Джессіка з цікавістю спостерігала, як чернець, щось толок у дерев'яній ступці, періодично виголошував пошепки якісь слова молитви, а потім старанно і акуратно наносив отриману з цілющих трав зелену суміш на відкриті рани Норміни. Заздалегідь він дав випити страждальниці принесену з собою настоянку. Вона виявилася болезаспокійливим і снодійним засобом. Змучена покоївка дуже скоро забулася милостивим сном, не реагуючи на дотики рук цілителя.

Деякий час в кімнаті панувала тиша, але раптом ченцеві довелося відволіктися на слова леді Равенни.

– Ви добре знаєте Дункана, Іеген! Чи міг він віддати таке страшне розпорядження про покарання бідолахи? – Джессіка не хотіла ставити це питання, яке мучило її, але воно по-зрадницькому вирвалося з її вуст. Справа в тому, що вона згадала, коли в бреду лихоманки, чула загрозу Дункана – відшмагати покоївку за «уявну брехню» про її самозванство. Значить, і він запросто міг бути катом!

– Дункан? Не думаю! Але напевно не знаю! А ось Річард любить такі веселощі! – спокійно відповів Іеген, видно, який звик до таких забав знаті.

– Веселощі?! – обурилася Джесс.

– О! Річард – знаменитий витівник! Його приваблюють розваги такого роду. Він дуже охочий до знарядь тортур, кривавих побоїщ, полювання на собак – вважає приємним видовищем і … багато чого ще! – Іеген вчасно осікся, побачивши безкровне обличчя співбесідниці. – Але краще вам не знати цього. Свого часу його нікчемну натуру стримував Фергус МакКоул. Зараз – Дункан, якщо не знаходиться у військових походах або серед столичних запрошених в свиті Вільгельма. Король любить суспільство мого вихованця, – останні слова звучали з гордістю. – Дункан здогадується, що невгамовна поведінка Річарда викликана мимовільною заздрістю і безвихіддю, бо не він є первістком Фергуса і спадкоємцем родового замку МакКоулів. Звідси все погане і огидне в діях Річарда. Через любов до брата Дункан оберігав весь цей час Річарда, робив все можливе, щоб він не потрапив зі своєю буйною головою в королівський стрій воїнів. Але сили армії Вільгельма слабшають, в цей раз і Річарду доведеться проявити військову доблесть. Дункан випросив у сюзерена для брата відстрочку до наступної весни, в надії, що кампанія англійців скоро закінчиться і настане мир.

– Значить, мій чоловік зараз відправився на війну?! – в її голосі промайнули нотки полегшення, а в глибину свідомості закралося, дивна річ, розчарування: «Можливо, його я більше не побачу…»

Іеген підняв брову, дивуючись її питанню.

– Напевно, порадую вас – ВИРУШИВ в поганому настрої і в передчутті біди, чого раніше з ним не було! – раптом обурився монах. – Він дуже хоробрий воїн і хороший глава клану! Домочадці і слуги будуть сумувати за ним! Вам не зрозуміти цього! Ви знаєте його, як ворога і нелюба-чоловіка! Дано вам буде пізнати його, як доброго християнина, прекрасного сім'янина, турботливого і люблячого чоловіка?! Або Вам судилося тепер лише почути про нього, як про ревного слугу Шотландії, що так і не повернувся з поля бою?! – в словах старця стільки смутку й печалі відбилося, стільки батьківської любові до Дункана МакКоула і страху за нього.

«Чи так вірні його хвалебні слова?! Або це просто сліпі почуття і затята відданість главі клану? » – промайнув сумнів в голові Джессіки. Але вона скромно промовчала. А що відповідати? Дійсно, хіба вона знає Дункана МакКоула, що став їй загадковим чином чоловіком. Та й взагалі вона не знає цілий світ, в якому опинилася! Її уявлення про Середньовіччя складалися тільки з книг. А зараз вона перенеслася на сотні років назад і стала мешканкою замку Данноттар! Хіба не чудодійство?!

Врятувала Джессіку в незручний момент Гленна. Вона заглянула в кімнату Норміни і повідомила:

– Леді, тепла ванна готова, вам слід поквапитися, щоб не застудитися. До того ж сер Річард наказав подавати сніданок і велів вам доповісти, що очікує вас до нього.

Джессіка, після слів служниці ще більше закуталася в плед, який їй Гленна і накинула, перед тим, як стала готувати їй воду для купання. Вона була все ще в наскрізь мокрій нічній сорочці, з вологим волоссям і боса. Гленна подала їй зовсім простого крою шкіряне взуття, ймовірно, домашні черевики, настільки нехитро зшиті, що відмінностей лівого і правого не спостерігалося. Джессіка поглядом віддячила її, ще раз глянула на сплячу Норміну і, залишаючи убогу кімнату покоївки, нарешті, відповіла Іегену:

– Я буду рада вашим молитвам про швидке і благополучне повернення в свої володіння Дункана МакКоула.

– Сподіваюся, Всевишній почує їх, і в наступну відсутність вашого чоловіка з тієї ж причини ці молитви ми підносити будемо з вами разом.

* * *

Коли Джессіка Паркенс за допомогою Гленни привела себе в належний вигляд, її відвідало бажання залишитися в своїх покоях і подумати про своє становище наодинці. Подумати про свої подальші дії і можливості. Вона спокійно сказала про свої наміри нікуди не йти служниці.

– Леді, боюся ви зробите помилку таким чином, викликаючи гнів сера Річарда. Це страшний чоловік! Остерігайтеся його, міледі!

Гленна не покинула її, а залишилася в очікуванні її подальшої волі в надії, що леді все ж передумає.

«Напевно, Гленна права, мешканці замку вже встигли дізнатися його трохи краще, ніж я. Не варто мені ховатися від усіх, даючи привід думати, що відчуваю страх або втому! Я повинна знати, все, що відбувається навколо! Завести знайомства з усіма мешканцями цитаделі, неважливо челядь це або хтось із знаті, простий селянин чи подорожній. Хтось же проллє світло на моє неймовірне переміщення в часі! Ночами у мене буде час все обдумати!» – вона кинула погляд на своє застелене і тепер опустіле ліжко.

Вона раптом згадала ЦЮ чудову ніч … Фарба збентеження залила її обличчя. Як же сталося, що емоційне катування обернулося в солодке тремтіння? Чи не Дункан є чарівником і чаклуном?! Чому вона досі не може викинути спогади про його наполегливі і сміливі пестощі зі своєї голови? Як йому вдалося розбудити в ній пристрасть і у відповідь бажання? Дункан … Дункан МакКоул … Він відкрив їй завісу у світ райських насолод і незабутніх втіх, всупереч її розуму.

Джессіка велично спускалася зі сходів, що ведуть в трапезний зал. І була розчарована побаченим: Річард МакКоул вальяжно розкинувся поперек підлокітників масивного панського стільця-трону і метав дротики в встановлену зліва від обіднього столу мішень. Зовсім ще юний паж, був завжди напоготові – падати нову партію снарядів. Поруч сиділо пару лицарів-молодчиків з оточення Річарда, вони вві всю наминали подані страви. «Гарні манери! Не дочекавшись даму…»

– Леді Равенна! Радий, що ви все ж зважилися приєднатися до мене! – зарозуміло зазначив її прихід Річард, не приховуючи свого торжества.

Він таки залишив своє дозвільне заняття і навіть спромігся подати їй чемно руку, посадивши за місце біля себе.

Натхнений смиренним вчинком подружжя брата, Річард великодушно наказав прислужнику:

– Варто запросити до столу Локслі, на бенкеті йому було вже краще. Нехай сьорбне з нами віскі за дружину Дункана і моє призначення панування в Данноттарі! Йому піде на користь.

Джессіка зраділа новині, що вона буде не одна в компанії Річарда і його посіпак. Морай Локслі з першої зустрічі вселив їй довіру.

– Ви прийшли до тями після шлюбної ночі? Після пережитого розчарування: втеча не вдалася, ваша покоївка по заслугах понесла покарання? – не дивлячись, їй в очі і церемонно послужливо наливаючи в її келих ель, почав зі зловтіхи Річард.

– Спасибі за турботу! Я бачила вашу щирість сьогодні на ешафоті фортеці.

– Ха-ха! Вас не так просто зламати, Равенна Гордон!

– Вважаю, вашими стараннями – тепер Равенна МакКоул?! – не стільки запитала, скільки безцеремонно поправила його Джессіка.

– Шкода, що ви дісталися моєму братові Дункану! Вам пощастило! Я б швидко витіснив пиху з ваших манер! – прошипів Річард, при цьому загрозливо нахиляючи стрункий торс ближче до Джессіці.

– Мабуть, мені слід погодитися з вами: в своєму везінні! – не могла стримувати своєї неприязні до співрозмовника Джесс, демонстративно невимушено відкидаючись на спинку стільця.