Вони дочекалися двадцять першої години, і Ланвіц увімкнув індукційний пеленгатор. На круглому зеленому екранчику з'явилася хвиляста змійка, вона вперто показувала на вікно другого поверху — радист вийшов у ефір, і слід було поспішати.

П'ятеро, безшумно відчинивши двері, увійшли в котедж. Зупинилися в холі, і Ланвіц увімкнув ліхтарик.

Кручені дерев'яні сходи вели на другий поверх, до кімнат радиста, двері ліворуч, певно, до покоїв господині котеджу. Давши знак одному з гестапівців, щоб залишився в холі, Ланвіц прослизнув ліворуч.

Хазяйка сиділа перед торшером і читала. Побачивши незнайомих чоловіків, скрикнула й випустила книжку з рук. Дивилася очима, сповненими жаху.

Ланвіц не став з нею панькатися.

— Гестапо! — мовив коротко. — Мовчати! Зрозуміло?

Жінка притиснула руки до грудей.

— Чи є ще один хід на другий поверх? — запитав Ланвіц. — Сходи ведуть із холу, а ще?

— Так, — кивнула, — є ще чорний хід.

— Показуй, — підштовхнув її пістолетом Ланвіц. Обернувся до оберштурмфюрера Габера. — Ми з Шіллінгом перекриємо йому шлях до відступу, а ви… — махнув рукою.

Оберштурмфюрер з двома гестапівцями почали обережно підійматися сходами, а Ланвіц шаснув слідом за господинею до невеличких дверей у глибині холу. Жінка відчинила їх — вгору йшли круті бруднуваті сходи.

— Постережи її! — наказав Ланвіц гестапівцеві. Метнувся до сходів, ступав м'яко і, здавалося, не дихав. Лише впершись у двері, присвітив ліхтариком.

Двері оббиті чи то цератою, чи то дерматином. Обережно натиснув на ручку — не піддалися. Ланвіц витяг відмичку, подлубався в замковому отворі. Замок тихо клацнув.

Маленький темний коридорчик і напіввідчинені двері. Ланвіц прокрався до них навшпиньках. Зазирнув до кімнати. Вузька, з низькою стелею, на столі світить лампа, біля неї притулився радист…

Ланвіц зиркнув на годинник. Від початку сеансу минуло хвилин сім, а здавалося, вічність. Головне, щоб Габер дочекався кінця передачі, аби радист не встиг послати в ефір сигнал про небезпеку і там, у Москві, залишилися певні, що тут нічого не сталося.

Тепер гауптштурмфюрер спокійніше розглядав радиста. Жилавий і, мабуть, дужий чоловік. Треба взяти живим, можливо, вдасться примусити його розпочати подвійну гру.

Ланвіц обвів поглядом кімнату й на мить заплющив очі. В кімнаті горів камін: жарко палахкотіло вугілля, кидаючи на спину радиста червоні відблиски. Отже, радист, певно, намагатиметься спалити шифровку й кодову книгу.

Минуло ще хвилин двадцять. «Зараз, — подумав Ланвіц, — зараз Габер ламатиме двері».

Наче у відповідь на його думки радист підвівся з-за столу й потягнувся до лампи. Гауптштурмфюрер вистрілив тієї ж миті, коли клацнув вимикач. Не роздумуючи, Ланвіц штовхнув чоботом двері й увірвався до кімнати. Побачив, як метнулася тінь, навалився на радиста, вдарив руків'ям пістолета, та одразу відчув різкий біль у плечі, й лише потім до нього долинув звук пострілу. Перемігши біль, ударив радиста ще раз. Той осів на підлогу, і Ланвіц з жалем подумав, що доконав його.

Гестапівці нарешті вдерлися в кімнату. Побачили, як Ланвіц тягне з каміна кодову книгу. Обережно, долонями пригасив вогонь. Наказав, не підводячись і не обертаючись:

— Увімкніть світло, бовдури!

Спалахнула горішня лампа, і Ланвіц підвівся, тримаючи книгу обома руками. Стояв посередині кімнати, притиснувши її до грудей, і посміхався.

— Ви поранені, гауптштурмфюрер? — ступив до нього Габер.

— Що з радистом?

Габер повернув радиста горілиць, сильно поплескав по щоках.

— Ви влучили йому в руку, — доповів. — Чудовий постріл!

Радист розплющив очі. Дивився тупо, нарешті збагнув, що сталося, і жах зсудомив його обличчя.

Габер підвівся.

— У вас кров на мундирі, гауптштурмфюрер…

— Тримайте його! — крикнув Ланвіц.

Габер ударив радиста чоботом, та було вже пізно. Той устиг вихопити з-під себе пістолет і вистрілити собі в скроню.

— Чому ви не обшукали його, Габер? — заревів Ланвіц.

— Він однак нічого б не сказав, — заперечив оберштурмфюрер. — Людина, яка має мужність пустити собі кулю в лоба…

— Іноді це роблять боягузи!

— Але ж операція закінчилась успішно, — зробив ще одну спробу Габер, — ви маєте кодову книгу…

— Він встиг послати сигнал про небезпеку?

— Після закінчення передачі ми витримали паузу, як і домовлялися.

— Ну, гаразд, — трохи пом'якшав Ланвіц. Розпорядився: — Обшукати дім! І ретельно!

Мертенс відкотив комір пальта й насунув капелюха на чоло. Мряка другий день висіла над Брюсселем — пронизлива сльота, коли не хочеться виходити на вулицю. Сидіти б коло каміна, простягнувши до полум'я ноги в теплих пантофлях, і читати легкий французький роман… Щоправда, зараз навіть заможний бельгієць не завжди може дозволити собі розкіш погрітися біля каміна. Навіть на паливо заведено картки, видають тільки по кілька брикетів, а на чорному ринку вони поштують стільки, що й не захочеш того тепла.

Мертенс подумав, що зараз Клод пригостить його кавою, можливо, знайдеться навіть чирочка коньяку, і пришвидшив ходу.

Власне, з Мертенсом було покінчено, документи на ім'я гаагського фольксдойче спалено, і брюссельськими вулицями прошкував паризький комерсант Жан Дюбюель, котрий прибув сюди на кілька днів у справах не дуже великої, але й не дрібної фірми «Поло». Дехто у Франції вважає її за колабораціоністську; що ж, панове, кожен хоче жити й робити свої гроші. Зрештою, сьогодні ми будуємо бараки німцям (зважайте, панове, не укріплення, не військові об'єкти, лише бараки), завтра будуватимемо для де Голля. Більше того, після розгрому бошів (а в цьому, панове, ми ніколи не сумнівалися) доведеться будувати й будувати. Фірма «Поло» передбачала це, тому й зберегла себе у важкі роки окупації.

Жан Дюбюель посміхнувся. Тепер він майже нічим не нагадував Пауля Мертенса. Чорні вузькі вусики й проділ на голові зробили його типовим парижанином, а окуляри в золотій оправі підкреслювали ділову респектабельність і надавали обличчю глибокодумного виразу.

Жан Дюбюель носив модне темно-сіре пальто, придбане у фешенебельному магазині, і бездоганні краватки, які навчився вив'язувати ще в Москві. Так, у Москві полковник Андрій Васильович Кладо рідко коли надягав свій мундир з двома орденами Червоного Прапора. Перший одержав давно, коли ще був молодий, за участь у ліквідації банди Бориса Савинкова, другий — за Іспанію. Там не раз ходив у тил фалангістів і ще й досі дивується, як залишився живий.

«Ти, Андрію, таланистий, — сказав йому генерал Русанов, коли зайшла мова про організацію розвідки проти фашистської Німеччини. — Можливо, є й досвідченіші за тебе, але зірка в тебе якась… щаслива, коли хочеш…»

Вони посміялися тоді з цієї «щасливої зірки». Головне, що полковник Кладо вільно володіє німецькою, французькою та іспанською, знає умови, в яких доведеться працювати, розуміється на радіотехніці тощо. Та навіть не це головне. Найголовніше — він комуніст, людина, свідома свого обов'язку, віддана своїй Батьківщині і не пошкодує життя в її ім'я.

Генерал Русанов і сам Андрій Васильович знали, що це — не красива фраза, що в разі потреби так і станеться, але знали вони також, що полковник Кладо — не новачок у розвідці.

Жан Дюбюель постояв на розі вулиці, звідки добре проглядався двоповерховий котедж червоної цегли з вузькими готичними вікнами.

Все спокійно, і фіранки на вікні ліворуч запнуті — можна заходити.

Дюбюелеві відчинила сама господиня. Вона відступила, даючи дорогу, і якось дивно глянула на нього, але цього було досить, щоб полковник Кладо зорієнтувався і не поставив запитання, котре відрізало б йому всі шляхи до порятунку. Елементарного запитання: «Чи тут мешкає пан Клод Тюрбіго?»

Жан Дюбюель уже знав, що попав до пастки і шляхів до відступу нема: якщо навіть шугнути вздовж вулиці — справа марна, бо вулиця порожня, наздоженуть або скосять автоматною чергою. Навряд чи допоможе, якщо він назве інше прізвище — пробачте, мовляв, помилився адресою… Гестапо відомі такі фортелі, його вже не відпустять без перевірки, а це — теж кінець.