— Не можливо, а точно.

— Але ж, штандартенфюрер, Берг завжди ретельно виконував наші завдання, і ви самі не раз хвалили його.

— Не спихайте з хворої голови на здорову!

— Але ж ви не можете сказати…

— Можу! — обірвав Беккенбауер. — Ви заповняли, що можливість сигналізації з вікон фірми виключена. І все ж Кан перед тим, як утекти, переставив горщики з квітами, ось нам і сигнал.

— Два горщики стояли і стоять на вікні, — розгублено промимрив Крейцберг. — А я не знаюся на квітах…

— Мусите знатися, — заперечив Беккенбауер, наче б сам ніколи не переплутав азалії з бегонією.

— Дюбюель сказав, що виїжджає з Марселя денним поїздом, — почав Крейцберг. — Ми «устрінемо його на вокзалі…

— Ви справді ще вірите в це?

— Чому б ні?

— Що ж, почекаємо…

Коли марсельський поїзд підійшов до перону, його швидко й непомітно оточили гестапівці. Усіх без винятку пасажирів пропустили через контрольний пункт, і Крейцберг особисто переглянув документи кожного. Вже впевнившись, що програв, наказав обшукати порожні вагони, сам пройшовся вздовж поїзда, заклавши руки до кишень і ні на кого не дивлячись. Отак-от безглуздо закінчити кар'єру в тридцять сім років! Попереду були чудові перспективи: дядько Крейцберга, який обіймав високу посаду у відомстві обергрупенфюрера СС Освальда Поля, обіцяв йому всіляку підтримку. Він навіть натякнув, що зможе влаштувати племінника комендантом великого табору, а це, окрім усього іншого, — золоті коронки, корпуси від годинників, персні…

Крейцберг уявив, як Беккенбауер писатиме рапорт, як відішле його до Берліна, як прийде звідти наказ — відправити гауптштурмфюрера СС Ганса Крейцберга на Східний фронт, під кулі росіян, у їхнє снігове безмежжя.

Злість стиснула горло. Невже кінець? Але злість — поганий порадник.

Крейцберг і раніше знав, що Дюбюель не приїде, тільки дурень не зрозумів би справжнього змісту його розмови із секретаркою «Поло», але ще десять хвилин тому мав шанс чи півшансу із сотні, тепер — жодного.

Чому жодного? Адже в їхньому розпорядженні величезний список різних осіб, складений на основі прослуханих телефонних розмов і реєстрації відвідувачів «Поло». Не список, а цілий довідник, можливо, в нього потрапив хтось із інформаторів або зв'язкових, а через зв'язкового іноді можна вийти на резидента.

Беккенбауер зустрів Крейцберга глумливою посмішкою. Підсунув йому теку.

— Ознайомтеся, будь ласка, тут дані «команди Ланвіца». І знаєте, що цікаво: вчора дві з трьох рацій, які Ланвіц вважає за російські, не вийшли в ефір. Сьогодні також.

Крейцбергові не треба було пояснювати, що це означає: після зникнення Кана й Дюбюеля зменшився потік інформації, обірвалися зв'язки, і, певно, остання рація також незабаром припинить роботу. Це ще раз підтверджувало, що фірма «Поло» була російською резидентурою.

— Але вже сам факт, що дві рації з трьох замовкли, свідчить на нашу користь, — почав Крейцберг упевнено. — Я переконаний, що невдовзі заціпить і останній.

— Але ж і радисти, і Кан з Дюбюелем залишаться. Як по-вашому, скільки часу їм треба, щоб знов налагодити постачання Москви інформацією?

Крейцберг нічого не відповів: Беккенбауер таки має рацію. Подумав трохи й мовив похмуро:

— Краще б цей Ланвіц узяв хоча б одного російського радиста. Скільки він уже морочиться в Парижі із своїми «майбахами»?

— Так, — підтримав його Беккенбауер, — пеленгатори Ланвіца просуваються вперед повільніше за черепах. Я відзначу це в рапорті групенфюрерові. Та кожному своє.

«Так, коленому своє, — із злістю подумав Крейцберг, — і я хотів би знати, як ти ловитимеш російських шпигунів без мене…»

Він виструнчився й сказав офіційним тоном:

— Негайно треба заарештувати секретарку фірми «Поло» Жервезу Пейрот. Можливо, вона крутить нам голову, та й взагалі допит не завадить.

Штандартенфюрер теж так вважав, але завагався:

— Ви пропонуєте поставити на фірмі крапку? Чи не передчасно?

— Навіщо ж? Посадимо там нашу жінку. Нехай відповідає на дзвінки й приймає відвідувачів.

— Дійте, гауптштурмфюрер, я не заперечую.

Мадемуазель Пейрот зустріла Крейцберга однаковою для всіх відвідувачів усмішкою.

— Чим можу прислужитися? На жаль, директор фірми у від'їзді, та якщо треба щось переказати…

Гауптштурмфюрер обернувся до агентів, що стовбичили в нього за спиною. Підморгнув.

— Чули? Вона може переказати… А де мосьє Дюбюель?

— Уже мусив повернутися, але десь затримується.

— Так само, як і директор?

— Мосьє Кан виїхав у Гавр.

— Цю байку ми вже чули по телефону. — Крейцберг підійшов до вікна, переставив вазони на підвіконні. Тепер і вночі відрізнив би азалію від бегонії. Сів навпроти секретарки. Мовив, нахабно посміхаючись: — Моє гарне пташеня, колись ти відмовила мені в побаченні. Може, сьогодні знайдеш годинку?

Жервеза відповіла, не відводячи погляду:

— Ні.

— Навіщо так категорично? А я певен, що ти подаруєш мені сьогоднішній вечір.

Жервеза схопила трубку.

— Я дзвонитиму в поліцію!

— Нікуди ти не дзвонитимеш. — Крейцберг натиснув на телефонний важіль. Показав жетон. — Гестапо, моя пташко, ми змушені заарештувати тебе.

Мадемуазель Пейрот, не випускаючи трубки, злякано відсахнулась.

— Але які ви маєте підстави, панове?

Крейцберг вирвав у неї трубку, кинув на важіль. Нахилився, зазирнув зблизька у гарні голубі, стемнілі від жаху очі, відчув солодкий запах парфумів і вдарив Жервезу по щоці різко й сильно, самими пальцями. В очах у дівчини Крейцберг помітив ще й подив.

— Ви не маєте права! — підвелася рвучко. — Я скаржитимусь!

Гауптштурмфюрер присунувся до неї.

— Я тобі покажу — не маємо права! — ще раз ударив у півсили по щоці. Аромат парфумів і здорового молодого тіла лоскотав йому ніздрі, п'янив, і Крейцберг з насолодою почав ляскати дівчину по щоках, помалу розпалюючись і б'ючи все дужче. Жервеза затулилася долонями, та гауптштурмфюрер подав знак одному з агентів, і той викрутив дівчині руки назад, притиснувши її до спинки стільця. —

— Ось так, моє пташеня! — нарешті вгамувався Крейцберг. — Це — на перший раз. Невеличка розминка… То, може, повечеряємо з тобою сьогодні?

Гестапівець відпустив Жервезу, проте дівчина й далі сиділа з незручно закладеними за спину руками, сльози текли по її щоках чорними від туші струмочками.

Нараз задзеленчав телефон, і Крейцберг відступив од Жервези.

— Де Аста? — запитав.

Пиката жінка виступила з-за гестапівців. Зіпхнула з стільця Жервезу, зняла трубку.

— «Поло» слухає… — проспівала несподівано тонким голосом. — Мосьє Кана? Хто говорить? Кажете, дзвоните вже втретє і полковник Кьопф незадоволений? Перекажіть полковникові: мосьє Кан… так, і мосьє Дюбюель іще не повернулися. Обов'язково передам. — Вона поклала трубку й подивилася на Крейцберга, певно, чекаючи схвалення. Той кивнув.

— Правильно, Асто, — пробурмотів і наказав гестапівцям: — Обшукати!

Лише тепер Жервеза, нарешті, до кінця збагнула все, що сталося. Витерла щоки, сказала з гідністю:

— Не розумію, що тут відбувається… Але прошу врахувати — я ні в чому не винна.

— Помовч, пташеня, — ліниво кинув Крейцберг. Напад люті в нього вже минув. — Сідай, — показав на стілець у кутку, — з тобою вся розмова попереду.

Через годину Крейцберг упевнився, що вони нічого не знайдуть, однак спокійно дочекався кінця трусу. Наказав залишити в приміщенні фірми засідку й повіз Жервезу в гестапо.

Увечері Крейцберг наказав привести мадемуазель Пейрот до спеціальної кімнати для допитів. Гестапівці кинули дівчину на довгий дерев'яний тапчан, прикрутивши до нього руки й ноги.

Крейцберг сів поруч, мовив мало не співчутливо:

— Ти гарна, пташеня, і тобі протипоказані батоги, і все ж ти їх скуштуєш, коли не казатимеш правди.

Жервеза блиснула на нього потемнілими очима.

— Я не знаю, чого ви хочете від мене…

— Де Кан?

— Я вже казала: він повідомив мене, що їде до Гавра. Більше я нічого не знаю.