— А Дюбюель?

— Мосьє Дюбюель телефонував учора вдень із Марселя. Сказав, що виїздить.

— Що він питав у тебе?

Жервеза наморщила чоло, пригадуючи. –

— Казав, що забув записника на підвіконні… Але його там не було.

Крейцберг кивнув гестапівцям.

— Підсвіжіть її пам'ять!

Один молодик виплюнув недопалок просто на підлогу. Приступив до Жервези. Батіг засвистів, здавалося, лише на якусь невловиму мить пристав до тіла; гестапівець уміло смикнув його, здираючи шкіру — на тілі залишилась блідо-рожева смужка, поступово червоніючи, наливаючись кров'ю. Дівчина навіть не закричала, бо їй перехопило дух, — застогнала, уткнувшись обличчям у тапчан.

— Дивись мені у вічі! — наказав Крейцберг, однак Жервеза не підвела голови.

Крейцберг схопив дівчину за волосся, смикнув щосили й дав ляпаса, лише тоді Жервеза глянула на нього, промовила докірливо:

— Я ж відповідаю на всі ваші запитання…

— Так ти мені більше подобаєшся. Скажи, як стояли на підвіконні вазони весь час?

— Азалія і бегонія? Мосьє Дюбюель теж запитував про це.

Крейцберг зробив знак, і знову засвистів батіг. Тепер Жервеза закричала й ударилася головою об тапчан.

— Ну? — нахилився над нею гауптштурмфюрер. — Це ти переставила вазони?

— Я не торкалася їх.

— Що ж, я тобі повірю. Якщо казатимеш правду, відпустимо тебе. Де можна знайти Кана? Він у Парижі чи виїхав?

— Я знаю лише, що мосьє Кан поїхав до Гавра.

— Ти вже казала це, і я раджу не брехати.

— Я знаю паризьку адресу мосьє Кана. Вулиця Дантона…

— Ми знаємо її не гірше, ніж ти. Тільки Кан чомусь не з'являється дома.

— Певно, затримався в Гаврі.

— Знущаєшся? — недобре посміхнувся Крейцберг. — Зараз ти назвеш нам адреси всіх ваших конспіративних квартир, інакше…

Жервеза заплакала.

— Чого ви хочете від мене? — Нараз вона подумала, що гестапо натрапило на слід П'єра чи в якийсь спосіб дізналося про її зустріч із П'єром і запідозрило всіх працівників «Поло». Тож вона мусить взяти вину на себе. Все одно не знає, де П'єр і не зможе виказати його. Останню звістку від П'єра Жервеза одержала три місяці тому. Хтось подзвонив їй і сказав, що П'єр вітає її і мріє про побачення. Жервеза довго дихала в трубку, перш ніж зуміла відповісти.

«Де він?» — лише й запитала.

«Він з французами, — відповів невідомий. — І я змушений розпрощатися з вами, мадемуазель».

«Чекайте! — мало не закричала Жервеза. — Перекажіть П'єрові, що я кохаю його. Я хочу бачити його, візьміть мене з собою!»

Невідомий тихо засміявся і дав відбій, а Жервеза сиділа, дивилася на трубку, звідки долинали короткі гудки. Було таке відчуття, наче побачила П'єра. Тільки чому те побачення таке коротке?

Жервеза подивилася просто в вічі Крейцбергові. У неї стане сили волі, щоб нічого не сказати, і П'єр може бути спокійний.

Але чому її розпитують про Кана й Дюбюеля? Про двох комерсантів, колабораціоністів, бошівських запроданців? Правда, і Кан, і Дюбюель добре ставилися до неї, люди вони симпатичні, та чи можуть бути симпатичні ті, хто співробітничає з гітлерівцями? Можливо, вони — звичайні спекулянти, дурили всіх, у тому числі й бошів, через те гестапо й зацікавилося фірмою «Поло». Та, зрештою, яке їй діло і до Кана, і до Дюбюеля, вона мусить мовчати, бо порядні люди в гестапо мовчать, принаймні доки витримають. Та чи витримає вона?

Жервеза дивилася на Крейцберга, бачила, як ворушаться в нього губи, та не чула слів — нараз її спину обпалило знову, і вона знепритомніла.

Дівчина очуняла від того, що на неї вилили відро холодної води. Гестапівці встигли од-в'язати її, вона сіла на тапчані, інстинктивно зіщулившись. Побачила Крейцберга — той поблискував очима, недобре посміхаючись. Нараз посварився пальцем.

— Все, що було досі, — почав погрозливо, — дитячі іграшки. А тепер…

Крейцберг подав знак, гестапівці схопили Жервезу, посадили на стілець з високою спинкою, міцно притиснули зраненою спиною. У дівчини пішла обертом голова від болю, вона заплющила очі й застогнала.

— Так, я не жартую! — Крейцберг присунувся до неї, в руках у нього блиснуло лезо. Жервеза не помітила, звідки він узяв ножа: чи витягнув з кишені, чи ховав, як фокусник, у рукаві. Ніж був добре вигострений, лезо вузьке й тонке, воно, здавалося, могло пройти крізь людське тіло, навіть не зранивши, не завдавши болю.

Дівчина здивувалася парадоксальності такої думки, і все ж ніж не дуже страшив її, немов то була іграшка в дитячих руках. А Крейцберг вів далі:

— Тепер я помалу різатиму тебе, зовсім помалу, щоб тобі було дуже боляче!

Він підкинув ножа на долоні, спритно піймав за руків'я й кольнув Жервезу в горло. Та чи цей укол був не сильний, чи Жервеза просто не вірила, що людина, хоч яка жорстока, може різати подібну до себе істоту й милуватися, як тче кров, але вона не злякалася. Зрозуміла, що Крейцберг не жартує лише тоді, як він натиснув на лезо сильніша — відсахнулася. Але гестапівці тримали міцно. І Жервеза закричала. Не від болю, а під страху смерті, уперше в житті усвідомивши його по-справжньому.

Крейцберг зареготав і відняв ножа. Трохи побавився ним: ставив вістря на кінчик пальця і тримав, переставляючи з пальця на палець. Це так тішило його, що, мабуть, він на кілька секунд і справді забув про Жервезу. Але раптом зітхнув, узяв ножа і незграбно, тримаючи його трьома пальцями, провів вістрям по Жервезиному тілу.

Дівчина зойкнула і нараз несподівано для самої себе закричала тонко й жалібно, мов дитина, яка скаржиться на несправедливість І не розуміє, чому її карають.

Обличчя в Крейцберга прояснилося.

— Тепер ти скажеш мені все, назвеш явки, зв'язкових?

Жервеза похитала головою.

— Я кажу правду, а ви не вірите мені…

— Назви людей, які приходили до фірми. Не в справах «Поло», а підпільників. Хто стояв на чолі організації, Кан чи Дюбюель? — Крейцберг знову кольнув дівчину ножем. — Розумію, тобі боляче, але рука в мене може зірватися, і я попсую тобі легені чи ще щось. А я не хочу, щоб ти вмирала, ти ще не сказала нічого, а мусиш…

Жервеза дивилася на гауптштурмфюрера — знову бачила, як ворушаться його губи, але нічого не чула, слова немов обтікали її, не зупиняючись, не торкаючись свідомості. І вона злякалася, що божеволіє. Нараз до неї дійшов зміст сказаного — не все, лише слова Крейцберга про те, що рука в нього може зірватися.

Жервеза зціпила зуби й напружилася вся, і коли біль знову обпік її груди, щосили подалася вперед, рвонулася з рук гестапівців, щоб лезо пройшло крізь її серце. Але гауптштурмфюрер був напоготові й мав блискавичну реакцію — відсмикнув руку з ножем і вдарив Жервезу навідліг по обличчі.

— Встигнеш іще померти, — посміхнувся криво й загорлав на гестапівців: — А ви чому не тримаєте?

Ті міцно притиснули дівчину до спинки стільця. Тепер не могла й поворухнутися, закусила губи, щоб не кричати.

Крейцберг помітив це. Мовив украдливо:

— Припустимо, я повірю, що ти не маєш стосунків із шпигунами. Розказуй про те, що знаєш. Як, по-твоєму, хто головніший: Кан чи Дюбюель?

— Мосьє Кан — директор, Дюбюель його підлеглий, — упевнено відповіла Жервеза. Враз пригадала: колись вона зазирнула до кабінету Кана й побачила, як Дюбюель щось вичитував директорові. Щоправда, він трохи чи не одразу помітив Жервезу й блискавично перевів розмову на інше, проте дівчина ще тоді щось запідозрила, а тепер цей допит…

Крейцберг сховав ножа. Наказав гестапівцям відпустити дівчину. Мовив, не зводячи з неї погляду:

— От що, кицю… Зараз я віддам тебе цим хлопцям.

Жервеза здригнулася, і гауптштурмфюрер це помітив. Повторив запитання:

— То хто був справжнім шефом організації?

Жервеза розповіла про побачену сцену.

— А ти спостережлива, — похвалив Крейцберг. — Розкажи про Дюбюеля. Все, що знаєш: звички, вади, дивацтва. Коло знайомств. Чи дзвонили йому жінки?

— Ні, він цурався жінок. Тільки працював, і все. Не хворів, хоча колись скаржився на нирки.