Яків і собі нагнав чолов’ягу у військовій шинелі.

– Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію?

– Та будьте ласкаві. Я аж на Заріччя. А ви?

– А я з вами, коли ви не проти, до собору.

– Із радістю прислужуся, але вимагатиму від вас цікавої бесіди.

– Що ж вас може зацікавити?

– А чи ви чули, що в Кам’янці рівно тисяча вуличних ліхтарів? – узяв на себе ініціативу чолов’яга. Яків усміхнувся.

– Зізнаюся, ніколи не лічив ліхтарі в Кам’янці, але напевно знаю, що нашому Проскурову до нього дуже далеко.

– А як думаєте, у нас хоча б сотня ліхтарів може бути?

– Та звісно може, – Яків видав короткий смішок, – але, боюся, ми до того часу не доживемо!

Військовий щиро зареготав.

– Ось це ви правильно сказали! Як і до мощених вулиць!

Перекидаючись отакими репліками то про погоду, то про міський благоустрій, випадкові супутники нарешті дійшли до перехрестя Кам’янецької з Ремісничою, де й потисли один одному руки на прощання. Кілька кварталів Якову довелося брести вже у цілковитій темряві, підсвіченій скупенькими вогниками свічок і ламп у вікнах будинків.

Нарешті попереду замаячіли знайомі обриси двоповерхового будинку. Гордій уранці постарався й ретельно розчистив увесь сніг на хіднику та невеличкому подвір’ї перед дерев’яною верандою, нагорнувши дві величезні кучугури по кутах дому.

– Яшо! – Йоська вилетів із кухні й мало не збив Якова з ніг.

– Або кордон з Австро-Угорщиною від сьогодні проходить по Дніпру, або ж тебе визнали єдиноутробним братом принца Уельського. Іншої причини для такого вереску я не бачу.

– Та яке! – мало що зрозумів зі сказаного Йоська й тицьнув Якову папірця. – Тобі записку лишили! Великий, рудий, завжди забуваю його прізвище.

– Большаков, – здогадався Яків. – Гасу мені купив?

– Аякже! Під дверима поставив!

– Молодець, – Яків скуйовдив кучму малого. – А чи не буде у Марти на вечерю її знаменитого борщу?

– Буде! – Йоська просто заіскрився щастям.

– Тоді тягни миску борщу та все, що є в меню на вечерю. Я просто помираю з голоду, хтозна, чи й до дверей дійду! – Яків розгорнув було записку, та тієї самої миті вхідні двері розчахнулися й на порозі постав Архип Большаков.

У сінешньому теплі скельця його окулярів геть запотіли, і він заходився протирати їх сумнівної чистоти носовичком. Примружені короткозорі очі здавалися безпомічно маленькими на великому, поцяткованому вічним ластовинням круглому обличчі.

Статура Большакова цілком відповідала його прізвищу – чоловік і справді був нівроку опасистий, що, проте, ніяк не позначалося на його здоров’ї. Архип не страждав на задишку чи пришвидшене серцебиття, що постійно супроводжує огрядних людей, і взагалі, окрім поганого зору, не мав жодних вад, тож своїми добрячими шістьма пудами особливо не переймався.

– Архипе! – Яків ступив на світло й опинився у міцних обіймах приятеля.

– От добре, що я тебе зловив! – Большаков видобув звідкілясь із надр пальта пляшку шампанського та ще якийсь ароматний пакунок і вручив усе це Якову. – Чому ти не написав у своїй цидулці, коли вдома будеш? Таку подію належить відсвяткувати!

– Яку подію? – з кухні вистромився зацікавлений Йоська й одразу ж отримав щигля від Большакова.

– Багато будеш знати…

– Неси вечерю, й усе дізнаєшся, – Яків повів було Большакова нагору, але той, видобувши зашмуляного гаманця, простягнув Йосьці кілька монет і попросив:

– Усе, що замовляв пан Ровнєр, зроби двічі, решту можеш залишити собі як компенсацію за щигля.

Йоська просяяв і вмить забув про носа.

Для потреб пожильців на загальній кухні завжди готували обіди й вечері (щоправда, вартість останніх уже не входила в оплату за постій), і саме цим Моше Розенберг завойовував їхню прихильність, позаяк ціни були помірними, а Марта готувала, «як для своїх».

Приятелі піднялися нагору, де Большаков мало не перекинув бляшанку з гасом, котру Йоська прилаштував під дверима Якової кімнати.

– Уважай, а то вечерятимемо при свічках, як закохана пара. Гадаю, твоїй Оксані це не надто сподобається.

– Ет, – Архип махнув рукою.

– Що трапилось? Знову посварилися?

– Та все те саме, – невдоволено пробурчав Архип. – Де в тебе тарілки?

– У буфеті візьми, – Яків заправив лампу й узявся розглядати етикетку на пляшці шампанського.

– Ти розумієш, – Архип мусив виговоритися, аби незабаром, хвилин за десять-п’ятнадцять, знову стати самим собою – балакучим добряком, – знову затіяла сварку, що, мовляв, з мого апарата ніякої користі, що лише гроші на вітер… А який же це вітер? – Чоловік дістав із кишені піджака кілька фотокарток і обома руками, наче малу дитину, подав Якову.

Архип фанатично захоплювався фотографією, ладен був витрачати на своє захоплення будь-які гроші, а платня писаря поліційної управи аж ніяк цьому не сприяла. У чомусь Яків підтримував і Оксану, але загалом тримав бік Архипа, адже той і справді був майстер своєї справи.

Серед усіх світлин особливо вразив Якова фотопортрет старого єврея-візника, з помережаного глибокими зморшками обличчя якого дивилися на цей світ неймовірно глибокі й мудрі очі філософа. Він довго розглядав фото, тим часом як Архип продовжував бубоніти про те, що жінки нічого не тямлять у справжньому мистецтві та завжди профанують помисли чоловіків.

Двері до квартирки рипнули, і до кімнати ввійшов, балансуючи тацею, на котрій громадилися тарілки з наїдками, шалапут Йоська.

– Оце інша річ, – змінився на обличчі Архип.

– Краще, як у ресторації!

– І не кажи. Марта запросто могла б у самого Маранца куховарити! А тепер відзначимо твоє несподіване підвищення добрячим ковтком шампані!

– Чекай, ти ще всього не знаєш. Я ж у записці тобі черкнув лише про головлікаря.

– Тобто це ще не всі приємні новини? Треба було дві пляшки прихопити?

– Стривай! Я й сам поки не зрозумів, як то називатиметься, але потому, як завітаю до вашої контори на бесіду з паном поліцмейстером, справа проясниться.

– То ти ще й у поліції працюватимеш? – вражено вигукнув Архип.

– Це занадто голосно сказано. Гадаю, радше не у поліції, а на поліцію. Мені окреслили тільки загальні моменти, а по конкретику доведеться йти до пана поліцмейстера.

Большаков зачудовано похитав головою та підніс угору склянку, показуючи, що наступний ковток буде за Якова. Зненацька його очі спалахнули.

– Слухай, Якове! – він рвучко перехилив і майже вкинув шампанське до рота, так, наче то була горілка, й без церемоній обтер губи долонею. – Раз на таке вийшло, мусиш мені допомогти!

– Чим зможу.

– Я цю ідею давненько виношую, але ж ти знаєш, що для мене звернутися до пана Мерлінського… Краще до скаженої собаки полізти.

Архип страшенно боявся свого начальника – поліцмейстера Олександра Мерлінського – і всіляко уникав найменших із ним контактів. Іноді Якову здавалося, що якби Большаков помирав і єдиною надією на порятунок був пан поліцмейстер, Архип сконав, але по допомогу до нього не звернувся. І зараз, судячи з того, як гарячково блищали приятелеві очі, він планував загребти жар чужими руками.

Яків простягнув порожню склянку до Большакова, і той наповнив її, нервово цокаючи шийкою пляшки об скло.

– Я надумав це, коли в черговий раз посварився з Оксаною. Річ ось у чім: може, ти б закинув перед паном поліцмейстером словечко, аби мене, окрім писаря… – Архип на мить замовк, аби промочити пересохле від хвилювання горло, і Яків закінчив замість нього:

– Фотографом?

– Вважаєш, я дурний і задумка нічого не варта?

– Навпаки! Цілком розумна пропозиція. Адже що краще збереже для поліції, наприклад, вигляд місця злочину, як не фотографія?

– У точку! – підхопився Архип. – А там, якщо все вдасться, може, й Оксана нарешті зрозуміє, що то не просто «тринькання грошей».

– Якщо твоє щастя залежить від того, щоб я поговорив із паном поліцмейстером, то я не маю права відмовитися.

Друзі розсміялися й, відсалютувавши один одному склянками, заходилися розвивати тему поліції, фотографії у поліційній справі, нової посади Якова та його майбутніх перспектив як поліційного експерта з медичних питань. Довго ще лунали приглушені голоси в кімнатці затихлого будинку, довго світився вогник прикрученої лампи у віконці на другому поверсі, за яким продовжував шурхотіти дощ. Весна вступала до Проскурова.