Якусь хвилю я намагався осмислити почуте.

— Ви хочете сказати…

Алканор кивнув, не давши мені закінчити фразу.

— На стадії декомпенсації Нола била сама себе.

— А що могло спровокувати напади? — встряв Ґегаловуд.

— Гадаю, серйозні емоційні перепади — стресові ситуації, глибокий смуток. Те, що ви й змальовуєте в своїй книжці, пане Ґольдмане: зустріч із Гаррі Квебертом, у якого вона шалено закохалася, потім його відмова, через яку вона навіть намагалася накласти на себе руки. Картина, сказати б, майже хрестоматійна. Коли емоції б’ють через край, настає декомпенсація. А як настає декомпенсація, Нола бачить матір, яка карає дівчинку за те, що вона вчинила з нею.

Усі ті роки Нола та її мати були неподільні. Нам треба було здобути підтвердження в Келлерґана, тож у суботу, 1 листопада 2008 року, ми поїхали на Террас-авеню цілою делегацією: Ґегаловуд, я і Тревіс Довн; йому ми розповіли про те, що дізналися в Алабамі, й Ґегаловуд попросив піти з нами, щоб підбадьорити Девіда Келлерґана.

Відчинивши двері й побачивши нас, чоловік заявив:

— Мені нема чого вам сказати. Ні вам, ні комусь іншому.

— Зате ми маємо дещо сказати вам, — спокійно відповів Ґегаловуд. — Я знаю, що сталося в Алабамі в серпні 1969 року. Знаю про пожежу і про все.

— Нічого ви не знаєте.

— Вислухай їх, — сказав Тревіс. — І впусти нас, Девіде. Розмовляти краще в хаті.

Девід Келлерґан скорився: він упустив нас і провів у кухню. Налив собі чашку кави, не запропонувавши нам, і сів за стіл. Ґегаловуд і Тревіс посідали навпроти, а я лишився стояти трохи віддалік.

— І що? — запитав Келлерґан.

— Я їздив до Джексона, — мовив Ґегаловуд. — Говорив із пастором Джеремі Льюїсом. Я знаю, що вчинила Нола.

— Замовкніть!

— У неї був дитячий психоз. Траплялися напади шизофренії. 30 серпня 1969 року вона підпалила материну кімнату.

— Ні! — крикнув Девід Келлерґан. — Ви брешете!

— Тієї ночі ви знайшли Нолу на ґанку, вона співала. Врешті ви зрозуміли, що сталося. І виганяли з неї злого духа. Гадали, це піде їй на користь. Та наслідки були катастрофічні. У неї почалися напади роздвоєння особистості, під час яких вона намагалася покарати себе. Тоді ви поїхали якнайдалі від Алабами, в інший кінець Америки, щоб позбутися примари, та привид Луїзи продовжував вас переслідувати, бо вона й далі жила в Нолиній голові.

Келлерґановою щокою покотилася сльоза.

— У неї часом бували ті напади, — схлипнув він. — І я не міг нічого вдіяти. Вона була одночасно і донькою, і матір’ю. Вона сама себе карала і сама себе благала припинити це.

— І тоді ви вмикали музику і замикалися в гаражі, тому що це несила було терпіти.

— Так, несила! То було нестерпно! Я не знав, що робити. Моя донька, моя люба донечка, вона була така хвора…

Він заплакав. Тревіс дивився на нього, від почутого його охопив жах.

— Чому ви її не лікували?

— Боявся, що її в мене заберуть. Що запроторять до божевільні! Та й згодом напади траплялися чимраз рідше. Декілька років мені здавалося, що та пожежа вже стерлася з її пам’яті, я навіть думав собі часом, що ті сцени геть припиняться. Їй ставало дедалі краще. До літа 1975 року. Раптом у неї знову почалися надзвичайно сильні приступи, хтозна й чому.

— Через Гаррі, — сказав Ґегаловуд. — Зустріч із Гаррі була для неї занадто вже сильним емоційним струсом.

— То було страшне літо, — відказав панотець Келлерґан. — Я відчував наближення нападів. Майже міг їх передбачити. То був жах. Вона молотила себе лінійкою по пальцях і по грудях. Наливала повнісіньку балію води і занурювала туди голову, благаючи, щоб мати перестала. А мати — її власним голосом — сварила Нолу на всі заставки.

— А ви колись її так топили?

— Джеремі Льюїс клявся, що лише це й допоможе! Мені казали, що він вважає себе екзорцистом, але ми з ним ніколи не говорили на цю тему. А потім він раптом заявив мені, що в Нолу вселився злий дух і його треба вигнати. Я погодився, аби лише він не видав Нолу поліції. Джеремі був геть дурнуватий, та що я міг іще вдіяти? Я не мав вибору… В цій країні дітей кидають за ґрати!

— А її втечі? — запитав Ґегаловуд.

— Вона якось утекла з дому. На цілий тиждень. Пам’ятаю, це було наприкінці липня 1975-го. Що я мав робити? Телефонувати в поліцію? І що казати? Що моя дочка з’їхала з глузду? Я вирішив зачекати до кінця тижня, а потім зняти ґвалт. Весь тиждень я шукав її вдень і вночі. А потім вона повернулася.

— А що сталося тридцятого серпня?

— У неї був дуже сильний напад. Ніколи я не бачив її в такому стані. Намагався заспокоїти, але марно. Тоді я подався до гаража лагодити той клятий мотоцикл. Увімкнув музику на повну гучність. Просидів там до самого вечора. Що було далі, ви знаєте: коли я пішов до Ноли, її вже не було… Вийшов на вулицю, вирішив обійти квартал, аж почув розмови про те, що неподалік від Сайд-Кріку бачили закривавлену дівчину. Мені стало страшно.

— Що ви подумали?

— Спершу подумав: Нола втекла з дому, а кров од того, що вона сама собі заподіяла. Що Дебора Купер, певне, бачила Нолу в розпалі нападу. Зрештою, це було тридцяте серпня, день, коли згорів наш дім в Алабамі.

— У неї й раніше бували в цей день сильні напади?

— Ні.

— То що ж могло спричинити загострення?

Девід Келлерґан відповів не відразу. Тревіс Довн зрозумів, що треба йому допомогти.

— Девіде, якщо ти щось знаєш, скажи нам. Заради Ноли.

— Коли я того дня пішов до неї в кімнату, а її там не було, я знайшов на ліжку відкритий конверт, адресований Нолі. У ньому — лист. Гадаю, напад стався саме через нього. Там ішлося про припинення стосунків.

— Лист? Але ж ти ніколи не казав нам про лист! — вигукнув Тревіс.

— Бо, судячи з почерку, його написав чоловік вочевидь не того віку, щоб мати роман із моєю дочкою. Як я міг про це розповісти? Щоб усе місто вважало її хвойдою? Тієї миті я був певен, що поліція знайде її й поверне додому. І тоді я взявся би лікувати її по-справжньому! Серйозно!

— І хто ж написав їй про припинення стосунків? — запитав Ґегаловуд.

— Гаррі Квеберт.

Нам трьом аж заціпило. Келлерґан підвівся. На хвилю вийшов і повернувся з картонною коробкою, де було повнісінько листів.

— Я знайшов їх після того, як вона пропала. Нола ховала їх у кімнаті за дошкою, що відстала від стіни. Вона листувалася з Гаррі Квебертом.

Ґегаловуд навмання взяв один лист і швидко пробіг його очима.

— Чому ви вирішили, що це Гаррі Квеберт? — запитав він. — Адже підпису тут нема?

— Тому що… бо це самі ті листи, що він наводить у книжці.

Я понишпорив у коробці: справді, там лежало все листування з «Початків зла», принаймні послання, які отримувала Нола. Там було все: листи про кохання, про майбутнє, листи у Шарлотс-гіл. Я впізнавав чіткий, вишуканий почерк рукопису і майже перелякався — фрази збігалися слово в слово.

— Ось той останній лист, — сказав Келлерґан, простягаючи конверт Ґегаловудові.

Він прочитав і передав аркуш мені.

Люба моя!

Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».

Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.

Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.

Очі мої плачуть. Усе в мені горить.

Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.

Сподіваюся, ви будете щасливі.

Кажу собі, що ви і я — то був сон, а тепер пора прокидатися.

Мені не вистачатиме вас усе життя.

Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.

— Те саме, що й на останній сторінці «Початків зла», — пояснив Келлерґан.

Я кивнув. Я впізнав текст. Я був ошелешений.

— Чи давно ви знаєте, що Гаррі й Нола листувалися? — запитав Ґегаловуд.