Видавши звук касового апарату, важіль став на місце.

Ціквик зрозумів, що вже не має сенсу злитись, і разом з усіма почав чекати. Вже за мить один зі світильників, що висів під стелею, дивним чином почав спускатись на землю, ніби хтось невидимий обережно тягнув його до підлоги. Торкнувшись землі, ліхтар згаснув та почав повільно і легко розкриватися. Так, ніби він був зроблений із пелюсток. Усередині лежав звичайний ключ.

Набридик, що був сьогодні не налаштований довго чекати та розмірковувати, одразу взяв його та підбіг до найближчих дверей.

– Нарешті ми зможемо вибратися звідси – весело промовив він та встромив ключ у отвір. І щойно він це зробив, ключ перетворився на пісок та розсипався в його руці.

Здавалось, що той ключ був останньою надією на вихід з підземелля. Шармузіки мовчки та розчаровано дивились на Набридика, а він, у свою чергу, розгублено дивився на те, що залишилось від ключа.

– І… Що тепер робити? – запитав Бубик, який найменше з усі хотів залишитись у цій кімнаті.

– Зачекайте… – раптом мовив Гайлик, діставши з кишені ґудзик.

– Здається, в мене є одна ідея. – додав він.

– Яка ідея? – поцікавився Люмик.

– Ми можемо скористатися ґудзиком як ще одною монеткою, – весело відповів Гайлик.

– Так, але як ми дізнаємось, який саме отвір нам потрібен? Ті написи там не просто так, – зазначив Ціквик.

– Я, звичайно, не можу бути повністю впевненим, але скоріш за все тут ідеться про ті символи над дверима, – мовив Мудрик.

– Тобто? – перепитав Люмик, почухав потилицю та ще раз поглянув на написи біля кожного з отворів.

– Зараз спробую пояснити. Дивіться, ми маємо три символи над дверима: вітер, вода та вогонь. Набридик кинув монетку у нижній отвір, де було написано «Забирає», та використав ключ на дверях із зображенням вітру. Я вважаю, що написи мають на увазі ось що: «Життя дає»– це вода, без якої неможливе життя. «Продовжує» – це вітер, повітря чи, точніше, кисень. Бо ж, якщо ми не будемо дихати, то не зможемо продовжувати своє існування. І «Забирає» – це вогонь, у якому може згоріти що завгодно.

– Добре… І що це має означати? – запитав Набридик, так нічого і не втямивши з попередніх слів.

– Це значить, що спочатку нам потрібно обрати двері, через які ми хочемо пройти, – пояснив сивий шармузік.

– І як нам їх обрати? – продовжував розпитувати Набридик.

– Це вже складніше. Адже ніде не було підказок, які б дали нам змогу зрозуміти, через які двері ми повинні пройти, щоб вибратись із кімнати, – мовив Мудрик та знову почав про щось розмірковувати.

– Чому ж це не було? А як же напис: «Знайди два дерева, крізь них пройди», – нагадав Ціквик.

– Так, але до чого тут двері? – запитав Гайлик.

–Якщо вода – це те, що дає життя, а вогонь – це те, що його забирає, було б набагато логічніше вибрати двері із символом краплі.

– Можливо, але що, коли це не так? У нас не буде нового шансу, – відказав Гайлик, поглянувши на ґудзик.

– Тоді будемо сподіватися, що це був правильний вибір. Підбадьорив Ціквик та, взявши ґудзика, кинув його до верхнього отвору і потягнув за важіль. Десь за стінами знову почали спрацьовувати якісь механізми. І донизу почав опускатися новий ліхтар. Дочекавшись, коли той розкриється, Ціквик узяв ключ та почав невпевнено рухатись до дверей.

– Що ж… Сподіваюсь, що це не останній ключ, – мовив шармузік і, підійшовши до дверей із символом краплі, вставив ключ у замкову шпарину. Всі затамували подих, очікуючи найгіршого завершення такого дійства. Але, на щастя, цього разу ключ не розсипався. Спрацював якийсь механізм, і двері повільно відчинилися. Подув легкий вітерець, і до темної кімнати почали проникати промені сонця.

Щойно шармузіки вийшли з кімнати, двері за ними різко зачинилися. Але це вже нікого не турбувало. Увагу товариства привернули два невеликих дерева, переплетених між собою кронами. Вони утворювали арку, з якої виднілося м’яке, майже непомітне, зеленувате світло. Дерева стояли на галявині, оточеній високими та густими заростями. Навколо галявини струменіло таке саме зеленувате світло, яке шармузіки помітили поміж дерев. Воно, ніби купол, накривало собою це місце. Коли Бубик спробував підійти ближче та просунути руку крізь світловий купол, він наче уперся в невидиму стіну.

Від подиву шармузік відскочив назад і хотів був, повернувшись до інших, повідомити про це, але, не маючи звички перебивати, не зміг вимовити ані слова, зрозумівши, що всі обговорюють арку.

– Напевно, це і є ті дерева… Залишилось тільки пройти крізь них та сподіватись, що вийдемо з цього лісу. Хто перший? – запитав Ціквик. Але не виявив сміливця. Всі мовчки дивились один на одного, не наважуючись пройти крізь арку.

– Добре, що ж… У такому разі першим буду я,  – оголосив він та підійшов упритул до зеленуватого світла. Зблизька воно нагадувало якесь прозоре озеро, що висить у повітрі. Озирнувшись, та ще раз поглянувши на своїх товаришів, Ціквик тяжко зітхнув та зробив крок уперед… але нічого не сталося.

– Ось бачите, нічого страшного не… – вмить Ціквик зник, ніби його ніколи тут і не було. Хвилину чи більше його друзі не могли вимовити ані слова. Всі аж заклякли на місці від здивування.

– Ми так і будемо стояти чи підемо за ним? – поцікавився Набридик.

– Що ж, ходімо! – оголосив Люмик і чкурнув услід за Ціквиком.

Пройшовши крізь арку, всі опинились на стежці – ліс лишився позаду. Схоже, якась сила миттєво перенесла їх у інше місце. Що ж до Ціквика, то він стояв навпроти, чекаючи на своїх товаришів.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.