Подумав: «А якби в гаманці була велика сума — віддав би?» Хто його зна? Нараз зробилося лячно, немов його вже спіймали і зараз потягнуть до поліції.

Фрау Вернер пішла до своєї кімнати. Граупель, скориставшись з її відсутності, висипав дріб'язок до кишені, а гаманець викинув у руїни. Знав, що вчинив негарно, але чи варто роз'ятрювати своє сумління через кілька марок, які випадково самі потрапили до його рук?

Докори сумління перестали мучити Граупеля, і він гукнув фрау Вернер:

— Мабуть, я більше вам не потрібний! Коли що, покличте.

— Спасибі вам, Клаусе, за допомогу, — обізвалася. — Не знаю, що б і робила без вас!

— Дрібниці, — буркнув монтер і рушив до виходу.

Срібний п'ятимарковик з гаманця Пауля Мертенса Граупель витратив на сигарети в тютюновій крамничці на сусідній вулиці. Він перекинувся з крамарем кількома словами, поскаржився на кепську погоду — коли йдуть дощі й лежать тумани, в нього болить поранена нога і він мимоволі пригадує бої під Москвою. Солдати вермахту бились, як леви, та що вдієш — росіяни стояли на смерть…

Сказавши це, монтер злякався: здається, цей крамар — інформатор СД, а за такі слова по голівці не погладять.

— Але ж, — вигукнув оптимістично, — зараз наші доблесні солдати притиснули росіян до Волги, Сталінград ось-ось впаде, і я щиро шкодую, що не можу виявити там свою воїнську доблесть!

О шостій вечора крамар почав підраховувати денний виторг. Приблизно в цей же час Пауль Мертенс був уже в Гаазі й дзвонив з вокзалу секретареві фірми. Почувши спокійний голос Віллі, полегшено зітхнув.

— Справи не вельми добрі, — почав невизначено, — і мої сподівання не виправдалися…

— Зірвалась угода на будівництво гаражів? — не зрозумів Віллі.

— Гірше того! — мовив Мертенс. — І я хотів би побачити вас. Там, де ми обідали минулого разу. Приїжджайте відразу, з паперами, найважливішими документами. Ви зрозуміли мене?

— Звичайно, — перебив Мертенса Віллі. — Виїжджаю і незабаром буду.

З Віллі розмовляти — одне задоволення: розуміє все з півслова.

За двадцять хвилин приїде на околицю Гааги, там маленький ресторанчик притулився до парку, відвідувачів у ньому небагато, і вони зможуть обговорити становище. Точніше, Пауль Мертенс уже знає, що робити, — мав доволі часу, щоб обдумати все й вирішити, як діяти далі.

Саме коли маленький «сітроен» Віллі зупинився біля ресторанчика, крамар у Берліні розгладжував і складав асигнації одна до одної: він був педант, цей старий крамар, і щоденне лічення грошей давало йому справжню насолоду, немов він випивав зайву чашечку кави за сніданком, і не ерзацу, а довоєнної бразільської кави, від якої бадьорішає тіло й світлішає голова.

Крамар зітхнув: чи доведеться колись-то сьорбнути тої кави, відчути її божественний смак?

Він одсунув паперові гроші на середину столу, почав діставати з шухляди срібло. Спочатку п'ятимарковики — всього чотири штуки, — склав їх стовпчиком і хотів уже поставити на стіл, та одна монета привернула його увагу, і старий поклав її окремо.

Невже фальшива?

На обідку монети видніла ледь помітна рисочка, немов хтось навіщось провів там голкою.

Крамар підкинув монету на долоні, взяв на зуба. Ні, наче справжня. І все ж ця рисочка не давала йому спокою. Схопив ножа і спробував роз'єднати монету, але гостре лезо ковзало по обідку — певно, карбик зроблено бритвою.

Крамар поклав монету на стіл, зітхнув. Минулися добрі часи. Колись він вкривав стовпчиками монет мало не весь край стола, а тепер усього чотири штуки…

Нічого не зробиш: більшість його клієнтів там, на Сході, і не потребують послуг старого крамаря.

Срібна монета не виходила в нього з голови. Ще раз узяв, потер між долонями, затиснув пучками, спробував покрутити. Раптом монета розпалася на дві половинки, і якась тонесенька смужка впала йому на коліна.

Крамар обережно взяв смужку: нісенітниця якась — наче хтось, бавлячись, вирізав шматочок із кіноплівки. Глянув на світло — нічого не видно, якісь рисочки, подряпинки…

Нараз майнула думка, старий аж сам злякався її, тривожно зиркнув на вітрину — чи не підглядає хто? — і тремтячими пальцями заховав плівку в монету. Стулив обидві половинки, повернув, і вони зійшлися м'яко й щільно, ніхто не помітив би нічого підозрілого: справжня монета в п'ять марок. Кого ж вона може здивувати?

Рипнули двері, зайшов якийсь незнайомий.

Крамар продав йому пачку сигарет, машинально відрахував решту, а сам усе дивився на п'ятимарковик, що лежав окремо на краю стола. Нарешті зважився, одягнув стареньке пальто і почвалав під дрібним дощиком до поліцейської дільниці.

Він ішов, зігнувшись і заклавши руки в кишені пальта. Двома пальцями тримав злощасну монету, тримав обережно, наче міг розплющити, і вона неприємно холодила пальці, хоч долоня спітніла. Нараз зупинивсь і роззирнувся навсебіч. А якщо викинути — он урна для сміття, непомітно викинути, і кінці у воду… Він може повернутися зараз до своєї теплої затишної крамниці й знову зустрічати усмішками постійних покупців, обмінюватися новинами, а монета, крім неприємностей, нічого не принесе.

Крамар стиснув п'ятимарковик пальцями. Напевно, в монеті криється якась важлива таємниця, і він хоче якось прилучитися до неї.

А якщо запідозрять його?

Зупинився, злякавшись. Так, його можуть запідозрити, і тоді буде зле. А попереду ще одна урна…

І все ж він проминув її: порядок є порядок, і кожен громадянин повинен підтримувати його.

Поліцейський чиновник, побачивши монету і плівку в ній, одразу почав кудись дзвонити по телефону. Поклавши трубку, втупився в крамаря злякано, наче сиділа перед ним не літня сумирна людина, а озброєний злочинець.

— То я можу бути вільний? — запитав старий. — Я ж кажу, що знайшов цей п'ятимарковик серед виручки й приніс вам. Ось і все…

— Сидіть, пане Вейст, — зупинив його інспектор. — Ви вчинили правильно, але потрібні деякі деталі, і з вами хочуть поговорити.

— Але ж я нічого не знаю.

— Так… так… — у тоні інспектора з'явилися неприродно ласкаві інтонації. — Звичайно, та все ж я дуже прошу затриматись.

За чверть години двоє в цивільному нечутно зайшли до кімнати, і поліцейський інспектор підвівся з-за столу. Він показав їм монету — нахилилися, розглядаючи її, потім почали розглядати в лупу плівку, а Вейст застиг у своєму кутку, трохи ображений, що на нього не звертають уваги.

Нарешті один з прибульців обернувся до нього, зміряв важким поглядом.

— Ти знайшов? — запитав, хоч і так усе було ясно.

— Так, насмілюся доповісти, це я… — Старому знову стало лячно, та другий у цивільному, огрузькуватий і лисуватий, заступив першого й мовив приязно:

— Добре зробили, пане Вейст, це справжній патріотичний вчинок.

Старий підхопився, викинув руку.

— Хайль Гітлер!

— Поїдеш з нами, — приязно поплескав його по плечу огрузькуватий.

— Але ж моя торгівля…

— Твоя торгівля нічого не варта.

Високий підштовхнув Вейста до дверей — справджувалися крамареві передчуття: нічого втішного ця монета не принесе йому.

В приміщенні на Принц-Альбрехтштрасе його посадили на стілець із зручною спинкою. Високий кудись зник, а огрузькуватий вмостився навпроти й запропонував старому сигарету.

Вейст відмовився. Він лише торгує сигаретами, а сам не палить, він не терпить тютюнового диму.

— Облиште! — застережливо підвів руку огрузькуватий. — Колись ми поговоримо з вами на цю тему, а тепер пригадайте, від кого одержали п'ятимарковик?

Крамар задумався. Він виявив у касі чотири монети по п'ять марок, отже, вже четверо… Але ж він міг дати решту срібними п'ятимарковиками. Так і сказав огрузькуватому.

— Пригадайте хоча б чотирьох.

Крамар наморщив чоло. Пам'ятав точно, що вранці до нього зайшов офіцер, здається, гауптман, і дав дві металеві монети по п'ять марок.

— Раніше його не бачили? — запитав огрузькуватий.