Дюбюель крутонув кермо праворуч, вирівняв ваговоза й, не зупиняючись, доїхав до селища. Залишив автомобіль на узбіччі, пішки дістався до автобусної зупинки й сів у машину, котра йшла в Цюріх. Кружним шляхом уже вночі повернувся до Альтдорфа.

Віллі не лягав. Сидів у темній кімнаті й дивився у вікно, наче міг щось побачити в затемненому місті.

— Я вже все знаю… — зустрів Дюбюеля збудженим шепотом. — Хазяйку викликали до поліції в справі викрадення машини. Там вважають, що викрав її недосвідчений водій, він випадково збив «хорх» і втік. Усе так, як ми й передбачали.

— До мене ніхто не заходив?

— Де вже! Не до вас! У всіх на язиці аварія. І смерть нового постояльця. До речі, загинули всі троє.

— Така висота… Як шофер?

— Пусте, ви потовкли йому лише ліве крило, за кілька десятків франків він замінить його.

— Поліція не прискіпувалась до нього?

— Лише поверховий допит. Має алібі: з п'ятої години сидів у тій самій кав'ярні, де пив аперитиви і я. Його звідти й витягли десь близько восьмої.

Дюбюель скинув черевики. Хотів уже іти, ти зупинився перед дверима. Обернувся й обійняв Віллі — отак, не випускаючи черевиків:і руки.

— Щасти тобі! — Відсахнувся, немов хтось міг звинуватити його в сентиментальності. — Я подам про себе звістку десь за тиждень. Доведеться пожити тут, щоб не викликати підозри. А ти попереджав, що їдеш… Та, гадаю, поліція скоро заспокоїться — в бюро ХА незабаром з'ясують, хто насправді загинув, 1 спишуть аварію на рахунок боротьби між розвідками. Подумають на «Інтелідженс сервіс». Я їм у машині докази залишив — хусточку англійського виробництва.

Дюбюель зник. Віллі постояв ще трохи перед дверима й пішов спати перед дорогою.

— Повідомлення від полковника Кладо, товаришу генерал.

Русанов щойно поклав трубку апарата ВЧ.

Видно, вів важливу розмову, бо кілька секунд дивився на Шитикова непорозуміло. Збагнувши, занетерпеливився:

— Ну, що там, Петре Леонтійовичу?

Полковник поклав на стіл сторінку розшифрованого тексту. Прочитавши, генерал похитав головою.

— Чи ба… і таланить же йому…

— Гестапо все одно колись до нього дотягнеться, Кладо слід виходити з гри.

— Так, він зробив уже стільки, що хоч пам'ятник став. Але що він сам думає і що пропонує?

— Хоче залишитись у Швейцарії. Але ж небезпечно, тож мені думається, мусить виїхати до Іспанії. Там маємо надійну явку, його влаштують до кінця війни.

Генерал Русанов ще раз перечитав шифрування, посовав папірець по столу.

— Гадаєте, Кладо погодиться?

— Якщо ви накажете, доведеться.

— Розумію вас, Петре Леонтійовичу, і ціную ваше ставлення до Кладо. Однак подумаємо, чи не завдамо йому травми.

— Попервах, звичайно. Але ж мусимо берегти кадри, нам тут усе ж видніше.

— Біс його знає, де воно видніше… До речі, як у Кана в Парижі?

— Так, як було, уже не буде. Але дві рації працюють, й інформація вагома. А третього радиста, вважаю, слід перекинути до Швейцарії. І нехай поки що мовчить — запасна точка…

— Оце розумно. Повідомлення Коломба дуже цікавлять Генеральний штаб, і резерв у Швейцарії має бути.

— Сьогодні ж дам розпорядження Канові. Бажано було б знайти шляхи легального переїзду радиста через швейцарський кордон.

— А з Кладо зробимо так, — вирішив Русанов. — Порекомендуйте йому від мого імені виїхати до Іспанії. Але останнє слово за ним.

— Кладо в такому разі ніколи не згодиться на виїзд із Швейцарії.

— Що ж, не нам, а йому видніше.

Шитиков зрозумів генерала.

— Либонь, ви маєте рацію, Вікторе Сергійовичу. Але ж, коли подумаю, як йому там…

— Звичайно, звичайно… Але я певен, що й ви на місці Кладо заперечували б проти виїзду в Іспанію.

— Так, — погодився полковник, — проте я не певен, чи вистачило б у мене спритності й мужності зробити все так, як він.

— Я прошу вас, Петре Леонтійовичу, не натискайте на Кладо. Його досвідові можна лише позаздрити, і він сам знайде правильне рішення.

— Слухаюсь, товаришу генерал!

Русанов ледь помітно поморщився. Запитав:

— Як влаштувався капітан Торшин у Монтре?

— Віллі Бут ніколи не пропаде! — розсміявся Шитиков. — Зняв будиночок під містом. Живе на всьому готовому в якоїсь старої жінки. Дорогувато, правда…

— Пусте, — відмахнувся генерал, — інформація від нього неоціненна. Поклопочіться, щоб на рахунки, які вказав Коломб, переказали ще грошей. Це єдине, чим поки що можемо допомогти, нехай хоч фінансова проблема їх не хвилює. Передайте від мене вітання Кладо й побажання всіх благ.

Віллі Бут одержав на пошті в Монтре листа в коротким повідомленням:

«В середу чекаю на вас у кінотеатрі «Глорія».

У конверті лежав квиток на п'ятигодинний сеанс.

Вони сиділи в останньому ряду кінотеатру й розмовляли вільно, бо в такий час рідко хто ходить у кіно, в залі було не більше двох десятків глядачів.

— Ну, як моя резиденція? — запитав Віллі хвалькувато.

— Молодець, це навіть краще, ніж в Альтдорфі, і ні в кого не викличе підозри: письменник полюбляє самотність — цілком нормальне явище, навіть для шпигунів з БЮПО.

— Коломб закидає мене інформацією, — повідомив Бут, — і дуже важливою.

Дюбюель знав: Віллі втомився до краю. Але полегшення не буде, навпаки, роботи що не день ставатиме все більше. Днями Дюбюель налагодив контакти з одним антифашистськи настроєним журналістом, котрий часто їздить до Німеччини й має знайомства у впливових військових колах. Перша інформація, яку він дав, дуже цінна.

— Віллі, — Дюбюель узяв Бута за лікоть, — будьте обережні, мій хлопчику. Крейцберг — це перший дзвіночок… І от що, — сунув Бутові акуратно згорнутий клаптик паперу, — тут нова схема радіозв'язку. Погодьте з Центром і переходьте на неї. В різні дні сеанси починатимуться в різні години, крім того, в ході передачі мінятимете частоти.

Віллі не відповів, і Дюбюель зрозумів, що Бут не зовсім схвалює такі заходи.

— От що, Віллі, — мовив м'яко, — раніше ми думали, що гітлерівці не зможуть точно запеленгувати вас. Але ж тепер я ні за що не можу ручатися, і полегшувати їм роботу — божевілля.

— Так, — нарешті погодився Бут.

— Від мене одержуватимете інформацію через схованку. Зараз я піду, вийдете через кілька хвилин за мною, зустрінемось у гаю біля околиці. Я обладнав там у дуплі тайник.

Дюбюель сперся на плече Віллі й підвівся. Йшов у проході між рядами, дивився, як кіногерой на екрані цілувався з білявою красунею, і не бачив нічого… Вийшов на вулицю, залиту весняним сонцем, чисту вулицю провінційного, не дуже багатолюдного містечка. На ходу прочитав розшифровані Бутом радіограми з Центру. Усміхнувся, і усмішка ще довго не сходила з його обличчя. Звичайно, він не поїде до Іспанії, та й яка може бути Іспанія, коли поруч Бут і треба влаштовувати ще одного радиста…

Жінка, проминувши Дюбюеля, озирнулася: не так часто побачиш тепер отаку щасливу людину. А в тому, що той пан щасливий, вона не сумнівалася: гарно одягнений, зовні показний і головне — усміхнений.

А хто ж може так усміхатися за теперішнього воєнного лихоліття? Тільки щасливий! 

_{Ростислав Федосійович Самбук народився 28 вересня 1923 року в селищі Копаткевичі Гомельської області в родині вчителів. Згодом переїхав до Києва. Тут у 1941 році скінчив середню школу і вступив до Київського військового училища зв'язку. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. 1947 року закінчив філологічний факультет Тартуського університету. Працював на журналістській роботі, старшим редактором у видавництві «Радянський письменник». Нагороджений медалями. Член КПРС.}

_{З 1944 року виступає в газетах і журналах з оповіданнями, нарисами, статтями, оглядами. Окремими виданнями вийшли пригодницькі романи: «Ювелір з вулиці Капуцинів» (1966), «Крах чорних гномів» (1968), «Валіза пана Воробкевича» (1970), «Дияволи з «Веселого пекла» (1971), повість «Двобій» (у співавторстві з З. Мурзіним, 1964). Автор повістей «Портрет Ель Греко» (1972), «Колекція професора Стаха» (1974), «Жорстокий ліс» (1976).}