив це останньої хвилини, вночі з п’ятниці на суботу, щоб Нола збагнула, що ніякої зустрічі в мотелі не буде. В суботу, знайшовши записку, вона зазнає стресу, потім настає декомпенсація, напад, і дівчинка себе катує. Переляканий отець Келлерґан знову ховається в гаражі. Отямившись, Нола розуміє зв’язок між листом і романом. Вона хоче пояснень. Бере рукопис і йде в мотель. Сподівається, що це неправда і Гаррі там буде. Та дорогою зустрічає Лютера. І всьому настає кінець.

— Навіщо ж Гаррі повернувся до Аврори наступного дня після її зникнення?

— Дізнався, що Нола зникла. А він лишив для неї лист, і йому страшно. Він, звісно, непокоїться за неї, певне, почувається винним, та головне, здається, боїться, що комусь потрапить до рук лист або рукопис, і він матиме проблеми. Воліє бути в Аврорі й стежити за розвитком подій, а може, навіть викрасти те, що його компрометує.

Треба було терміново знайти Гаррі. Я неодмінно мусив з ним побалакати. Нащо він збрехав, начебто чекав Нолу, якщо написав їй прощального листа? Ґегаловуд розпочав пошук за операціями з кредитними картками і телефонними дзвінками. Та слідів Квебертової картки ніде не було, а телефон він вимкнув. У базі даних митних постів ми виявили, що він проминув Дербі-лайн у Вермонті й подався до Канади.

— Він перетнув канадський кордон, — сказав Ґегаловуд. — Чому він туди подався?

— Вважає, що то письменницький рай, — пояснив я. — В рукописі, що він мені залишив, у «Чайках Аврори», він урешті оселяється там із Нолою.

— Так, але не забувайте, що в цій книжці він не каже правди. Нола померла, та й він і не збирався з нею тікати. І все-таки залишає вам цей рукопис, де вони з Нолою зустрічаються в Канаді. То де ж правда?

— Нічогісінько не розумію! — вигукнув я. — На дідька він оце дременув?