— Малий Зеник — сопляк, — із показною недбалістю кинув я. Йому справді не було й дванадцяти, і старші мають звичку не зауважувати малих сопляків. — Він сопляк, і хоче трохи полякати нас, аби відчути себе крутим, як брат.

— Міську! Ти не збагнув пришпилу! Малого Зеника не підіслали залякати нас. Він сам казав, що особисто проти нас нічого немає, тому й почувається зобов’язаним розказати нам про Фєдькові плани. Це серйозно, це не жарти!

Хіппі і Дзвінка запитально дивилися на мене, ніби я знав відповіді геть на все на світі. Можливо, в їхніх очах я саме так і виглядав. Але чому вони

(очі)

так легко

(очі й посмішка)

зробили з мене лідера? За що возвели мене в кумири? За красиві очі? Пес срав!

— Ми підемо туди, на свято. Якщо... — я поволі підбирав слова. — Якшо розпочнеться бійка, серйозна бійка... Хрін його знає, що ті мудаки приволочать зі собою: кастети, палки — це як пити дати. Так от: якщо пахне смаленим, я стріляю пєстіком у повітря. Вони нашугаються. Я завтра зайду до тебе, і ти даш мені. А ми будемо в кожного у полі зору.

Сам того не зауважуючи, я спростував власні рішення, ні на мить не задумуючись, що ж робитиме Дзвінка у буді без пістолета... який буде в цей час у мене.

Але тоді все виглядало на булку з маслом.

— Якшо справа набирає серйозного тону, переносимо операцію.

І вони не сміялися з набуньдючених слів: “серйозний тон”, “операція”... Вони розуміли, ЩО САМЕ чекає нас завтра. Можливо, нам не просто дадуть копняка в дупу... Можливо, Фєдя хоче крові.

“Шоб береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.”

Поза всякими сумнівами, ми ВСІ мали що сказати Фєді.

Гладкий Хіппі з тим же затравленим обличчям поплентався додому. Дзвінка знову залишилася.

Хмаристий день, гарячий, ніби п’єц. Магнітофон награвав “End of the night” від “The Doors”.

Лежати з нею на веранді, на старезній скрипучій канапі було просто і спокійно, так, як буває при звільненні від ілюзії існування світу, як розуміння того, що Фєдя — всього лиш сон Будди, напрочуд невдалий; сон, як і все навкруги. Дзвінка перекотилася з канапи на мене, і важко сказати достеменно, хто кого почав цілувати першим.

Ми кохалися, й це принесло відстороненість. Зненацька, тоді, коли Дзвінка лежала поруч, обійнявши рукою мене за груди, видихаючи тепле, ледь солодке повітря мені у щоку, зробилося пекуче самотньо. Не за себе — за нас. Якимось чином ми виявилися відгородженими від цілого світу — хай навіть цього літа весь світ помістився в одне провінційне містечко. Відгороджені грубезним цегляним парканом, через який не докричатися до невидимих, але неодмінно присутніх там жалюгідних людців. Людців, котрим немає діла до того, що трійко ненормальних підлітків, ще зовсім дітей, надумали уколошкати одного скурвого сина. Людців, яким не було ні найменшого діла до того, що скурвий син мало не трахнув ту дівчинку, що зігріває диханням мою щоку. Кричи хоч тисячу років, а хочеш — бийся об стіну головою, розтовчи її до крови, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками

МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!

але все одно до тебе нікому не буде діла.

Бо кому ти, врешті-решт, потрібен, крім оцього дівчиська поруч?

За якусь крихту секунди в голові пронісся вихор думок: спакувати наплечники, взяти те дівча за руку і поволочитися у Країну туманів, де тебе приймуть за свого; спробувати почати все з чистої сторінки, забути тата, маму, забути Гладкого Хіппі й Фєдю, забути власне ім’я й вигадати собі нове. Пам’ятати тільки про неї і про блиск її шаленого діаманта. Знайти країну туманів, відшукати там Моррісона, Гендрикса і Баррета, і ще Керуака з Дженіз Джоплін, і Короля Елвіса, і спитати в Чарлі Паркера, яку музику він слухав у дитинстві, а потім потиснути руку старому доброму Джону Леннону і вигукнути: “Старі! Як добре, що ми, нарешті, разом!”

Але вся пекельна хитрість у тому, що Другий шанс отримується лише з новим життям. І Ящірка, якщо ти Їй знадобишся, віднайде тебе й там.

Ми кохалися ще і ще; я спостерігав зелені спалахи в голові. Ми кохалися, щоби задусити ту жахливу пустку, вакуум між нами й НИМИ. Кохалися, щоби, боронь Боже, не збудувати муру між собою.

П’ятниця.

Оранжевий колір.

Все навколо чорно-біле.

Субота.

Повітря стало вогким і гарячим. Прокинувся близько сьомої і від того, що все зробилося чорно-білим, я періодично втрачав почуття реальності. Як у старому кіно. За дверима хати кольорів забракло теж — біс його розбере, що трапилося. Зрештою... так навіть краще. Було б у стократ гірше, якби барви стали вбивчо-яскравими. До обіду я б уже кричав на все горло.

Вони там, усі вони, подумав я. Фєдя та його друганчики, Гладкий Хіппі й Дзвінка. Живіт зрадливо нив, як перед страшенно важким і відповідальним іспитом.

Десь поза горами, затемненими хмарами, чулися погримування бурі. За кольори судити важко, мабуть, класична передгрозова сірість. Самі знаєте, як воно — у горах.

Близько обіду заскочив Хіппі — приніс пістолета. Останній мені не сподобався: дуже важкий, липкий і смердить якоюсь мастикою. Надто вже недвозначна його ціль. Та й вигляд не вселяє оптимізму (зрештою, тут ще як подивитись...). Хіппі зізнався, що забоявся простувати центром, а тому йшов до мене обхідною дорогою, тою, що веде на цвинтар. Сказав, що здибаємося близько п’ятої.

Хмарова плівка на чорно-білому небі загусала, немов сіра старка на молоці, вона спускалася все нижче, вкриваючи собою гори. З’явилося непереборне бажання сісти отак на ґанок, запаривши доброго чаю, попивати собі з надтріснутого горняти, почитувати книжку й очікувати грози... А там, диви, прийде і Дзвінка, будемо чекати на грозу удвох. Хто ж не любить сидіти на порозі з коханою, чекаючи на грозу — перфектну нагоду сховатися в хаті на веранді, цілуватися й кохатися під блискавиці. Не піду я на свято... зачекаю на Дзвінку... чай... книжка... Дзвінка...

Я гірко посміхнувся, розуміючи незбутність власних мрій. Добре, що ніхто не бачив цієї посмішки. Я знав: так посміхаються дорослі. Вона не віщувала нічого доброго. Люди з такою посмішкою відрізають псам хвости, вибивають немічним із рук милиці, розсипають назбираний дитиною-жебраком дріб’язок, а потім пускають собі кулю в рота. Я знав ту посмішку як облуплену.

Говорячи начистоту, у нас не було можливостей відступати. Знаєте, мене вже трафило те, що я боюся вийти в місто. Боюся, що мене поб’ють ті вар’яти. Боюся, що якогось дня Гладкого Хіппі може не виявитись поруч із Дзвінкою...

Бо якщо не ми Фєдю, то Фєдя нас. Дилему сформульовано, шановні Високі Сторони.

Я читав, чекаючи та чіхраючи руки.

Пістолет я запхав за пояс джинсів, під сіру блюзку без рукавів (ту, що з химерними мандалами). Потерті “ранґлєри” заправив у шкіряні “мертензи”, зашнуровані мало не до середини гомілки. Підперезався грубим шкіряним ременем із важкою сталевою бляхою: взагалі-то в ремені потреби не було, але він краще притискав до тіла зброю. А, крім того, у скрутну хвилину цілком реально проламати бляхою чиєсь низьке чоло. Я всією душею сподівався, що до цього не дійде, що ніхто не принесе металевих прутів, не прихопить оберемок київ із набитими в них цвяхами. Сподівався, у них вистачить розуму не робити такого... а мені не доведеться копати когось у лице обкованим носаком саперного черевика. Усім серцем, усією душею я надіявся, що мене не спровокують на такі дії.

Із площі вже линули звуки музики та чийсь п’яненький голос, продубльований мікрофоном. Забава починається, тож

прийдімо й поклонімося Ящірці.

— ... з піснею “Ноу проблєм”! Вітайте його! Левко Дурко! — чоловік із пишними вусами тупцявся на одному місці, бо нога саме заплуталась у мікрофонному кублі дротів. Нарешті він передав мікрофон весело всміхненому, однак дещо розгубленому Левкові Дуркові.