Гауптштурмфюрер обвів підлеглих уважним поглядом. Тепер усі видавалися йому на одне обличчя, всі дивилися на нього, та ніхто не насмілювався зазирнути у вічі.
Ланвіц знав, що даремно гримає на підлеглих, що кращих спеціалістів він навряд чи знайде в усьому рейху, — та не міг не гримати. Зрештою, підлеглих слід тримати в чорному тілі, в постійному страсі. Що ж це за солдат, який не боїться свого офіцера?
Ланвіц глянув у вікно, на голе дерево, де по вітах стрибали горобці. На мить він позаздрив пташиній безжурності, та відразу накостричився й кинув суворо:
— Не думайте, що я просто лякаю вас, панове!
Він повернувся й вийшов з кімнати, заклавши руку за борт мундира, так, як іноді це робив фюрер, — якщо б цієї миті йому сказали, що він наслідує фюрера, не повірив би.
Але, зрештою, хіба це погано? І хто насмілиться засудити за це?
Перед обідом до Ланвіца підійшов командир взводу й доповів, що єфрейторові Туркмейєру, здається, спала на думку непогана ідея, і якщо в гауптштурмфюрера знайдеться кілька хвилин…
— Покличте сюди вашого єфрейтора, — наказав Ланвіц, — подивимось, що це за геній.
Вимовляв ці зневажливі слова через губу, щоб не подумали вчити його, аса радіопеленга, але думав зовсім протилежне: «Цей Туркмейєр — колишній інженер великої фірми, і не рядовий інженер, — працював у конструкторському бюро, голова в нього варить, і варто послухати».
Єфрейтор Туркмейєр — довготелесий, незграбний чоловік із видовженим обличчям і вузькими блідими губами — виструнчився на порозі й збирався рапортувати, однак Ланвіц зупинив його:
— Ми з вами інженери, Туркмейєр, і тільки війна зробила одного єфрейтором, іншого — офіцером. Сідайте, колего, і кажіть, що надумали.
Туркмейєр втупився в гауптштурмфюрера вирластими, зовсім не арійськими очима, почав, тримаючись струнко:
— Насмілюсь доповісти, гер гауптштурмфюрер. Мені здалося, що ми зможемо виловити цього радиста, якщо вимикатимемо електрику в зоні дії рації…
— Що? — не збагнув одразу Ланвіц. — Яку електрику і для чого вимикати?
— Насмілюсь доповісти, рація працює від електрики міської мережі…
— Не відкривайте Америк, єфрейторе! — гримнув Ланвіц. — Ви що, за йолопа мене вважаєте?
Туркмейєр одразу знітився: щоки його побіліли, а ніс зробився червоний. Він шморгнув ним і мовив, злякано кліпаючи очима:
— Насмілюсь доповісти: ні, не вважаю, але ви не зрозуміли мене, гер гауптштурмфюрер, — коли ми вимкнемо електрику, рація припинить роботу.
До Ланвіца поступово почала доходити ідея Туркмейєра. Підкликав єфрейтора до великої карти Брюсселя. Обвів олівцем район Еттербеєка.
— Рація працює десь тут, — повідомив Туркмейєр ще раз шморгнув носом, витягнув хусточку, соромливо скосивши око на Ланвіца, висякався.
— Радист міняє час і частоту передач… — сказав так, немов поскаржився. — І все ж на короткий час ми засікаємо його. Коли він вийде в ефір, почнемо на кілька секунд вимикати електрику — послідовно, будинок за будинком. Насмілюсь доповісти, що…
Ланвіц зиркнув на єфрейтора з цікавістю. Хробак хробаком, слимак паршивий, а думка справді геніальна.
— Так… так… — мовив задумливо. — Вважаєте, що перерва в передачі, визначена нашими операторами, дасть змогу…
— Це буде адреса будинку, в якому працює радист! — перебив його єфрейтор. Виструнчився, притиснувши долоні до стегон: мав довгі руки, кінчики пальців мало не діставали до колін. — Тобто, насмілюсь доповісти, пане гауптштурмфюрер…
— От що, Туркмейєр, — відірвався од карти Ланвіц, — якщо це допоможе нам узяти російського радиста, ви одержите «залізний хрест».
— Радий старатися, гер гауптштурмфюрер!
Він повернувся чітко за статутом і вийшов, твердо карбуючи крок. Зупинився лише на сходах, сперся на поруччя.
Він знав, що відтепер думатиме про це і що думки ці не даватимуть йому спокою. Адже він, Франц Туркмейєр, щойно продав людину, він, інженер Туркмейєр, який завжди пишався своїми передовими поглядами, ненавидів війну і в глибині душі проклинав наці, її паліїв. Пеленгуючи рації, він приглушував у собі черв'ячок сумніву, відразу до самого себе — просто працював як спеціаліст, як радіоінженер. Воювали десь далеко, а він тут вів наче якусь напівдитячу гру — принаймні так вважав; десь хтось працює ключем, а він визначає напрямок до цієї людини, тільки напрямок, а не стріляє в неї. І вона не стріляє в нього, вони ніколи не побачаться, і це якось знімало з нього вину, якщо не зовсім, то значно полегшувало…
Звісно, Туркмейєр знав, що після його розрахунків у цю «напівдитячу» гру вступало гестапо, але знов-таки це було десь, і брав радиста хтось. Крім того, радист міг і втекти, він сам чув про такі випадки, зрештою, знищення радиста не стосувалося його, принаймні все це не позбавляло його апетиту.
Але сьогодні…
Ідея вимикати електрику під час пеленгації радистів давно вже осяяла Франца Туркмейєра, але він не обмовився про це нікому жодним словом. Ця маленька таємниця скрасила його сіре й одноманітне життя, він ніби виріс у власних очах: здібний інженер, що змушений виструнчуватися перед телепнем фельдфебелем, раптом знову відчув свою зверхність над цим тупаком, і не лише над ним — над самим лейтенантом, що уособлював у його нинішньому житті мало не найвище начальство. Ця таємниця повернула Туркмейєру людську гідність: він ставав струнко перед фельдфебелем і їв очима лейтенанта, але десь у глибині його очей прониклива людина побачила б зневагу і навіть презирство.
Та хто міг прочитати щось у вирластих очах Франца Туркмейєра?
Слухаючи гауптштурмфюрера, Туркмейєр теж спочатку відчував зверхність над вискочнем у блискучих чоботях. Чи може розумітися на радіосправі есесівський бовдур?
Але ж від цього бовдура залежала подальша доля Франца Туркмейєра, одне його слово, і… Східний фронт, де єфрейторові доведеться стріляти і де в нього теж стрілятимуть.
А якщо він викладе свою ідею — здобуде авторитет, його не забудуть, з ним рахуватимуться, на Східний фронт не пошлють.
Але ж хто сказав, що його пошлють тепер? На секунду Туркмейєр піймав погляд гауптштурмфюрера, і в ньому прочитав присуд собі — звичайно, інженер, фактично — конструктор, і нічого не зробив для перемоги рейху. Так, на нього першого впаде гнів Ланвіца.
Після наради Туркмейєр зайшов до вбиральні й довго мив руки, дивлячись, як стікає вода з його вкритих рудим волоссям пальців. Зрештою, він не зробить нічого страшного, він запропонує лише технічну новинку, щось на зразок удосконалення виробництва…
Єфрейтор струсив краплі з пальців, старанно витер руки.
Так, пеленг підпільних рацій — це виробництво, а він як інженер і конструктор мусить дбати, щоб технічна думка не стояла на місці.
Цей брюссельський радист дуже спритний, і невідомо, чи вдасться Ланвіцові взяти його…
Одинадцять днів стежив за ефіром єфрейтор Туркмейєр. Одинадцять днів працівники брюссельської енергосистеми за сигналом Ланвіца у суворій послідовності починали вимикати електрику в будинках Еттербеєка. На дванадцятий день єфрейтор тицьнув гостро підструганим олівцем у будинок на плані.
— Тут! — мовив категорично. Заплющив очі й повторив не так упевнено: — Здається, тут…
Та Ланвіц уже не слухав його. Вискочив з «майбаха».
— Машину! Де мій автомобіль?
«Опель-капітан» стояв поруч, втім Ланвіц чомусь не бачив його. Але одразу зумів опанувати себе — розхвилювався, мов хлопчисько. Чого, власне? Тепер у нього попереду ціла доба, і вистачить часу, щоб обміркувати все, оглянути й взяти радиста.
Двоповерховий старомодний котедж стояв у затишному завулку, відокремлений від вулиці невисокою чавунною огорожею. За віллою у закапелку між п'ятиповерховими будинками кілька гаражів, поруч із котеджем — вузький виїзд із них.
На другому поверсі будинку дві кімнати, кожна має по два вузьких готичних вікна і по балкончику.
В одній з цих кімнат, визначив Ланвіц, і працює радист, мабуть, у тій, що виходить вікнами до гаражів.
