— Сам візьми, — огризнувся Максим. — У нього в наплічнику.

Володько Завгородній, переможно глянувши на дядю Костю, підійшов до Дениса, легко підхопив його за карк, поставив на ноги. «Блискавка» наплічника розійшлася з тихим шурхотом.

Рука найкращого спортсмена пірнула туди. Виринула із Золотим кубком. Здобич привабливо зблиснула на світлі. Дядя Костя кілька разів плеснув у долоні. Завгородній перекинув кубок із руки в руку, милуючись ним. Тоді кинув старшому товаришеві. Той теж покрутив його в руках, уважно роздивляючись.

Спершу ні один, ані інший не почули, що сказав Максим Білан.

— Що-що ти там пискнув? — перепитав Володько.

— На долоні свої подивись, кажу. Завгородній глянув спочатку на ліву долоню.

Тоді — на праву. Дядя Костя зробив те ж саме — і аж тоді кинув кубка під ноги.

Долоні в обох почорніли, як у сажотрусів.

Скрикнувши, Володько почав терти їх об джинси. Потім — одну об одну. Тоді поплював і знову потер. Дядя Костя робив те ж саме.

— Не допоможе, — спокійно пояснив Максим. — Кубок оброблено спеціальною хімічною речовиною. Шеф, наш директор школи, знає про це, тільки нікому не каже. Якщо не помити руки спеціальним розчинником, усе зійде саме. Але — за два тижні. До того ж свербітиме. Чи вже свербить?

Наче на підтвердження його слів Вовка почав шкребти долоні. Дядя Костя чухрав свої об стіну.

— А тепер, панове, — поважно мовив Максим, — ми з Денисом хочемо зробити вам обом дуже вигідну пропозицію.

Черненко став поруч із ним. На муки того, хто ще годину тому був його кумиром, а відтак погрожував його родині, Денис позирав із задоволенням.

Школу облетіла радісна звістка: Золотий кубок знайшовся.

Хтось залишив його під дверима директорського кабінету. Сталося це несподівано. Щойно Шеф зайшов до себе, як у двері постукали. Визирнув — перед дверима Золотий кубок. Цілий і неушкод-жений. Якраз на сьомий день, останній із оголошених для безпечного повернення вкраденої речі.

Знаючи про деякі особливості кубка, Шеф обережно взяв його, обгорнувши руку ганчіркою. Ганчірка не почорніла. Отже, Золотий кубок уже старанно витерли.

У той же урочистий день голова журі шкільної спартакіади Володя Завгородній несподівано для всіх відмовився від такої честі. Сказав, що бере самовідвід. Треба до якихось змагань готуватися. Замість себе попросив призначити Васю Книша. Ніхто особливо не заперечував.

Максим Білан і Денис Черненко чекали, що від суддівства відмовиться і Юрко Боровий. Та, зрештою, вирішили — нехай.

— Це він був тим другим невідомим, — пояснив пізніше, за чаєм у Бабусиній Хаті, Максим Денисові. — Він грав на автоматах разом із твоїм Володькою…

— Не називай його моїм! — люто просичав Денис.

— Нехай — просто Володько, — примирливо погодився Максим. — Отже, Завгородній і його друг Боровий програлися по самі вуха. Дядя Костя, як водиться, довго терпів, а коли «клієнти дозріли», сказав: «Час платити!» Тягнути гроші з дому невигідно: батьки помітять. Десь підробляти і віддавати платню цьому павукові — нема дурних. Лишається тільки щось украсти. Тут Володько і згадав про Золотий кубок. А далі ти все знаєш.

— Чого ж дядя Костя в школу приперся?

— Теж психологічний хід. Так боржники дужче нервують. Бо не хочуть, аби про їхні справи всі дізналися. Через те Володько і затягнув цього «грального короля» в нашу роздягалку для переговорів.

— Як же ти додумався обмазати кубок тією хімією? Тепер зрозуміло, для чого рукавички і чому ти заборонив торкатися його голими руками.

— Юхим Юхимович. Хімік, — коротко відповів Максим. — Розумієш, просто так вибивати скло в шкільному кабінеті я не можу собі дозволити. А тато мій цього вчителя дуже добре знає. Одне із захоплень Хіміка — детективні романи. Хімія — таки нудна наука, ось він і відпочивав з детективами. Чоловік самотній, живе у великій квартирі сам із собакою. Йому хочеться вражень. Коли я з ним поговорив на великій перерві, він із півслова мене зрозумів. Це він від гріха подалі підстрахувався і обробив кубок якоюсь гидотою… Тому, до речі, директор йому кубок і довірив: крадії здобич у жодному разі далеко не занесуть.

— Ага, а тоді ми сказали тим двом: ми дамо вам спеціальний розчин. Бо тоді Шеф дуже швидко дізнається, що у Завгороднього з руками. А той навряд чи такий мужній герой, що не викаже дядю Костю, винуватця цього всього. Тільки я не думав, що ця парочка погодиться так швидко.

— Юрці Боровому ще пощастило. Відбувся легким переляком. Він же тоді свого листа одразу Володьці показав — кодове слово «дядя Костя» таки спрацювало. Завгородній заборонив йому смикатися. А коли сам такого листа отримав — одразу виказав себе. Бо не знав, хто його випередив і де кубок шукати. Тому, до речі, й провокував молодших спортсменів.

— Значить, це Хімік побалакав тоді з Тумановським? — запитав Денис після короткої паузи.

— Правильно. Так само собою вийшло, що він став нашим третім помічником. Сищик без науки — як без голови.

— До речі, про голову…

Денис повільно підвівся, посміхнувся, підійшов упритул до Максима і несподівано влупив йому просто в центр лоба лункого щигля.

— Е, ти чого! — Максим схопився за забитого лоба.

— Нічого. Це тобі за Конана-варвара. Треба ж якось поквитатися.

— Та йди ти знаєш куди! — ображений Максим відвернувся.

Витримавши невеличку паузу і давши йому заспокоїтися, Денис примирливо сказав:

— Гаразд, забудьмо. Послухай, мені ще одне незрозуміло: Золотий кубок — справді золотий?

— Яка тобі різниця! — огризнувся Максим Білан.