– Чого ви панькаєтеся? Забирайте вбивцю до буцегарні!

Яків намагався не зважати на одноманітне гудіння, від якого починала боліти голова. Може, натовп не дошкуляв би так, якби під стіною замість Миколашки сидів хтось інший. Яків ще нічого не вирішив: він не схилявся до версії поліції, але й не виправдовував Миколашку. Внутрішній голос стверджував одне: він – Яків – мусить якнайретельніше все вивчити, задокументувати, запам’ятати, зафіксувати на фотографічний апарат.

Іще кілька разів чмихнув магній – Большаков, захоплений роботою, нехай і зніманням сцени вбивства, не шкодував хімікалій. Яків глянув на приятеля – можна не сумніватися, що світлини зафіксують усе. Таки непогану штуку вигадав Большаков!

– Яшо, стань біля стіни, мені потрібен хтось для мірила.

Чмихнув спалах, і з натовпу вкотре почувся пронизливий свист.

– До тюрми шкурника! До буцегарні! Чого зволікаєте?!

Людські хвилі міцнішали, натовп прибував, і незабаром на перехресті Аптекарської та Купецької завирувало розбурхане збіговисько. Ласі до видовищ мешканці патріархального Проскурова юрмилися й галасували, задні напирали на передніх, передні лаяли задніх, і лише кількадесят «щасливчиків» достеменно знали, що скоїлося насправді. Що далі в натовп, то фантастичнішими ставали балачки. Хтось переповідав про кілька відрізаних голів, ще хтось проливав скупу сльозу за невинно убієнним лікарем чи дивувався жорстокості, з якою жінка зарубала свого благовірного та на місці й собі вкоротила віку, вочевидь, кинувшись на сокиру, немов римський патрицій на меч.

Із вікон визирали зацікавлені городяни, чулися розпачливі зойки міщанки, у якої в натовпі вкрали гаманець, і звуки мало не бійки, певно, через розбіжності у версіях убивства. Десь іржав кінь і брудно лаявся візник, змушений проштовхуватися крізь натовп, щедро роздаючи нагайкою по обидва боки коляски.

Яків зосередився на роботі.

– Архипе, зроби мені декілька фото Миколашки.

– Зробимо.

– Ну ж бо швидше, бо час і на тіло увагу звернути, – Яків зітхнув, розуміючи, що найнеприємніша мить однаково настане й доведеться нарешті перевернути труп горілиць.

– Пане лікарю, – звернувся до Якова опецькуватий, – злочинця треба конвоювати до в’язниці, бо натовп сатаніє, крий Боже, аби щось не трапилося.

Яків на мить завмер, обмірковуючи почуте, а тоді мовчки кивнув на знак згоди. Опецькуватий козирнув і відбіг. Нарешті можна було зосередитися на тілі.

Незграбно викручена ліва рука та краєчок сірого, знекровленого обличчя – ось і все, що було видно в тому положенні, у якому тіло лежало спочатку. Більша частина кривавої плями, що залила хідник, ховалася під тілом і під полами дорогого пальта, яке, під час ближчого огляду, виявилося також майже повністю просякнутим кров’ю. Яків замислено потер перенісся понад дужкою окулярів: факт, що пальто виквецяно у кров зі спини, не давав йому спокою. Поліціянти стверджували, що не зачіпали тіло, то як же тоді?..

– Яшо, не знаю, коли я все те надрукую… – підійшов Большаков і шепнув, нахилившись Якову до вуха.

– Мерлінського це не цікавитиме, – тихо відповів йому той. Архип лише зітхнув. – Зараз допоможеш мені перевернути тіло.

– Ем-м, – зам’явся приятель. – Яшо, я можу… Я не можу… Я ж, зрештою, не лікар… Що, як не втримаюся?

Яків тільки мовчки стис губи й рішуче приступив до тіла.

– Май на увазі, належно все зафіксувати ти просто зобов’язаний!

– Та звісно… – наступної миті його очі полізли на лоба, борлак судомно підскочив, а з рота вихопилось перелякане скавчання. – Ох, ти ж б…

Яків, не зрозумівши, чого Архип так зненацька затнувся на півслові, крутнув головою та замість приятеля вгледів опецькуватого. Головний поліціянт саме вчерговий раз неквапом натоптував люльку, коли його щелепа відвисла мало не до коміра шинелі, а обличчя затопила крейдяна блідість.

І тоді серед довколишнього галасу Яків вирізнив ледь чутний звук, котрий струснув усе його єство, змусивши шкіру вкритися колючими сиротами. Це було огидне цмокання, немовби хтось довго й нудно перекидає в роті стонадцять разів пережовану їжу.

«Що за?..» – проскочила здивована думка, а тоді закоцюрбле тіло піддалося зусиллям його рук, звільнилось із пастки застиглої в бруді хідника калюжі й перекотилося горілиць. Світ для Якова потемнів.

– Ой, людоньки-и! – надсадно верескнула якась жінка, і саме її голос не дав Якову зісковзнути у прірву забуття. Він заморгав, розганяючи чорні мушки перед очима, та спробував відгородитися від світу, що зменшився до розмірів перехрестя Аптекарської й Купецької. Запала оглушлива тиша, у якій існував один-єдиний звук – бридке цмокання нутрощів, що кривавими кавалками вивалювались із розпанаханого живота.

– Ох-х, – тільки й зронив Яків, убираючи очима жахливе видовище. Він проковтнув клубок, який підкотив до горла, і здивувався власній слабкості, що тут – посеред вулиці – перетворила його із професійного хірурга на манірну дівицю, котру нудить з найменшого приводу.

Найменшого? Розпороте черево викинутої, як ганчірка, під будинок дівчини, – це найменший привід? Яків тернув рукавом по очах, забувши про окуляри, та мало не збив їх додолу. Не розкисати!

В юрбі заголосили жінки. Чоловіки стримували вигуки й лише сикали крізь зуби, бурмочучи прокльони. Поліціянти заозиралися, коли натовп злагоджено шарпнувся геть від страшного видовища.

Зі ступору Якова вивів саме опецькуватий поліціянт.

– Із вами все гаразд, пане лікарю?

– Так, – Яків додав у голос твердості та струснув головою. – Архипе, мені потрібні детальні фото! І без відмовок!

– Зробимо, – Большаков був небагатослівний.

Яків знову схилився над трупом, відчуваючи наплив знайомого спокою, що опановував його перед кожною операцією.

Так краще! Холодна голова, ясні думки й жодних емоцій. Узявшись до тіла, Яків відгородився від світу, де гув натовп, кричали поліціянти й іржали коні. Факт розпоротої черевної порожнини насторожив Якова, проте він не збирався привселюдно проводити огляд нутрощів – усе це буде зроблено в лікарні.

– Пане… – опецькуватий виріс поруч.

– Розпорядіться послати когось до лікарні по візника. Час прибирати тіло.

– Слухаюсь, – козирнув той. До тіла наблизився вусатий поліціянт із бруднуватою рядниною.

– Яшо, у мене все, – озвався Большаков.

– Добре, – Яків зняв окуляри й кивнув вусатому. – Я дочекаюсь візника, а ти можеш бути вільний.

– Фото тобі на коли потрібні?

– Якомога швидше. Треба скласти звіт про огляд тіла на місці злочину. Та й у лікарні, гадаю, вилізе дещо цікаве.

– Ти про що конкретно?

– Поки не скажу. Сподіваюся, нічого незвичного огляд не дасть. Хоча, куди вже незвичніше, посеред міста хтось випатрав людину, наче… – Яків не наважився порівняти дівчину з твариною. – А так зрозуміло, що вбили її на цьому самому місці, й краплини крові на стіні будинку тому перший доказ. А ще підошви її черевичків. Ти, до речі, зафіксував?

– На загальному плані має бути видно, – кивнув Большаков. – А що там із підошвами?

– На них чіткі відбитки крові, в яку жертва ступила носаками. Навіть без налиплої землі, розумієш? Ступила у власну кров й упала. Все!

Большаков невпевнено гмикнув.

– Хоча ні, не все. Я спочатку не помітив, а потім зауважив, що на спині пальто теж мокре від крові.

– І що з того? – з-за спини озвався опецькуватий.

– А те, що якби дівчина впала на землю після удару по горлі, її пальто ніяк не могло б забруднитися зі спини.

– Та й… живіт же… – несміливо додав Большаков.

– Саме до цього я й веду. Тіло поклали на спину, розрізали, а тоді знову перевернули на живіт.

– Навіщо? – не стримався опецькуватий.

– А ось дізнатися це якраз є вашим завданням, – зітхнув Яків.

– Не хвилюйтеся, – опецькуватий посміхнувся й зиркнув туди, де нещодавно сидів непритомний Миколашка. – Зізнання ми вміємо вибивати.