Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.

— Ніхто не прийде. Ось побачиш, — недовірливо пробурчав Денис і поправив на плечах лямки наплічника.

Максим мовчав. Він відчув, як увесь дрібно труситься від нервової напруги. Все ж таки Золотий кубок вони вирішили сьогодні повернути, і хлопець хвилювався — хоч би добрі наміри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.

Зустріч вони призначили о шостій вечора в найбільш зручному місці — біля входу в «МакДональдс». Тут навіть якщо захочеш — не заблукаєш. А крім того, тут постійно багато людей. Якщо все піде не так, як напланував Максим, завжди можна гукнути на допомогу.

Денис же цим не переймався: він вірив, що цього разу розумник Максим таки помилився.

— Доброго вечора, дітворо, — почулося раптом позаду.

Хлопці дружно повернулися. Перед ними стояв чоловік років тридцяти. Трохи покривлений, мабуть, перебитий у бійці ніс, неголене підборіддя, близько посаджені лупаті очі, брови зрослися на переніссі.

— Здрастуйте, — привітався Максим.

— Гадаю, ви тут не просто так стоїте. Когось чекаєте, правильно?

— Можна й так сказати, — ухилився від відповіді Максим.

Він уже знав, хто до них підійшов. І був переконаний — Денис теж упізнав цей голос, густий і ледь хрипуватий. Цього незнайомця його молодший співбесідник тоді, в роздягалці, називав дядею Костею.

— Тоді ви дочекалися. Себто — догралися, — у голосі дяді Кості тепер звучали лиховісні нотки. — То як, самі підете зі мною чи вас, мов кошенят, за шкірку брати?

Денис першим відчув — тепер з ними ніхто не грається. Ігри в сищиків-розбійників для них скінчилися. Біда буде. Першим шарпонувся вбік, цілком слушно міркуючи, що за його прикладом Максим кинеться в інший. Може, вдасться втекти, якщо підірватися ось так, із місця.

Не вдалося. Дорогу втікачеві заступив кремезний хлопець у спортивній куртці та светрі з каптуром. Каптур натягнений на обличчя, і в напівтемряві розгледіти, хто це, не було можливості. Сильні руки згребли Дениса, міцно стиснули, немов капканом.

— Гайда з нами, дітворо. Ми про все домовимося, — сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.

Він узяв за лікоть Максима, хлопець у каптурі — Дениса. Неподалік, біля бровки, стояло авто. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч із водієм. Хлопець у каптурі запхав свого на заднє сидіння поруч із собою. Сівши за кермо, дядя Костя засвітив у салоні світло.

— Привіт, Володю, — мовив Максим до хлопця в каптурі.

Той рвучко скинув свою машкару, і Денис скреготнув зубами: це справді був найкращий спортсмен школи, його кумир і супергерой, головний суддя шкільного чемпіонату Володя Завгородній.

— Розгадали, значить… — просичав він.

— Випадково, — поквапився пояснити Максим. — Черненко, твій палкий фанат, мало не силою переконав мене, нібито ти непричетний до цієї історії. Хто завгодно, тільки не ти. Я повірив і думати про тебе забув. Але для чого було жаліти Вітю Горобця через те, що Золотий кубок йому ніколи тепер не дістанеться? Хоча Горобець — єдиний, хто б його стовідсотково отримав, бо ти, головний суддя, стоятимеш за нього.

— То й що? — не зрозумів Завгородній.

— Нічого особливого. Просто те ж саме ти говорив і Денисові, і ще кільком спортивним пацанам із сьомих і восьмих класів. Я вчора весь день потратив на те, щоби опитати їх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Отже, ти в більшості випадків свідомо брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим паче вкраденим? Поки що відповіді я не маю, але така хвиля брехні сама по собі викликає підозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицією зустрітися. Тепер ми знаємо, хто хотів украсти Золотий кубок.

— Ви ні фіга ще не знаєте, шпанята, — зітхнув Завгородній.

— Розумецькі дуже, — озвався дядя Костя і запустив мотор. — 3 нами поїдуть. Твоя проблема, Володю. Ти і вирішуй. Тільки швидко.

І вони рушили в невідомість.

Їхали вечірнім Києвом хвилин тридцять — кудись на околицю.

Нарешті дядя Костя зупинив біля якогось парку, кивком голови звелів усім виходити. Максим вийшов сам, а Дениса спортсмен Володько виштовхнув копняком. Просто перед ними вигравав різнобарвними вогниками напис:

Дядя Костя лишився надворі, а Завгородній підштовхнув полонених до входу, прочинив двері. Хлопці зазирнули всередину.

Голосна бадьора музика. Три ряди гральних автоматів. Наполовину заповнений зал. Більшість азартних гравців — з вигляду ровесники Завгороднього. Придивившись уважніше, Максим угледів і кількох молодших, років чотирнадцяти-п'ятнадцяти.

— Подобається? — запитав Володько, хижо посміхаючись. — Це, пацани, називається доросле життя, яке не кожен ризикне почати. Особливо не ризикне той, кому мамка не дозволяє.

— Дорослим людям сюди заходити не бажано, — якомога спокійніше мовив Максим. — А школярам — узагалі заборонено.

— Та що ти кажеш! — награно здивувався Володько. — І хто забороняє? Досить тут банькати, гайда, поговоримо в іншому місці.

Дядя Костя завів усю компанію в невеличке службове приміщення з іншого боку грального салону. Зачинивши за собою двері, він присів за стіл у кутку, з непідробною цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається. Тим часом Володько розійшовся не на жарт.

— Грамотний, кажеш? — нависнув він над Максимом. — Правильно. Такі ботаніки, як ти, проживуть усе життя, засмічуючи легені пилом від книжечок. І чого ти, Дениску, з таким водишся?

— А тобі чого не вистачає? — обережно поцікавився Максим. — Розумію, тут царство азарту. Обіцяють піратські скарби за двадцять хвилин. Тільки ж ти — спортсмен, кандидат у майстри, здається, чемпіон і все таке…

— Слухай, заткнися краще, га? Бо, слово честі, довбешку скручу! — гаркнув Володько. — Багато ти розумієш! А що мені це дає? Ну, бігаю швидше за Васю чи Гришу. Ну, підтягнуся на два рази більше, ніж Ваня чи Петя. У мене медальок і грамот уже нема куди складати! І нічого вони не коштують! Тоді як тут, — він указав за стіну, — справжній азарт, справжні змагання, реальний результат! Коли ти виграєш, то не дебільну грамоту. Ти виграєш справжні гроші!

— Але ж ти можеш їх і програти, — зауважив Максим. — Я не спортсмен, але знаю: там виграє сильніший. А в тому залі з піратськими скарбами — той, кому пощастить. А щастить не так уже й часто. Гадаю, ти й почав програвати, і дядя Костя, директор цього залу, тобі позичав. Просто так, аби зробити спортивного хлопця своїм боржником. Не думаю, що ти в нього один такий. Бачиш, ти вже готовий заради боргу щось украсти… Дядя Костя стукнув долонею по столу.

— Досить, Володьку! Цей курдупель занадто розумний! Закрий йому рота! І поясни цим кошенятам, куди вони не повинні тицяти свої мокрі носи.

Завгородній ступив до Максима, замахнувся.

Денис Черненко заступив йому шлях.

Кулак Завгороднього врізався в Денисові груди. Сильний удар відкинув його до стіни. Грьопнувшись об стіну, Денис сповз на підлогу.

— Бачив? — запитав Завгородній у Максима. — Ось так я почну товкти твого дружка кожен день. Це попередження йому, аби не патякав. Ти теж триматимеш язика за зубами. Бо якщо розкриєш свого мудрого рота, згадай: у Дениска менший братик, зовсім мала сестричка і мамочка, яка тягне на собі всю цю велику рідню. Погано буде всім.

— Ну, ти… — Денис спробував підвестися, та заважав наплічник.

— Лежи, де лежиш! — гаркнув Володько. — Гадаю, ви сьогодні засвоїли урок. По-моєму, ви його стирили, аби потім комусь продати. Але є хитріші за вас. Давайте сюди кубок і можете бути вільні. Дядя Костя такий добрий, що завезе вас назад.