— Хто “вона”? Кімната? — поцікавився я, вже спокійніше, переводячи дух. Фацет махнув рукою, немов даручи мені мою некмітливість.

— Несуттєво... Тебе як звати? Мене Мішка.

— Значить, ми тезки.

Я кинув оком на кімнату. Обдерті стіни, загаджена підлога, від якої йшов нудотний сморід. “Ти наркоман?” — крутилося в мене на язику, але це прозвучало б нетактовно. Мішка мов прочитав мої думки:

— Я наркоман, — похвалився він. — Тебе ж ЦЕ цікавило? Сідай, почекай, поки вони підуть собі. Тута вони тебе ніколи не знайдуть.

Я здивовано глянув на Мішку.

— Звідки я знаю? Через вікно всьо було видно, — він кивнув підборіддям у бік вікна.

Цікаво, правда? Я ж бо хвилю тому дивився через нього: вікно виходить на протилежний від міста бік, прямісінько на гори.

Коло наркомана сидів великий чорний кіт. Через свою вуличну худобу він виглядав, як дружній шарж на пантеру.

— То твій кіт?

— Нє, він сам по собі. Він живе тут, зі мною, в одній кімнаті. Я хотів назвати його Астаротом, але він страшно протестував, казав, що його ім’я — Василь. Ось такий він кіт.

Я поступово призвичаювався до міазмів, що плили з дерев’яної підлоги, покритої бурими плямками.

— Чому в тебе так смердить з підлоги? Під нею труп лежить, та?

Мішка реготнув, коротко й надтріснуто:

— Нє-а, просто, коли я роблю укол, я випорскую кров зі шприца на підлогу... Раз я спустився в підвал, думав, там буде круто вколотись, — його лице враз стало наляканим. — Але то місце виявилося нездоровим. Я вколовся, а потім на мене шось найшло, і я просто почав шприцом набирати з вени кров і порскати нею по стінах. І я робив то до-о-овго. А потім дуже перелякався і втік. Сюда. Ось таке там місце.

Мене раптово знудило. Гівно, подумалось мені.

По хвилі мовчання, зовсім відхекавшись і заспокоївшись, я спитав:

— А то правда, шо кажуть? Нібито коридорів тутай і кімнат більше, ніж такий будинок може вмістити В ПРИНЦИПІ?

Наркот абсолютно серйозно глянув на мене. Він виглядав здивованим.

— Ти знаєш?.. О, це таке місце... Але ти не знаєш і дещиці того, шо вдалося взнати мені.

Мішка відстовбурчив указівними пальцями свої вуха і додав:

— Треба вміти слухати... То місце особливе. ДУЖЕ ОСОБЛИВЕ.

— Тута... — Мішка підбирав вдале слівце, ворушачи пальцями в повітрі. — Тутай воздух... нє, не воздух...

— Простір? — підказав я.

Він просяяв:

— Точно!.. Ти розумієш, про шо я. Простір особливий. Не такий, як у цілому місті. Такий... інший, ніж у решті місць... Тонший, чи як? Та, тонкіший. А де тонко, там рветься, ти в курсах?

Я кивнув головою.

— Ти розумієш, правда? Ти дуже кмітливий, ти поймеш, про шо я.

Я не розумів, але про всяк випадок кивнув головою.

— Тут навіть тварини говорять. Пра’, Василь?

Кіт Василь зі всією зневагою відірвав погляд від вікна і повільно перевів його з Мішки на мене. Несподівано він промовив тихим тенором:

— Бодя... чи як тебе там... Володя...

— Михайло, — підказав наркоман.

— Михайло! — промовив кіт зневажливо. Ще раз із презирством подивився на Мішку, а потім сказав мені:

— Не сприймай його всерйоз. Він же наркоман.

Чесно кажучи, мені навіть не було соромно за себе, коли мій сечовий міхур не витримав і випустив зі себе скупу краплю рідини. Рот не хотів (чи не міг?) закритися.

— Бачиш? — продовжив Мішка. — Реальність! Я знаю все про неї в цьому місці. Під чорним* все стає ясно. Особливо стосовно простору в цьому місці.

— Та? І шо ти знаєш?

— Він витоншав. Дуже витоншав за останні роки. І ми стали ближчими до Них. Чи, скорше, Вони до нас.

— Шо ше за “вони”?

Лице Мішки загострилось.

— Глянь ше раз у тамту кімнату.

Я слухняно підвівся й заглянув. Можливо, я не зауважив з першого разу, та... Та здається мені, що ТОДІ напису просто не було.

На стіні бурими буквами було виведено:

YOG-SOTHOT PG N’NG LUEE NG’LAH

’Ktalf’hn Yog-Sotot pg’nglu’ee ’nglah’ ng’ay-e Yog-Sothot

Y’AI’NG’NGAH

YOG-SOTHOT

H’EE-L’GHEB

F’AI’TRODOGH’NG

UAAA’AKH

Ще там було багацько всіляких перекручених знаків, які в дечому нагадували арабську сув’язь.

Я зачаровано роздивлявся цю нісенітницю, відчуваючи, як сохне в горлі. Чим це писалося? Спеціальним червоним атраментом? Кров’ю? Болотом? Фекаліями? Хто це писав? Не думаю, щоб це зробив Мішка.

— Ну шо? Як тобі? — почувся голос з-за стіни. — Бачиш її?

— Стіну з арабськими буквами?

Мішка нічого не відповів.

— То ти написав? — спитав я про всяк випадок.

Він лише засміявся у відповідь. Я знову пішов до нього.

— Віриш, Михайло, я знаю, як то все почалось. І здогадуюся, чим то все скінчиться.

— Розкажи мені.

Стало цікаво, навіть незважаючи на те, що розповідь, судячи з усього, буде звичайним наркоманським маренням.

— То дуже дивна історія. Я не знаю всіх деталей, так шо не розпитуй... Але я дізнався достатньо для того, щоби сон мій перестав бути спокійним.

— Ти знаєш чувака, який називається Ромком Корієм?

Я заперечливо закивав головою.

— Зараз йому десь під шістдесят. Всьо почалося від нього. Через нього. Він був, здається, штурманом на кораблі “Капітан Невельський”. Торгове судно, далекі плавання. Вони запливали десь аж у Полінезію, і ЦЕ прийшло звідти, з котрогось із островів, Увеа, якщо не плутаю. Судно їхнє випадково перетнуло лінію розподілу вод Кірибаті та Маршалових островів, які належали США. Почалися сумашедші мудки, і той корабель тримали на якомусь острові Кірибаті понад півроку — на отому атолі, Увеа, чи як там. Наші тягли ґуму, бо ті території були справою дуже делікатною, зовсім недалеко США влаштували собі театр військових дій. Тому-то й пробули вони ТАМ так довго.

І за той час із командою трапились якісь зміни. Із Корієм у тому числі. Шариш? Якесь нове віровчення, не таке, як на інших островах. Зла релігія. За ті півроку Корієві дах поїхав настільки, шо по поверненню його просто не впізнавали. Молов таку пурґу, шо його стали цуратися знайомі... для нього це стало останнім плаванням. І я чув, Корій такий не один — ціла команда здичавіла. Точніше трохи збожеволіла. Але всьо зберігалося під покровом тайни, і правітєльство, в сенсі партія, цілу історію з “Капітаном Невельським” замняла. І віриш, якби не були Мідні Буки таким затурканим містом, Корія точно засадили б у дурку.

Але я не зовсім певний, чи так вже й до кінця поїхав у того дядька дах. Бо він привіз зі собою купу всіляких сувенірчиків... Принаймні, вони виглядали на сувеніри. Різьблені скульптурки... Паскудні штуки. Я тримав одну в руках — він показував. Така хєрня, то зразу й не поймеш, шо то таке — павук, осьминог чи якийсь дракон, хрєн просциш. Похоже на всьо нараз. І дивна річ: потримаєш таку штуку трохи, і тобі стає стрьомно. Вона така важка, та скульптурка, ніби й зовсім не з вулканічної лави виточена, а з... не знаю... з жиліза. І дуже хочеться після неї помити руки. Вона таяк би шось із тебе тягне. Я взагалі офіґів, коли віддав йому ту штучку назад. Почав терти руки об штани, але все одно якесь таке відчуття дивне. Гидке. Та, точно... хочеться помити руки після неї.

Та, і ше книжки! От скажи, ти розумний: де могли ті чувачки з острова в Полінезії, абориґени, чи як їх там, де вони могли взяти книжки? Великі книжки, грубі, сам бачив. Він привіз собі на пам’ять три книжки, здоровенні, як словники які-та, у шкіряних обложках... тих... палітурках. Шиті руками. А от про шо вони, я без руля. Таке саме пише, як в тій кімнаті на стіні. Дві книжки латинською, але якоюсь не такою. Навіть я побачив, шо латинка перекручена. А одна книжка такими арабськими гачками, знаєш?

Я кивнув головою, відчуваючи холод у животі.

— Чув про такого араба, Абдула аль-Хазреда? Нє? Одна з книжок — його. Та, шо гачками. Не ориґінал, а просто переписаний від руки дублікат. А назви в них такі, шо я б ніколи навмисне й не придумав. І віриш, я їх раз погортав собі, подивився на картинки... Корій, його хтось навчив читати всі ті виїбони. Він пояснив, шо кожен малюночок означає. І про шо яка книжка. От тоді я втратив сон.