Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літопису Укр.Друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української Книжкової Палати.

Колись я знав одну бабусю, що сильно вразила мій чотириклясницький розум одним запитанням.

Вона запитувала: «чому оця штука зветься "ніж"; "н-і-ж". При чім тут "ен", "і" та "ж". Чому вона ця штука не зветься хоча б "Іван" або "канделябр"».

По суті питання для мене й зараз невирішене. Я, що правда, розумію, як люди дійшли до таких слів як «торохкотіти, гупати, дзенькати і джерґотіти». Ці слова таки справді схожі на те, що вони собою означують. Я так само легко розумію, як це один дядько узивав одного редактора «тупою, жирною, самозакоханою свинею» і як одна тітка характеризувала одного критика як «підлого, холуйського, напівграмотного, шкідливого, їдовитого кретина» – бо ж насправді хоч критик той, хоч редактор дуже були схожі на свої словесні портрети.

Але я чисто відмовляюся розуміти, чому оце, приміром, «ніж» зветься «ножем» (особливо коли він з ворсмівського заліза*[1]), або чому, «хліб» зветься «хлібом», коли, може, його краще було б назвати «ячною мамалигою». Я згоден ще назвати його «вихліб» за відомою проповідкою: «як оженився, то дав йому тесть торб шість: на сіль і на висіль, на хліб і на вихліб, на пшоно і на випшоно».

Так само я не згоден розуміти, чому деякі стоси друкованого паперу взиваються «романами», а не, приміром, так: «халтурні-вправи-аби-швидше-одержати-гроші-й-старшим-догодити». Така назва була б, правда, трохи довша, зате ж видко було б до чого там діло. І як та сама бабуся, я смакую слова, обсмоктуючи кожен звук – і не знаю для чого саме в словах ті звуки. «Ніж, ножі, ножів, ніж» нагадує мені як гострять столові ножі один об один. У слові «ножик» «жик» клацає як жало в складного ножа, коли його складають. Коли двоє «на ножах», то я бачу як ці двоє міцно уперлися в землю на ногах, як їм загрожує від їхньої ворожнечі жах убийства, я ніби чую лицемірне «ох» сусідів, зацікавлених у кривавому видовищі.

У самому слові «ніж» я чую подекуди заперечення миру. Я чую в нім порівняння – те порівняння, що веде занедоленого і скривдженого до боротьби. Слово «ніж» – нічне, ніжне, нагострене слово.

Але я боюсь признаватися в цьому, бо це в нас зветься «формалізм». А формалізм одгонить для мене формаліном і формальдегідом – речами занадто хемічними й химерними для скромного поета. Я не хочу жити з такою страшною вивіскою, хоча, щоб сказати правду, люди живуть з куди химернішими вивісками.

На розі Пушкінської та Короленківської вулиць* є цілюрня, на якій написано великими літерами ДАМЕС. Зачудовані люди, жителі слобожанської столиці можуть думати про це слово двояко.

Або ж це дійсно прізвище самого цілюрника-стрижія, голера і кучермахера. В такому разі який нечуваний збіг. В одному слові висловлено і прізвище стрижія і тих, кого він стриже – сказати по-латині – і стрижене і стриженді.

Або це просто дуже культурний, дуже освічений, дуже файний цілюрник. Усамперед він не хотів написати свою вивіску «мужицькою мовою». Він написав її по-руськи, знаючи, що по-руськи говорять усі нації світу – і французи, німці, англійці, українці – а по-українському говорять тільки «хахли».

Але на цьому інтернаціоналізмі не спинився героїчний кучермахер. Він ще вирішив прикрасити свою вивіску справжнім французьким словом. Із формули «Salon pour les dames» він узяв останнє слово і написав його ціле. Він тільки не встиг дізнатися, що «ес» укінці такого слова не читається. І от він ураз завоював серце дам. Дами ж – це істоти настільки надзвичайні і впливові, що вимагають від нас осібного екскурсу.

Передусім: що таке є дама. Це дуже складне і дуже не просте поняття. На перший погляд можна було б подумати, що це та женщина, яка вже не дівчина. Але це неслушно. Сорокалітня тітка, що зроду не виходила заміж, часто може бути названа дамою, хоча вона «дівчина».

З другого боку, дівчина може сказати в трамваї: «уступіть місце дамі» про себе саму. Отже очевидно, що таким способом не доколупаєшся до самої дамської суті. А тож я пропоную інше визначення:

«Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, вельосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває "палками", а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динама й дизелі взиває "кольосиками", оця сама жива істота і є "дама"».

Для оцих-о прекрасних істот існує цілюрня ДАМЕС, для них імпортується пудра Коті, шовкові панчохи, парфуми й інші речі, без яких ніяк не можна обійтися.

Коли на вивісці в кучермахера фігурували його споживачки, то в щіткарів таким самим каламбуром вилазить на вивіску їхній матеріял. От щіткарна майстерня:

Одразу мало хто догадається, що щетина це прізвище, а «і» це є Іван. Навпаки – кожен думає попереду, що чесні майстрі беруть для щіток свою власну щетину, не шкодуючи власної своєї шкіри. Малюються жахливі середнєвічні картини людської самопожертви й самовідданости на загальне добро. Одні люди оддають свою шкіру, щоб інші могли чистити свої штани. Мирний городянин згадує страшну самопожертву Вінкельріда*, що схопив півдесятка ворожих списів, устромив їх у себе і так, перетворивши себе на залізну щітку, зломив непохитну ворожу лаву.

Та глядач, здогадавшися, що це прізвище самого майстра, починав думати на інші теми. Щіткар має прізвище Щетина. Що ж значить? – що така давня в його родині ота щіткарська професія, чи навпаки, що таке недавнє оце його прізвище? Чи це так є що з самого прадідівського часу цей козацький рід визначався по щітковій лінії, чи це так, що самого майстра дражнили щетиною і це зробилося його прізвищем зовсім недавно?

«Учителю, навчися сам», – так кажуть до людей, що ніяк не відповідають свойому призначенню. «Серий», що має «ленінградську фарб'ярню» зостався сірий і себе вичистити не спромігся. Нехай публіка розуміє, що оце таке його прізвище, але наскільки радше пішла б публіка в таку фарб'ярню. коли б її власник узивався б «блискучий» або «яскравий», або коли вже сірий, то щоб був хоча «сіро-буро-малиновий».