– Перестраховка, лють, адреналін, інерція, зрештою вбивця просто… звик до такого удару? Варіантів може бути багато.

– Миколашка? – Плейшнер скривився, у його голосі проскочили нотки сумніву.

– Ось і я так думаю, Карле Івановичу. Миколашка, як мені відомо, не був шульгою… Та продовжимо. Безперечно, причиною смерті стали перерізане горло та значна крововтрата. Черевну порожнину вбивця розпанахав уже потому. Карле Івановичу, відкладіть на хвильку записи й допоможіть мені прибрати з тіла одяг.

Чоловіки озброїлися ножицями й почали розрізати рукави пальта, котре колись коштувало чималих грошей, бо було з дорогої тканини, гарно пошите й облямоване недешевим хутром.

«Так, дівчатка салону мадам Беті справді мають непоганий вигляд», – міркував Яків і відразу поправився: ця вже мала вигляд, у минулому часі… Яків замислено обстежував подерту сукню.

– Зверніть увагу, Карле Івановичу, що наш убивця нікуди не поспішав. Він не бездумно вдарив ножем через одяг, випускаючи нутрощі, а спочатку акуратно розрізав жакетку, корсет і лише тоді взявся до тіла. А ось це вже мені геть не подобається.

Яків насупився, щойно оголив понівечений живіт. Плейшнер і собі зиркнув на рану – і очі його розширилися.

– Я й уваги не звернув, Якове Соломоновичу!

– Бо ми до таких розрізів звикли, а ось убивця…

Яків схилився над дивною раною: запалий живіт шкірився страшною посмішкою, утвореною розрізом у формі півмісяця, що тягся трохи нижче від пупа. Жоден убивця, котрий волів би просто позбиткуватися з тіла, не мудрував би аж так – просто встромив би ножа куди зручніше, та й зробив би пряму лінію.

– Але ж Миколашка… – стиха зойкнув Плейшнер.

– Він би до такого не допетрав. Тут метикувати треба, а в нього із цим не надто було.

Яків узяв зі столика кілька затискачів, відгорнув край розрізу та розкрив черевну порожнину, готуючись отримати відповідь на запитання, яке поставив собі ще на перехресті.

– Якове Соломоновичу, – вигук Плейшнера затанцював між кахляними стінами, – та у неї ж матку вирізано!

В оглядовій залягла лунка тиша. Ось що здалося дивним, ось що насторожило Якова ще на місці вранішньої пригоди – неприродно запалий живіт, такий, ніби звідти вилучили якісь органи!

– Так, – після невеликої паузи зронив Яків. – Матку видалено. Причому не просто видерто чи відпиляно тупим ножем, а саме видалено – точно й акуратно. І наш Миколашка цього зробити не міг, бо ні бельмеса в тому не тямить!

Плейшнер згадав про записи й поквапився занотувати пропущене.

– Жодних інших ушкоджень внутрішніх органів я не бачу. Схоже, вбивця спокусився лише маткою.

За годину справу було закінчено. На тілі не виявилося нічого незвичного, навіть синця чи подряпини, – за життя дівчина стежила за собою, що відповідало репутації дівчаток із салону мадам Беті.

Убивця порішив нещасну сильним ударом по горлі, тоді зі знанням справи видалив матку, зробивши для цього хірургічний розтин черевної порожнини, побіжно вивернув на землю неушкоджений кишківник і… зник разом із вирізаним органом. Так! Тепер Яків міг заприсягтися, що вбивця – не Миколашка, бо аж ніяк не в’язалися з його особою всі ці факти!

– Якове Соломоновичу, – Плейшнер дописував останні рядки, – тепер ми зможемо переконати поліцію, що наш Миколашка не скоював цей злочин.

– Я наполягатиму на цьому, але тепер мене ще більше цікавить роль Миколашки в усьому цьому… театрі. Адже він сидів поряд із трупом. І на його руках була кров!

– Але ж він…

– Не знаю, Карле Івановичу. Ті факти, котрі ми встановили в ході огляду тіла, безперечно цінні, але без остаточного розуміння ролі хлопця вони є лише половиною з того, що я повинен знати!

– Так, так, – закивав Плейшнер на знак згоди.

– Тому попрошу вас, Карле Івановичу, зашити тіло й організувати прибирання, а я, без зволікання, – до в’язниці. Передчуваю сьогодні гарячу днину.

За дверима Якова перестріла розгублена сестра.

– Якове Соломоновичу, у мене проблеми…

– Слухаю вас, Ольго Харитонівно.

Завжди впевнена в собі та через це малоемоційна жінка зараз нервово м’яла в руках якісь папери й кусала губи. Це не сподобалося Якову: такою він бачив медсестру вперше.

– Ваше завдання. Я не змогла його виконати.

Яків витріщився на сестру, очікуючи на логічне продовження. У голові товклася одна-єдина думка – починається!

– У лікарняній документації пана Штоффа немає жодного папірця, що стосувався б Миколашки.

– А хто взагалі брав його на роботу? Як він прибився до лікарні?

– Та в тому-то й річ, що до пуття ніхто нічого не знає.

– Як таке може бути?

– Найвірогідніше, він з’явився стараннями пана Штоффа, але це, певно, найбільш цінна інформація, яку я спроможуся вам повідомити.

– І це все? – Яків розгубився. Його версія невинуватості Миколашки тріщала по швах: такого знайомого до сьогодні підлітка враз оповив флер таємниці.

Незграбний тишко, не здатний дати раду будь-чому, хоч трохи складнішому за ложку? Чи холоднокровний убивця, що майстерно прикривався образом підлітка з вадами розумового розвитку? Чому ж тоді Миколашка, якщо насправді був лихим генієм, залишився сидіти коло замордованої дівчини й дав себе заарештувати?

– Ольго Харитонівно, пан Штофф повідомляв, куди саме він прямує в Кам’янці?

Медсестра заперечно похитала головою.

– Х-холера, – вилаявся Яків. – Юхиме!

У сінях загриміло, й до коридору зазирнув візник.

– Кликали?

– Юхиме, ти пана Штоффа коли відвозив до Кам’янця, він…

– Господь із вами, – перервав його візник, – я їх лише до Ружичної доправив, а там вони в екіпаж пересіли.

– І він жодним словом не обмовився, до кого й куди збирався?

– Ніби не обмовився, – Юхим замислено погриз ніготь.

– Ото халепа! – Яків роздратовано ляснув рукою об руку. – Все не добрий день! Невже доведеться тебе, Юхиме, гнати аж до Кам’янця?

– А то з якого дива?

Яків роздратовано хекнув і вирішив далі не критися.

– З такого, що нашого Миколашку підозрюють у вбивстві, а ми, виявляється, анічогісінько не знаємо про те, ким він є насправді!

Сестра зойкнула, з палат вийшов медперсонал, з оглядової – Плейшнер. Останній мовчки застиг під дверима. Ольга Харитонівна спрямувала на нього благальний погляд.

– Як же це, Карле Івановичу?

Фельдшер стенув плечима та відвів очі, наче соромлячись того, що дізнався про Миколашку одним із перших.

– До Кам’янця можна й не їхати, – порушив мовчанку чийсь голос. Яків покрутив головою у пошуках його власника, аж доки не помітив молодого корнета з перебинтованою головою. Той стояв, прихилившись до одвірка, й, очевидно, чув усю розмову.

– Ви про що, пане Романовський?

– Кажу, до Кам’янця можна не гнати. До поштової контори треба. Телеграму в Кам’янець ударити, та й по всьому.

Яків просяяв на обличчі, обмірковуючи корнетові слова.

– У мене там навіть знайомець гарний є – Іван Восходов, – правив далі молодик. – Телеграму відправити – справа кількох хвилин! На поліційну управу адресуємо. Ви ж тепер, Якове Соломоновичу, не абихто, а головлікар. Кам’янецька управа не відмовить!

– А що? Можна спробувати! Зробимо так. Ольго Харитонівно, видайте панові корнету одяг. Юхиме, бікіцер летите обидва до пошти й разом зі знайомцем пана Романовського строчите телеграму на адресу Кам’янецької поліційної управи з терміновим проханням відшукати нам Амвросія Михайловича Штоффа, колезького асесора, дійсного головного лікаря… і так далі, офіційно та чітко. Підписуєш моїм іменем і чинами-регаліями. Зрозумів?

– Що ж незрозумілого, Якове Соломоновичу?

– Стривай, – Яків метнувся до кабінету й видав Юхимові гроші. – І без перемоги не повертайся!

Візник вдавано козирнув, на мигах показав корнетові, що чекає на нього надворі, й хряснув дверима.

– Може, й мені виділите яких срібняків, Якове Соломоновичу? Здоров’я поправити, бо зовсім охляв тут.