Паркенс допомогла їй встати з колін і ласкаво звернулася до покоївки:

– Як твоє ім'я?

– Норміна, господиня!

– Хто в замку головний? Ти можеш мені влаштувати з ним зустріч?

Норміна здивовано глянула на Джесс. Якби Джессіка могла читати всі тонкощі думок по виразу облич, то могла б прочитати наступне на обличчі Норміни: Хіба вона не знає, що Дункан МакКоул захопив замок і панує тепер фамільними володіннями леді Равенни, тобто тепер її – загадкової благодійниці? Може, вона як рятівниця-чужинка, ламаний говір якої красномовно видавав її, чогось недостатньо розуміє в ланцюжку подій? Як тільки МакКоул не повірив словам мешканців фортеці, що це не леді Равенна?

Але, ясна річ, Паркенс не була чарівницею, і побачила лише здивування на обличчі служниці.

– Ви хочете бачити Дункана МакКоула? Адже тут тепер він господарює, – несміливо уточнила Норміна.

Джессіка негативно закрутила головою. Ну ні!

– Тоді я не розумію вас, леді!

Джессіка збиралася з думками. Їй треба покинути замок, як можна швидше. З усією цією історією вона розбереться пізніше, коли буде сидіти в колі рідних і близьких. Зараз вона знала лише одне – в Лондоні Семюела чекає серйозна з нею розмова!

Раптом Джессіці прийшла в голову думка: «Навряд чи в замку йде все тільки по конкретному сценарію. Хіба можна передбачити мої дії? Що якщо я все ж таки спробую вибратися з території замку, ну хоч за допомогою цієї дівчини, Норміни? А там свобода! Біжи, світ за очі! І розбирайся в звичній для себе обстановці з Декером в волю! »

Джессіка Паркенс лагідно взяла руку Норміни і напівпошепки, все ж таки побоюючись підслуховування, звернулася до покоївки:

– Допоможи мені втекти звідси! Я допомогла тобі з господинею, – Джесс було ніяково говорити те, чого вона не робила насправді (навіть якщо це рольова гра, але хитромудра і з невідомими їй правилами), – а ти тепер допоможи мені. Мені б тільки вибратися з замку…

– Ви ріжете мене без ножа, леді! Але я пам'ятаю, що дала вам слово в пориві подяки: бути відтепер відданою вам так само, як до цього леді Равенні! Я згодна вам допомогти, навіть ризикуючи собою!

Джесс з жаром потиснула прислузі руку, висловлюючи тим самим радість і вдячність.

– Я подумаю, як це можна буде зробити в найближчі день-два. – побачивши, як куточки губ нової господині опускаються, Норміна поспішно виправдалася: – Зрозумійте, я не можу впоратися з цим швидше. МакКоул не довіряє мені, як особистої покоївки своєї нареченої. Я з самого початку зробила дурість: намагаючись відкрити йому очі на те, що ви не та, за кого себе видаєте. Благо він мені не повірив, як і багатьом іншим. Потім між нашими людьми пішла балаканина, що ви – наша рятівниця, яка погодилася грати роль леді Равенни. Я рада, що вашій чудовій появі знайшлося пояснення! А зараз прошу вас, все той час, поки я буду готувати ваш втечу, підіграти мені: зробіть вигляд, що ви змирилися зі своєю долею.

– Що ж! Мабуть, іншого вибору у мене немає! Тільки не кидай мене надовго без вістей, будь ласка! Невже я буду скоро звільнена від цього загального безумства?! – Джесс, радіючи, як дитина, обіцянці служниці про допомогу, закрутила останню по кімнаті, заливаючись тихим щасливим сміхом.

У цей момент до кімнати зайшов сам Дункан МакКоул.

– Бачу: ви в доброму настрої! Вам йде ця посмішка! – зауважив МакКоул. – Я теж сьогодні весел: мій друг і соратник, зміг подолати тяготи важкого поранення і зараз майже твердо стоїть на ногах. Хочу представити вас один одному і настійно прошу спуститися вас зі мною в головний зал для невеликого бенкету, – незважаючи на те, що тон, яким це було сказано, не терпів заперечень, Дункан чемно вклонився, намагаючись все ж розташувати Джесс до себе, і простягнув їй руку.

Джессіка не стала занадто баритися. Що вона, врешті-решт, втратить, якщо зануриться на ці пару днів в атмосферу Середньовіччя. Чи не вона завжди жадала в мріях побути хоч на мить справжньої леді! Будь що буде!

Своєю долонею Паркенс обережно торкнулася величезної руки Дункана МакКоула.

* * *

Джессіка, як і багато мешканців фортеці, повністю піддалася чарам Дункана МакКоула. Це була приваблива особистість, що володіла таємницями харизми. Він бездоганно грав в своєму амплуа, його піддані вели себе з ним запросто і в той же час по-рабськи, до його слова прислухалися, з його думкою рахувалися. Джессіку він в цей вечір представив усім своїм соратникам володаркою імені леді Равенни – своєї нареченої.

В його голосі нечутно було, ніяких ноток ні жалю, ні радості. Немов він забув в цьому місці свою роль відносно неї.

Один з його союзників здався їй дуже симпатичним і приємним у спілкуванні. Він не виявляв абсолютно ніякої антипатії до нареченої Дункана, незважаючи на те, що вона мимоволі стала причиною його недавнього нещастя. «Ймовірно, якась недоробка в сценарії». Його торс мав широку перев'язку, таку, що зазвичай носять після поранення.

Як виявилося, це був той самий друг і соратник, про якого говорив воїн з ім'ям Донован, який супроводжував Паркенс за наказом Дункана до її покоїв як полонену, в перший вечір прибуття з Семом в замок. Тоді Донован ще висловив свої побоювання з приводу того, що стан цього пораненого міг бути серйозним і несумісним з життям. Зараз вона чомусь постаралася запам'ятати ім'я пораненого – Морай Локслі. Він все застілля спритно вів з Джесс бесіду, почавши її з підкупного компліменту:

– Побачивши ваші чудові і проникливі очі, тепер я розумію, чому Дункан МакКоул так швидко змінив своє ставлення до вашого неминучого одруження. Дивлюся, зараз думка про шлюб з вами не здається йому настільки нестерпною. Зовсім навпаки …

– Локслі, твоє щастя, що леді Равенна ще не дружина мені. Сьогодні я дозволю тобі деякі вільності відносно неї. Тільки не перегни палицю, друже. Завтра такої можливості у тебе вже не буде. Завтра, в цей же час, ти будеш бажати сімейного щастя новоспеченої нареченої – Равенні МакКоул.

«Равенна» в цей момент поперхнулась напоєм зі свого келиха. Дункан, як ні в чому не бувало, постукав Морая по плечу, підказуючи оточуючим, що беззлобно жартує над другом. Насправді ж його очі світилися радістю від того, що Локслі вже на ногах, і може марнувати компліменти дамам. Нехай навіть сьогодні серед присутніх гостей така дама була всього лише одна і до того ж його наречена!

Молодший же брат Дункана – Річард МакКоул, навпаки, відштовхував Паркенс своїм нахабством, зарозумілістю, грубістю і бунтарством, хоча зовнішність мав бездоганну. Його обличчя на відміну від інших воїнів не мало поки шрамів і саден, і почасти мало дівочу красу. У цей вечір вона не раз чула, як його позаочі, так і називали «Красунчик». Видно було, він мав своїх затятих прихильників, що часто виявляли своє невдоволення з приводу і без дій МакКоула-старшого. Дункан терпляче зносив його витівки, як кровний старший брат і багато спускав йому з рук. Однак умів, як ніхто інший, в потрібний час лише одним поглядом нагадати Річарду своє місце, припиняючи подальші пересуди.

На бенкеті Джесс була трохи скована, бо відчувала на собі сотні зацікавлених поглядів з усіх боків. До того ж в залі, що вона не відразу помітила, не було жодної жіночої фігури, за винятком прислугі, яка швидко зникала з поля зору господарів, закінчивши виконувати свої обов'язки на догоду гостям.

Люди Дункана багато говорили про ратні подвиги соратників, союзників-іноземців і самого короля, тільки вся ця балаканина супроводжувалася жартами, піддражнюванням і часто самовихвалянням, напевно, почасти від випитих хмільних напоїв. Ось лише один епізод такої тріскотні:

– Ти говориш, одним ударом голови збив десятьох охоронців цієї фортеці! Ото ж бо я дивлюся, ти всі ці дні туго міркуєш, з ранку шолом на дупу натягнув, того і дивись, до вечора в мені дружину розгледиш. Ха-Ха! – залився сміхом здоровань-товстун з довгими косами волосся вздовж обличчя. На ньому був надітий кілт – національне вбрання горян-шотландців. Всі називали його Ленокс, добре ім'я, нічого не скажеш, що має значення «в'яз». Присутні підтримали його глузування дружним реготом. На подив Джесс, той воїн, на адресу якого було пущено образливий жарт, зовсім не розсердився, а навпаки, підтримав загальні веселощі, винахідливо відповідаючи кривдникові дотепами все в такому ж дусі.