Тут уже нелегко знайти зв'язок межи прізвищем і професією. Може й насправді сірий був той, хто вперше в тій родині зацікавився фарбами та чистотою. Можливо, що, почувши він від дівчини, «тікай, сірий, в тебе блохи є», розміркував добре – і віддав своє життя на яскраві фарби й блискучу чистоту.

А може він сірий, бо ленінградську мав фарб'ярню. Може сіре небо ленінградське, сірі хмари, сіре каміння так уплинули на нього, що й він сам бувши до того яким-небудь Зеленським. або Ротенбаумом, став тепер сірий.

Навпаки, глибокий філософічний зміст є в тому, що «упаковщик» має прізвище І. Речицький. І не тому, що книгу «Тарас Шевченко в світлі епохи» написав А. Річицький, і не тому, що в пам'яті споживача встає таємнича всесоюзна «Речиця»*.

Оця сама «РЕЧИЦЯ» мільйони разів повторена на мільйонах сірникових коробків – в мільйонів російських обивателів «мільйон терзаній».

Я уявляю собі, як професор Кит Китич Дураков, що його улюблений афоризм і досі зостався: «Росію погубілі», як цей К.К. Дураков бере в руки білоруський сірниковий коробок.

Професор Дураков уже читав про те, що малороси мають свою державу і свій язик, і так само глибокий біль уже пронизав його серце, чувши про те, що на Кавказі усі забалакали по-неправославному, але він якось завжди забував за білорусів. І от він, випадково крутячи в руках коробка сірникового, починає вдумливо читати сірникову леґенду.

Благовидне обличчя професорове вкривлюється в прикру ґримасу. Дняпро! Що ці інородці зробили з руського Днепра?

Він перевертає коробок другим боком і довго силкується прочитати химерне слово «ДА ДЗЕСЯЦІГОДЬДЗЯ Б.С.С.P.»*. Він мусить признатися, що тут він уже нічого не розуміє. Впізнати в цьому слові «десять років» він не може, та й що йому ті десять років!

Зневірившися прочитати ці слова, він бездумно перевертає коробок назад сподом. Ввесь трусячись від огиди, він перечитує «Беларуські Дзяржауны Запалковы Трэст» і проминувши уже пережиту образу «Дняпро-Рэчыца» скочується до фіналу:

«Цана 1½ кап.».

Це його убиває. Він блискавично відчув, що це йому ціна 1½ копійки, що це знущаються особисто з нього, професора К.К. Дуракова, і він умирає від апоплексичного удару. Приїхавши на місце смерти, лікарі констатують перевтому, перенапруження геніяльного мозку і нездатність пристосуватися до радянської дійсности, але ніхто не догадається глянути на жовтенький коробочок з десятьма сірниками в конвульсивній жмені небіжчика. Місто Речиця, що породило колись прадідів «упаковщика» Речицького, тепер убило професора К.К. Дуракова.

Але городянин не знає цього, ліниво проходячи під вивіскою І. Речицького. В його сонній уяві постають ріки, величезні ріки, засіяні мов чайками, білими пароплавами. Десятки тисяч грузчиків навантажують на пароплави РЕЧІ, несуть меблі, тягнуть скрині, волочать піаніно, гупають посуд і все те УПАКОВАНЕ. На полотні, на ряднах, що ними обшиті РЕЧІ, лінивий городянин читає адресу РЕЧИЦЯ. Городянин трошки струшується, лупає очима і швендяє далі. Він зрозумів вивіску і трохи навіть споріднився з нею. Він задумливо погладжує рукою бороду і він міркує, що час уже б тую бороду поголити.

«Щастя моє, – міркує городянин, – що я нічого не беру всерйоз. Інакше я не міг би зараз поголити своєї бороди.

Навколо мене, скрізь, люди виголошують, що беруться зробити для мене перуку, чи то парика, бо вони «перукарі» або «парикмахери». Можна б подумати, що ми переживаємо середнєвіччя: усі навколо ходять у пудрованих перуках, не виключаючи солдатів і нічних вартових. У солдатів під перуками заводяться воші, а перукарі вдень і вночі працюють, щоб настачити перук на півмільйонове населення міста Лопансбурґа*. Уже не вистачає кінських грив і собачих шкір. Доводиться робити перуки з конопель».

Але поголитися все ж таки треба. І от – химерний випадок – городянинові очі попадають на вивіску:

Як і всякий свідомий лопансбуржець, наш городянин достоту ознайомлений з історією українського футуризму і добре розуміє, що не про Михайла Семенка* іде мова на вивісці. Лопансбуржець прекрасно знає, що парикмахерський період у Семенковій творчості був давно, був дуже давно, коли ще він жив у Пітері і наслідував І. Северянінові*. Лопансбуржець так само знає, що коли двоє роблять те саме, це вже не те саме, і що перукарно-парфумерний період більше мав значіння в українській літературі, ніж у російській.

Отак згадує лопансбуржець про Семенка і раптом згадує розкішну чорну чуприну Семенкову. Одночасно він хапається за свою неголену бороду.

«Стрижіїв нам треба, а не перукарів тепер, – схаменувся лопансбуржець. – Ми вже скинули чуже волосся, а тепер пора стригти своє».

Але зчувшися, що вийшла фраза, яку може хтось взяти за якийсь афоризм, а може ще й зробити які висновки, лопансбуржець лякається. Щоб заспокоїти себе, він читає слово «Перукарня».

– «Перу» – папуги, розмаїті пера, перісті ландшафти, тропічна папороть, пережита культура, сонце пере хмари в блакитних ночвах неба.

– «Карня» – місце, де карають на горло, де кароокий чорнявий карагеоргій* сложить свою голову, де кракає крук, де ножиці карають переросле волосся, де бритва картає бороди, де на столах дзеркальний карнавал шампунів, одекольонів, бріолінів і іншої парикмахерської аристократії. І копійки капають у касу за те, щоб п'ятнадцять хвилин бути маркізом де-Фікстуар*.

Професор Нарбонов оце закінчував лекцію на тему: «Українські прикметники та їхня роля у великому переселенню народів».

Машиністки Мура й Ната сиділи, як зачаровані, вдивляючися в блискучі окуляри шановного професора. Отут за оцим білим лобом ховалися всі українські прикметники і роїлися різноманітним натовпом, ждучи наказу з нервових центрів професора Нарбонова, щоби, каскадом з'явившися на світ, оглушити, ошарашити, приголомшити несвідомих і боязких слухачів.

«… на цім я кінчаю. Чи є в кого якісь запитання?» – пронеслося по залі великої установи останнє речення і уперлося в мовчанку. Десь зашепотіло і раптом сипнули запитання.

– «Скажіть, чому українська мова така трудна?, – кокетливо запитала гарненька Ната. – Я прекрасно вчилася по-французьки й було дуже легко – мерсі мадам; і по-англійськи також: олрайт і гудбай, але українська мова занадто тяжка для мене – скажіть, чому це так?» – «Скажіть, коли в нас буде іспит». – «Я все одно провалюсь – я зроду не вивчу цієї мови». – «Де ви живете професор?» – «Ви добре знайомі з усіма українськими письменниками?».

Професор Нарбонов методично зняв окуляри і звів їх угору. «Прошу вас, не поспішайте. Я одповім усім». Професор добув з кишені хустку, протер окуляри і почав відповідати. «Так, українська мова дуже важка і це саме через її милозвучність. Грубе европейське чи російське вухо не може вловити тонкощів української мови. Нехай европеєць вимовить слово "паляниця". Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко. Так, громадянка Орліва може провалитися на іспиті, бо вперто пише і називає себе Орлова, а не Орліва, як треба по-вкраїнському. Так, професор живе недалеко – в Народньому Університеті. Так, професор прекрасно знайомий з усіма українськими письменниками. В Сосюри й Хвильового він хрестив дітей. З Йогансеном він жив на дачі в Норвегії. З Кулішем Пантелеймоном варив куліш на березі Дніпра коло могили Шевченка. З Кулішем Миколою вкупі писав «Дев'яносто сім», при чім Куліш написав усіх тільки тридцять, а він, професор Нарбонов, шістдесят сім*».