Та Гізан з Массоном нічим не виказували своїх думок — усміхалися офіційно-ввічливо й удавали, ніби підтекст сказаного не дійшов до них.
Після вечері Шелленберг одразу перейшов до діла: мовляв, фюрер вимагає від Швейцарії запевнень, що вона заборонить союзним військам проходити через свою територію.
Генерал Гізан пояснив рішуче:
— Наша армія за будь-яких умов виконає свій обов'язок. Ми — нейтральна країна і воюватимемо проти першого-ліпшого, хто насмілиться порушити швейцарський кордон.
Шелленберг попросив дати письмове запевнення. Ще три місяці тому Гізан не посмів би відмовитись, але тепер, після Сталінграда, відповів, що не може піти на це без відома уряду і порекомендував ознайомитися з текстом його недавнього інтерв'ю якійсь газеті, де наголошувалося саме на такій думці.
Шелленберг пополотнів. Його давно так не принижували — нікчема у генеральських погонах рекомендує йому ознайомитися з інтерв'ю! Раніше це боком би вилізло генералові і взагалі Швейцарії, та часи, на жаль, і справді змінилися…
Зустріч закінчувалася. Шелленберг нервував, розуміючи, що вхопив шилом патоки, та нараз Массон запитав його:
— Чи правда, що генерал Дитль готує армію до нападу на Швейцарію?
Ось воно — інтуїція не підвела бригадефюрера: бюро ХА добуває інформацію з тих самих джерел, що й російські агенти, і на його допомогу в знищенні ворожих радистів не можна розраховувати.
Тепер Шелленберг міг хоч трохи відігратися.
— Коли це так, — посміхнувся пихато, — я спробую переконати фюрера відмовитись од цього плану.
Тоді-таки він і призначив зустріч у готелі «Баур» — зустріч, мета якої й досі загадкова для Массона.
Охорона відстала од них. Шелленберг запанібрата взяв бригадного полковника під руку й напитав:
— Пам'ятаєте, я колись казав вам, що мені дуже непокоїть безпека фюрера?
Так, Массон пам'ятав це — і досі ті слова лишалися для нього загадкою. Але про всяк випадок непевно знизав плечима, мовляв, він не може пам'ятати всіх нюансів їхніх розмов.
Шелленберг ледь стиснув його лікоть, підкреслюючи важливість своїх слів.
— Певно, тоді ви не зрозуміли мене, — вів далі вкрадливо, — та мій острах за безпеку фюрера небезпідставний. СД стало відомо, що у найвищих військових колах рейху засіли зрадники. Серед них є навіть генерали. Ми знаємо також, — Шелленберг зазирнув у вічі бригадному полковникові, — що швейцарська розвідка використовує цих людей. Та над ними вже згустилися хмари, і через тиждень, можливо, раніше… Гестапо треба лише перевірити кілька фактів, і тоді їм ніщо не допоможе. Але поки є час, я можу витягти ваших друзів, бригадний полковнику… — Шелленберг зробив промовисту паузу. — Скажіть, за кого б ви хотіли поклопотатися?
Массон ледь не зареготав йому в обличчя. То ось для чого приїхав цей хитрий лис до Швейцарії — винюхати прізвища друзів Коломба. Їх знав лише Коломб, але коли б ці прізвища були відомі й Массонові, він ніколи б не назвав їх.
— Ви помиляєтеся, бригадефюрер, — твердо відповів Массон Шелленбергові, — наша розвідка не зв'язана з вашими генералами, і мені нема за кого клопотатися.
Шелленберг позеленів від злості, та здобувся на сліпучу усмішку.
— Вам видніше, бригадний полковнику, та запам'ятайте, я попередив вас…
Він швидко розпрощався й поїхав. Через кілька днів, проконсультувавшись із групенфюрером Мюллером, він дав хід своєму планові, згідно з яким Швейцарію було до світу наводнено гітлерівськими шпигунами.
І всі вони шукали радянських радистів…
Фрау Марта Шмербрюхен зупинилася в найдешевшій кімнаті одного з пансіонів Альтдорфа: маленька, темна, біля вбиральні — коли там спускали воду, тремтіла стіна. Ніхто не міг витримати в тому помешканні більше двох-трьох тижнів, а фрау Марта прожила вже місяць і не нарікала, її цілком задовольняло, що доводиться платити вдвічі менше, ніж за сусідній покій. То дарма, що там сонячно й тиша, — фрау Шмербрюхен все одно рідко коли сиділа в приміщенні: лікарі прописали їй свіже повітря, і вона поверталася до свого закапелку лише пізно ввечері, коли до туалету ходять рідше, отже, відповідно зменшується і неспокій.
Фрау Марта Шмербрюхен відзначалася мало не дитячою допитливістю й полюбляла стромляти свого завжди вологого й червоного носа куди слід і не слід. Віллі Бут — він займав дві кімнати на другому поверсі пансіону — одного разу чув, як фрау Марта поважно розпитувала двох підлітків про переваги якихось лижних кріплень над іншими. Наступного ранку він жартома запитав, чи не причарував її слалом або швидкісний спуск, але фрау Марта не сприйняла його жарту. Зсунула свої круглі, в металевій оправі окуляри на чоло й мовила:
— А чому б і ні?
Віллі так і не знайшов, що відповісти: справді, фрау Шмербрюхен або трохи прибити, або оригіналка з оригіналок…
Але кістлява й червононоса фрау Шмербрюхен була не така вже й оригіналка — вона вміло використовувала свою славу дивачки, збираючи інформацію для штутгартського гуртка «Алеманіше Арбейтскрайс».
Спочатку Віллі Бут не зацікавив фрау Шмербрюхен: середній письменник із середніми прибутками, який півдня, зачинившись, марнує папір. Майже ні з ким не зустрічається, відлюдник, як і належить письменникові (чому письменникові треба бути відлюдником, фрау Марта не знала, та була в цьому переконана).
Мешканець пансіону, який наймав кімнату навпроти Віллі Бута, цікавив фрау Шмербрюхен куди більше — удає з себе колишнього комерсанта. Ну й сиди собі спокійно в містечку, відпочивай, дихай свіжим гірським повітрям, — а він раз чи двічі на тиждень їздить до Цюріха, кілька днів просидів навіть у Берні.
Для чого, спитати б, йому Берн?
Фрау Марта відразу запідозрила щось не чисте й не спускала очей з комерсанта. Якось, коли до нього прийшли двоє чоловіків, піднялася на другий поверх, спробувала визирнути в замкову щілину, але нічого не побачила — чути лише, як сміються і про щось шепочуться.
Вона так захопилася підслуховуванням, що не почула кроків на сходах. Останньої миті встигла відскочити од дверей і вдала, ніби роздивляється щось у вікні.
Чоловік відчинив кімнату по той бік сходів. Фрау Шмербрюхен запримітила, що він гарно одягнений: пальто модного крою, гарний капелюх, ще й ціпок із срібною галкою. «Новенький…» — зрозуміла, бо та кімната була вільна вже два тижні.
Чоловік зайшов до свого покою, фрау Марта нечутно, попід стіною рушила назад, на мить затрималася біля дверей, що вели до кімнат письменника, і раптом почула…
Чи тільки здалося їй?
Фрау Шмербрюхен притиснулася вухом до дверей: тепер не було жодного сумніву — з кімнати долітали звуки морзянки.
Наступного ранку фрау Шмербрюхен була в Цюріху. Подзвонивши по телефону, впевнилася, що потрібна їй особа на місці, потім сіла у трамвай.
Гауптштурмфюрер СС Крейцберг прийняв фрау Марту в своєму номері готелю «Палас».
— Ви що, з глузду з'їхали? — почав не зовсім ввічливо. — Дзвоните, а тепер просто сюди! Я просив усіх забути мої координати і лише в крайньому разі…
— У мене крайній! — твердо перебила його фрау Шмербрюхен.
Вислухавши її, гауптштурмфюрер мусив погодитися — повідомлення термінове й заслуговує на увагу. Він подумав трохи й мовив:
— Це може бути англійський чи французький радист. Або ж цей ваш сусіда випадково піймав приймачем морзянку.
Фрау Шмербрюхен похитала головою. Заперечила:
— Але ж моя інтуїція…
— Помовч із своєю інтуїцією! — обірвав її Крейцберг. — От що, російський радист виходить в ефір двічі на добу. З сьомої до сьомої тридцяти п'яти ранку і від двадцятої до двадцять першої години. Ви коли почули морзянку? Близько дев'ятої вечора? Чудово, спробуйте підслухати завтра. В разі удачі приїдете післязавтра вранці.
Через день, вислухавши донесення фрау Шмербрюхен, Крейцберг запитав:
— У пансіоні є вільні кімнати?
— На жаль, днями віддано останню.
— Тоді зробимо так. Сьогодні ви повідомите хазяйку пансіону, що виїжджаєте. Завтра я займу вашу кімнату, а ви повертайтесь до Штутгарта.
