— А як вони називалися... ті книжки?

Наркот криво посміхнувся:

— Назви... Вночі в мене від них мороз іде по шкірі. Того сумашедшого араба — “Некрономікон”. Інша — “Таємниці Хробака”. Ше одна називалась “Культи ґуллів”. Ґуллі — це якась така національність, чи плем’я. Так казав Корій. Тіпа як чукчі. Але він казав, шо вони не до кінця люди, ті ґуллі. Він казав, шо деякі з них заточують свої зуби, і в них зуби виглядають, як гострі пожовклі трикутнички. Вони люблять сире м’ясо, ті ґуллі. Як монголи. Вони з долини Ленґ.

— Де є та долина?

— Кажуть, десь в Азії. А Корій каже — за Полярним колом. Людей, яких підозрюють у тому, шо вони побували на тому плато, виганяють із общини, бо вони накликають нещастя.

— Ти казав шось про “них”... Хто такі “вони”?

— Вони, ті, шо прийшли з далеких зірок, погаслих мертвих зірок, зі Старих Світів — так їх називав Ромко. З таких далеких місць, що людина ніколи не змогла б уявити саму лиш ВІДСТАНЬ до них, тих світил. Ті, Інші, жили там, і кожен з них — ніби як бог... Вищі... ІНШІ.

— А яке то має відношення до інтернату?

— А таке, шо Корій приїхав сюда ше більш-менш нормальним. А тут... Він ніби шось відчув, і то віровчення захопило його, заволоділо ним так, що він збожеволів по-точному. Всі побачили — робиться шось недобре. Надто вже все гладко було в Коріїв. А тут іще й жінка завагітніла. І то коли їй стукнуло шістдесят. Ромкові ж тоді взагалі шістдесят три було — не менше. Ходять чутки, шо жінка народила не дитину, а якогось УРОДА. Віриш? Всього покритого шерстю, тригубого і з сосками по цілому животі. Жона його порішила зі собою: задусила дитину, а потім випила повне горнятко трутки на колорадського жука. І знаєш шо? Ніхто не сказав Корію ані слова співчуття. Ніхто не розумів, шо робиться, і тому всі боялися. Забагато “НЕ БУВАЄ”: не буває, шоби жінка родила в шістдесят років першу дитину... Про таке можна почути по тєліку — десь у Швеції там, чи в Японії. АЛЕ НЕ ТУТ, У МІДНИХ БУКАХ! НЕ БУВАЄ! Не буває, шоби телиця телилася так часто і добре, а телята пропадали... всі до одного. Не буває такого, шоби горобці обсідали Корієву хату шаром у десять сантиметрів, а пси брехали головами в керунку Корієвої стайні... Там шось робилося!

Після смерті дружини Корій запив... і всерйоз зацікавився книжками. Якось він прийшов до мене, з пляшкою смаги, і весь сивий, як туман. Я спитав, шо з ним. Він відповів, шо був десь дуже далеко, де до нього не був ніхто. Сказав: “Я був у Нього вдома”, але більше нічого не пояснив.

І знаєш, шо? Він сказав, шо нарешті поняв, нашо йому ті книжки. Корій сказав, шо зробить задумане тут, десь у підвалі. І він дійсно шось зробив. Він і ше якийсь тіп, шо приїжджав десь аж із Америки. Ходив у школу, на стадіон, приглядався до дітей. Йому потрібен був хтось особливий. Потім він побачив це ЩОСЬ у малому Чорному — знаєш Ігора Чорного?

Я невизначено кивнув:

— На вулиці впізнав би. Але шоби говорити з ним — то ні разу.

— Корій казав, шо на Чорного у декого є дуже далеко ідучі плани. Він пробував зацікавити Ігора тими книжками, але Чорний спригнув з тої хєрні. Його то все дуже лякало.

Врешті Корій зробив це, разом із тим американцем. Вольтер, чи Волтер. Горбатий такий, із проламаним черепом. І те, шо вони заклали у фундаменті, діє повільно. Потоншує простір між нами і Ними. Так розказував Корій, хоч я й ніфіґа тоді не поняв.

Тепер простір тоншає і набирає нових якостей. Глянь ще раз у ту кімнату. Може, тепер ти побачиш її.

Я зробив, як радив Мішка. Зайшов у кімнату й відразу ж схопився за ніс. На підлозі під стіною лежала мертва жінка.

Мертва гола жінка.

Мертва гола вагітна жінка.

Стара, зморшкувата, з відразливими грудьми й надутим білим черевом, на якому синіли вени. По жінці повзали жучки та мурахи. Мухи вилися над трупом непристойним чорним корсетом. Мурашки повзали по круглому, надутому, як барабан, животу, заповзали у великий трикутник волосся і ще нижче... Чи добралися вони до плоду? Білі личинки ворушилися в її зів’ялій піхві, виповзали з напіврозтулених уст, із ніздрів і вух. Вони копошилися під запалими щоками — повний рот білих вертких личинок, мов у дитини, яку годує над міру старанна мама. Манна каша за щоками, манна каша між губами, манна каша на підборідді.

Я виблював тут же, коло жінки, весь сніданок. Стер його залишки з губ і побіг до Мішки. Той продовжував сидіти на матраці з попередньою серйозністю.

— Коли вона носила дитину, Корій провів над нею певний ритуал. Із тої книги... І знаєш, колись я думав: “Та, старий рєхнувся, криша поїхала”. Але не тепер... Не тепер. Реальна відстань між нашими світами колосальна. Можливо, до них взагалі не можна добратися з нашого Всесвіту. Але простір, казав Корій, складчастий. І там, у підвалі, перетинка повільно протирається, шоби дарувати Їм вихід.

Із приходом тих протиприродних нашому світові Сил наступить повна труба. Не знаю, кого з Великих задумав перетягнути сюда Корій. Він називав десятки богохульних імен: Шуб-Ніґуррат, Йоґ-Сотот, Ктулху, Ньярлатхотеп, С’нугг’ха, Даґон і Хастур, Уіцілопочтлі, Уендіґо, Ітакуа й Азатот. Корій їздив по бібліотеках. Вишукував бодай натяки на Їхню присутність на Землі. ЗНАХОДИВ! І він розказував мені геть чисто все, бо кому шо розпатякає коньчєний бобер*??? Боги! Вони прийдуть і проковтнуть нас. Той чувак, Корій, — йому саме місце в дурці. Бо він відтворив цей дикий культ у нас. Вночі, під чорним, я все думаю: Ктулху і Даґон у Мікронезії. Ньярлатхотеп в інків. Уіцілопочтлі, Бог-Колібрі, в ацтеків. С’нугг’ха в алеутів та ескімосів. Тонкі місця. Завжди за мету ставилася ціль відкрити Їм ворота. А хто ж у нас? Шуб-Ніґуррат з Тисячею Молодих? Аморфний Ктулху із підводного міста Р’лайх? Великий Хробак Йоґ-Сотот?

Щоночі я боюся задрімати, прислухаюся до шурхотів у темряві, чи не чути, бува, як чиїсь липкі лускаті щупальця пролазать крізь Діру там... у підвалах...

Я не повірив жодному його слову. Не варто було й слухати, зразу ясно — глюки опіатника. Нарешті він сказав, що хлопці, які мене переслідували, давно пішли собі. Я поплентався додому також.

Брехливі історії. Але страшні. А те, що я бачив, — даю голову на відсіч — мало дуже прозаїчну причину: гадаю, наркот нюхав якісь клеї чи барвники, можливо, розливав їх по підлозі. Ну, і це на мене вплинуло. Таке цілком може бути, правда ж? Ну так? Швидше за все так і було. Звичайнісінький, сколотий на ніц наркот.

Я поцікавився у Дзвінки, хто такий Корій.

Корій? Ах, Корій! Був у нас колись такий моряк. Кажуть, його дружина скрутила дитині карк, а сама повісилася. Тепер живе один. Із хати майже не виходить. П’є.

Все одно не повірю жодному слову. Мало що могло привидітися йому під кайфом.

Єдине, у чому я переконався — Гіацинтовий Дім місце справді погане. І краще більше туди не заглядати.

Вночі я прокинувся й побачив силует самотньої сутулої фіґури з важкою кутастою ношею в руках. Хвилю силует стояв у світлі місяця, вдивляючись у гори, а потім заліз крізь вікно без рами у будинок інтернату.

Приїхав Хіппі зі своєї мандрівки в смт. Іній-на-Яйцях, штат Аляска, США чи куди він там їздив. Веселий, як юродивий на Паску. Хіппі зустрів Дзвінку і удвох вони прийшли до мене на дачу. Старий розщедрився: приніс цигарок і морозива. Протягом двох годин під наростаючою спекою ми слухали всілякі байки про Теребовлю та її мешканців.

Гладкий Хіппі розповів справді несамовиті речі. Про кумпанію, яка складалась із п’яти панків та двох панчих. Про те, як його прийняли у свій Панк-Клюб. Про три незабутні дні у цій організації та про ружні цікавезні забави, якими вони протягом цього часу займались, як-от: пили спирт-ректифікат із каністри, принесеної верховним панком (при цьому кожен сам собі робив коктейль відповідної міцності, доливаючи в горнятко дистиляту); про гру “Марічка”, в якій береться трилітровий слоїк пива, передається по колу, при цьому пиво з нього випивають, а на місце випитого доливають еквівалентний об’єм горілки. Ціль гри: формулюванню не піддається. Стратегія: відсутня.