— Хіба що…

— Хіба що станеться диво, письменнику. Хіба що ми докопаємося, що ж робив учора ввечері Квінн і куди так поспішав. Його дружина каже, що заснула об одинадцятій. Затримали його опівночі. Отже — через годину. Ми принаймні знаємо, що він був десь за містом. А де?

Ґегаловуд вважав, що нам залишається тільки одне: поїхати туди, де затримали Роберта Квінна, і спробувати з’ясувати, звідки і куди він прямував. Сержант навіть дозволив собі розкіш витягнути на місце затримання патрульного Форсайта, у якого був вихідний. Ми зустрілися з ним за годину, на виїзді з Аврори, і він привів нас до потрібного місця на шляху в Монберрі.

— Отут, — сказав він.

Дорога йшла поміж чагарями, геть прямо. Нам це нічого не давало.

— Розкажіть докладно, що сталося? — попросив Ґегаловуд.

— Я їхав із боку Монберрі. Патрулював, як завжди. Аж перед носом у мене вискочило це авто.

— Як це — вискочило?

— На перехресті, метрів за п’ятсот-шістсот відціля.

— На перехресті? З якою дорогою?

— Не можу сказати, що там за дорога, та перехрестя є, і там світлофор. Знаю напевно, бо то єдиний світлофор на цій ділянці шосе.

— Отой? — запитав Ґегаловуд, дивлячись удалину.

— Той, — кивнув Форсайт.

І тоді мене наче струмом ударило.

— Це дорога до озера! — вигукнув я.

— До якого озера? — запитав Ґегаловуд.

— Там шосе перетинається з дорогою, що веде до озера Монберрі.

Ми дійшли до перехрестя, подалися дорогою до озера і метрів за сто опинилися на паркувальному майданчику. Береги були геть розмиті нещодавніми дощами. Довкола — суцільна багнюка.

Вівторок, 11 листопада 2008 року, 8 година ранку

Колона поліційних авто зупинилася на майданчику біля озера. Ми з Ґегаловудом трохи посиділи в його машині. Побачивши фургон водолазів, я запитав:

— Сержанте, ви певні, що чините правильно?

— Ні. Але вибору в нас немає.

То була наша остання карта, кінець гри. Роберт Квінн, звісно ж, побував тут. Грузнучи в грязюці, він дістався до води і щось туди жбурнув. Принаймні за нашою версією.

Ми вийшли з авто і підійшли до водолазів, які готувалися до занурення. Командир дав їм кілька вказівок, потім перебалакав із Ґегаловудом.

— Що ми шукаємо, сержанте? — запитав він.

— Та все. Все, що завгодно. Документи, зброю. Не знаю. Щось, що пов’язане зі справою Ноли Келлерґан.

— А ви знаєте, що це озеро — справжнісінька вигрібна яма? Може, все-таки точніше скажете?..

— Думаю, ваші люди зметикують. Я поки що не знаю, що то може бути.

— А на якій глибині?

— Коло самого берега. На відстані кидка. Думаю, вірогідніше з того боку озера. Підозрюваний був геть у багні, щока подряпана, певне, його зачепило низькою гілкою. Він хотів заховати ту річ там, де її не знайдуть. То, гадаю, подався на протилежний берег, там суцільні чагарі, все в ожиннику.

Розпочалися пошуки. Ми стали коло води, неподалік від стоянки, і дивилися, як водолази занурюються в озеро. Було дуже холодно. Минула година; жодних результатів. Ми трималися біля командира водолазів, прислухаючись до поодиноких сповіщень по рації.

О пів на десяту Ґегаловудові зателефонував Лансдейн і почав репетувати мов навіжений. Він так галасував, що навіть я почув.

— Скажіть, що це неправда, Перрі!

— Що неправда?

— Ви викликали водолазів?

— Так.

— Та ви з глузду з’їхали! Ви самі собі копаєте яму! Я можу вас усунути з посади за такі дії. Я призначив на п’яту годину прес-конференцію. Ви там будете. І самі заявите про припинення слідства. Самі будете спілкуватися з журналістами. Я більше вас не прикриватиму, Перрі. Годі вже!

— Добре, пане Лансдейне.

Він роз’єднався. Ми мовчали.

Минула ще година; пошуки так само нічого не дали. Ми з Ґегаловудом і далі стовбичили на березі, хоч було і холодно. Аж раптом я сказав:

— Сержанте, а що як…

— Замовкніть, письменнику. Прошу вас, помовчіть. Не хочу слухати ні ваших запитань, ні ваших сумнівів.

Ми зачекали ще. Раптом рація командира водолазів зашкабарчала по-новому. Щось сталося. Водолази виходили з озера; на тім боці панувало неабияке пожвавлення, всі подалися до берега.

— Що там коїться? — запитав Ґегаловуд.

— Вони знайшли! Знайшли!

— Що знайшли?

Метрів за десять від берега водолази знайшли кольт тридцять восьмого калібру і золотий ланцюжок із написом «НОЛА».

Опівдні того ж таки дня я сидів за дзеркальним шклом у Головному поліційному управлінні штату і слухав зізнання Роберта Квінна, якому Ґегаловуд пред’явив револьвер і золотий ланцюжок, знайдені в озері.

— Ви для того туди їздили вночі? — майже лагідно запитав він. — Щоб позбутися цих доказів?

— Як… як ви їх знайшли?

— Гру закінчено, пане Квінне. Для вас вона вже добігла кінця. Чорний «монте-карло» — у ньому були ви, так? Авто від дилера, ніде не числиться. І ніхто б до вас не дістався, якби вам не спало на думку фотографуватися з ним.

— Я… я…

— Навіщо, га? Навіщо ви вбили дівчинку? І ту нещасну бабцю?

— Не знаю. Наче це і не я вчинив. Як по правді, все випадково сталося.

— Як це сталося?

— Нола йшла узбіччям, я запропонував її підвезти. Вона погодилася і підсіла до мене… А потім… Ну, мені було так самотньо… Я хотів погладити її по голові… Вона втекла в ліс. Мені треба було її наздогнати, попросити, щоб нікому не казала. А потім вона забігла до Дебори Купер. І мені довелося… Бо вона ж би все розповіла… Це… це було якесь затьмарення!

Він зомлів.

Після допиту Ґегаловуд зателефонував Тревісові й сповістив, що Роберт Квінн підписав щиросерде зізнання.

— О п’ятій відбудеться прес-конференція, — сказав він. — Мені не хотілося, щоб ви про все дізналися з телевізора.

— Дякую, сержанте. Я… Що сказати дружині?

— Не знаю. Але швидше попередьте її. Новина буде, як вибух бомби.

— Зараз скажу.

— Пане Довне, чи могли б ви приїхати до Конкорда, щоб дещо з’ясувати з приводу Роберта Квінна? Не хочу хвилювати вашу дружину чи свекруху.

— Авжеж. Я зараз на службі, маю виїхати на дорожню пригоду. І мені треба поговорити з Дженні. Краще я приїду ввечері або вже завтра.

— Спокійно приїздіть завтра. Сьогодні вже нема куди поспішати.

Ґегаловуд натиснув «відбій». Вигляд у нього був спокійний.

— І що тепер? — запитав я.

— А тепер пропоную пообідати. Гадаю, ми з вами це заслужили.

Ми попоїли в кафетерії Головного управління поліції, Ґегаловуд про щось думав і не доторкнувся до їжі. Справу він поклав біля себе на столі й розглядав фото Роберта з чорним «монте-карло».

— Щось не те, сержанте?

— Та наче все те. Просто не розумію, нащо Квінн узяв із собою револьвер… Каже, зустрів Нолу випадково, просто собі їхав. Та він або заздалегідь усе обдумав, і щодо авто, і щодо зброї, або справді натрапив на неї випадково, і тоді я не втямлю, чому в нього був із собою той револьвер і де він його взяв.

— Гадаєте, він усе ретельно спланував і не в усьому зізнався?

— Може, й так.

Він і далі тримав у руках світлину. Підніс її до очей, щоб розглянути детальніше. І раптом щось помітив. Погляд його відразу змінився.

— Що сталося, сержанте? — запитав я.

— Газета…

Я підвівся і, обігнувши стіл, теж глянув на фото. Він тицьнув пальцем на ятку з газетами на задньому плані, біля входу до «Кларксу». Якщо придивитися, там можна було прочитати заголовок на першій шпальті:

«Ніксон іде у відставку».

— Річард Ніксон пішов у відставку в серпні 1974-го! — заволав Ґегаловуд. — Світлину не могли зробити в серпні сімдесят п’ятого!

— А хто ж тоді написав фальшиву дату на звороті?

— Хтозна. Та це означає, що Роберт Квінн бреше. Нікого він не вбивав!

Ґегаловуд вибіг із кафетерію і, перестрибуючи через дві сходинки, побіг угору. Я мчав за ним коридорами до самісінької в’язниці. Він звелів привести його до Роберта Квінна.