Яків здригнувся, уявивши процес «вибивання».

– Я наполягатиму на моїй присутності під час допитів.

– Будь ласка. Та навіщо воно вам?

– По-перше, я поліційний лікар, а по-друге, підозрюваний працював помічником у лікарні. Кому, як не мені, він розповість подробиці вбивства?

– Нехай буде по-вашому, – опецькуватий махнув рукою на знак згоди.

– Тому дуже прошу, щоби будь-які допити відклали до моєї появи. Після огляду тіла в лікарні я, може, оперуватиму значущими фактами.

Опецькуватий кивнув.

– Пане Ровнєр! – пролунало поруч, і Яків упізнав Юхимів голос. – Я вже є!

– Добре, Юхиме. Треба вантажити тіло.

Юхим, який за роки служби при лікарні набачився всякого, з тону Якова зрозумів, що під ряднину краще не заглядати. Він дістав із воза ноші й заходився порядкувати коло тіла. Без зайвого поспіху ноші підклали під труп, і невдовзі Юхим знову сидів на передку, очікуючи на накази головлікаря.

– Юхиме, поганяй до лікарні, разом із Миколаш… Ах, ти ж дідько… – Яків за звичкою мало не ляпнув: «…разом із Миколашкою знімете тіло…», забувши, що візник навіть не знає, що за кілька хвилин до його прибуття Миколашку забрали до в’язниці за підозрою в убивстві. – Одним словом, доправите тіло й підготуєте оглядову. Карл Іванович на зміні?

– Так.

– Тоді Карла Івановича – асистувати.

– Зрозуміло, пане Ровнєр. Можу їхати?

– Можеш, Юхиме. Я буду за півгодини.

Юхим цьвохнув віжками й узявся вибиратися з поріділого натовпу. Юрба потроху розходилася, наче невдоволена, що видовище так швидко закінчилося. Проскурівчани купкувалися й збуджено обсмоктували новину: чи ж бачене бо діло, аби посеред білого дня в самому центрі міста зарізяка порішив панночку? Та ще й як? Відтявши голову!

– Невже так-таки й відтяв? – притискала долоні до круглих щік молодиця.

– Так зачім мені брехать? – знизував плечима куцобородий єврей.

– А за віщо? За віщо, не підкажете? – підскакував до купки благообразий дядько.

– Любов! – закочував очі єврей, даючи зрозуміти, що причиною всьому пристрасті, котрі нікому із присутніх і не снилися.

– Бож-жечки, – бідкалася молодиця, відчуваючи, як низом живота котиться тепла хвиля від усвідомлення, що люди можуть отак пристрасно кохати, ревнувати й ненавидіти.

Большаков потис Якову руку й розчинився між городянами. Життя потроху починало плинути у повсякденному ранковому ритмі, ніби нічого незвичного й не трапилося. Ніби не було перетятої шиї, мережива нутрощів, які вивалилися на залитий кров’ю хідник, а чи застиглих пальців у підсохлій крові.

Місто дзвеніло пташиним щебетом, погримувало колесами возів і перегукувалось іржанням коней, вигравало далеким сміхом і навіть, попри ранню годину, п’яними співами. Життя тривало, Проскурів уступав у черговий день.

Яків простував Кам’янецькою, сподіваючись під час прогулянки вимести з голови все зайве, прочинити вікна, немов у задушливій кімнатці, та провітрити розум, просякнутий похмурими думками.

Чи міг Миколашка скоїти вбивство? Однозначно стверджувати Яків не брався, але й відмахнутися від такої думки не міг. Пристрасті й справді видаються аж надто шекспірівськими, але з чим дідько не носиться? Що, як Миколашка й справді вгледів свою пасію за «роботою» й руки мимоволі сягнули до… До чого? Розтелепи-поліціянти відразу ж ухопилися за найпростішу версію. Ось він – убивця, сидить поруч, не пручається, не відбріхується. Справу закрито. І ніхто не замислився, де поділося знаряддя вбивства? Не голими ж руками Миколашка розірвав дівоче горло!

Під час поверхового огляду тіла на перехресті Аптекарської та Купецької Яків помітив, що смертельну рану завдано надзвичайно гострим предметом. Що це? Ніж? Бритва? Але ж біля Миколашки нічого такого знайдено не було! Чи він просто викинув знаряддя вбивства, а натовп його затоптав?

Самі запитання без відповідей, до яких усім байдуже. Із виразу обличчя опецькуватого поліціянта Яків зрозумів, що той безмірно тішиться швидкому розв’язкові справи. Убивцю затримано на місці, тож не треба збивати ноги в пошуках свідків і ламати олівця, вкриваючи літерами аркуші записника. Благодать!

Але Якова це не влаштовувало. Він не мав звички ускладнювати собі життя, але щось у ході поверхового огляду жертви його насторожило. Розтин повинен остаточно розставити всі крапки над і, тож Яків пришвидшив крок.

На порозі лікарні його зустріли Юхим із Карлом Івановичем. Обоє курили та впівголоса щось обговорювали. Не потрібно довго мудрувати, аби здогадатися, що впродовж найближчих кількох днів буде на вустах усього міста.

– Якове Соломоновичу, – Плейшнер відсалютував цигаркою. – В оглядовій усе чекає.

– Гаразд, Карле Івановичу, я підійду за хвилину.

– Я також біжу, – фельдшер наостанок затягся ядучим димом.

Оглядова кімната стояла готовою до роботи, тіло покоїлося на столі, прикрите замість бруднуватої верети чистою тканиною, інструменти було розкладено на тацях, а крізь вікно лилися яскраві сонячні промені, що неймовірно дисонували з нерухомістю тіла та його важким запахом. Яків застиг на порозі, намагаючись поєднати непоєднуване – легкість сонячних зайчиків і зависле в повітрі відчуття смерті.

– Ольго Харитонівно, нас із Карлом Івановичем не турбувати, без дозволу до оглядової не заходити. І підготуйте мені всю без винятку інформацію по Миколашці.

– По Миколашці? – здивувалася медсестра.

– Ви правильно почули. Усе, що вдасться знайти. За потреби задіюйте Юхима, але зробіть це для мене.

– Гаразд, Якове Соломоновичу.

– Миколашка? – Плейшнер стишив голос, хоч Яків уже зачинив за ними двері. – А він вам для чого здався?

Яків завагався, чи розповідати фельдшеру про все почуте й побачене сьогодні вранці, а тоді вирішив, що шила у мішку не втаїш і краще нехай персонал лікарні дізнається про все від нього – без домислів і на холодну голову, аніж за кілька днів із балачок містом.

– Карле Івановичу, у скоєнні цього злочину, – він кивнув на тіло, – поліція підозрює саме Миколашку.

– Миколашку? – не повірив своїм вухам Плейшнер. – Нашого Миколашку? Але чому? Чому саме його?

– Тому, Карле Івановичу, що хлопець перебував біля трупа власною персоною. Із закривавленими руками.

– Вейзмір… – ошелешено протягнув фельдшер. – Оце так оказія. А таким здавався тишком…

– Ша! – Яків підніс руку, перериваючи Плейшнера на півслові. – Прошу вас утриматися від висновків, доки ми з вами не повідомимо поліції всього, що виявимо під час огляду тіла.

– Так-так! – Плейшнер побіг до умивальника й заходився мити руки.

– Ви, Карле Івановичу, – на запис, аби ми нічого не забули.

– Господи, – упівголоса бідкався Плейшнер. – Миколашка… Як же це могло статися, Якове Соломоновичу?

– Версія, що вбивця таки Миколашка, цілком може мати шанс на життя, – Яків витер руки та за допомоги фельдшера одягнув халат. – Але дещо у вигляді тіла мене насторожило.

Яків підступив до столу та зняв із тіла простирадло.

– Перше, на що я звернув увагу, – Яків відгорнув злиплий від крові хутряний комір, – це те, що по горлі вдарили двічі. Ось бачите? Чітко видно два напрями розрізів, причому перший, – Яків розвів краї рани, – завдано лівою рукою.

– Не обов’язково, – вставив Плейшнер.

– Так, це не абсолютна істина. Але правші вивернути руку зі знаряддям убивства ось так, – Яків узяв із таці ланцет і примірився на уявній жертві, – досить незручно, хіба ні?

Плейшнер дописав рядок і запитально подивився на Якова. Той продовжив.

– Під час огляду місця пригоди я зауважив на стіні будинку, біля якого лежало тіло, бризки крові – якраз на висоті людського зросту. Останнє дає підстави стверджувати, що вони вилетіли із перетятого горла, коли жертву вдарили гострим предметом навідмаш. Тому, зважаючи на вищесказане, припускаю, що вбивця стояв до жертви обличчям і завдав першого – фатального – удару лівою рукою.

– Навіщо ж другий розріз? – фельдшер відірвав очі від аркуша.