Деякий час шармузіки йшли знайомими місцями. Повільно та розмірено, довгоніг упевнено крокував по стежці. Настільки повільно, що шармузіки навіть устигли знову зголодніти і були змушені зробити зупинку під одним із самотніх дерев. Вони із задоволенням з’їли по мисці теплого супу, який Бубик зварив із соковитих грибів на вогнищі. І не дивно, адже пара, що йшла з казанка, мала напрочуд апетитний запах. Добре поївши, члени експедиції знову вирушили в дорогу. Сонце вже почало сідати за обрій, коли нарешті, після багатогодинної подорожі посеред зелених луків, можна було почути дзюрчання річки, яка відокремлювала Велику Галявину від невідомих земель. Вона була набагато ширшою за ту, що текла через Шмур, та мала дуже швидку течію. Шармузіки не надавали особливого значення тому, щоб придумувати назви для річок. Напевно через те, що знали тільки дві із безлічі існуючих у всьому світі.

Коли довгоніг наблизився до річки, Гайлик зупинив машину та подивився на Люмика, ніби мовчки запитуючи: «Що робити далі?» Люмик кивнув головою, після чого Гайлик узявся за важіль та скерував його вперед. Зайшовши у річку, довгоніг почав повільно рухатись до протилежного берега. Здавалось, ніби металеві ноги з надзвичайним зусиллям робили кожний новий крок. Але, незважаючи на сильну течію, прилад успішно перейшов річку. Залишалось тільки подолати крутий підйом. Аж раптом, хтозна звідки, почався сильний дощ. Ще переходячи річку, шармузіки помітили темні хмари над головою, які з часом повністю заполонили небо. Лило як з відра – дощ миттєво розмив пісок, по якому намагався піднятися довгоніг. Його ноги грузнули у багні і, врешті, машина й зовсім завалилась на землю та почала повільно скочуватись. Зрозумівши, що вони нічого не можуть вдіяти, шармузіки поспіхом почали вибігати на берег. І щойно всі облишили машину, довгоніг різко упав у річку. Оскільки машина була побудована з напрочуд легкого металу, її відразу підхопила сильна течія та понесла у невідомому напрямку з усіма запасами харчів.

А дощ перетворився на сильну бурю. Небо було страхітливо темним від густих хмар. Вітер підіймав листя та гілки, жбурляючи їх довкола. Складалось враження, ніби вся природа розлютилась на шармузіків за те, що вони перетнули річку та опинились на чужій землі. І раптом поблизу вдарила блискавка та загримів надзвичайно гучний грім, що ніби збив з ніг саму землю. Шармузіки, які сховались від дощу під кроною густого, невеличкого дерева, відразу чкурнули у самісіньку гущавину лісу, намагаючись врятуватись від того, що повністю оточило їх з усіх сторін, – природи.

Не оглядаючись, шармузіки щосили бігли все далі й далі від річки, ніби тікаючи від небезпечного хижака, що ось-ось їх наздожене. Втомившись від довгого бігу, вони зупинились під великим листком якоїсь рослини. Дощ майже не діставав до них крізь густі крони дерев, котрі, як щит, приймали на себе весь удар. Намацавши в одній із своїх кишень печиво, Люмик вирішив поділитися з іншими та, відламавши собі невеликий шматочок, передав далі, щоб інші зробили так само. По черзі, один за одним, шармузіки відламували свою частину печива. І ось, коли невеликий шматочок дістався Набридику, який був не надто зголоднілим, він вирішив віддати його Бубику, що завжди потерпав від голоду.

–Тримай Бубику, я не… Бубику? – зрозумівши, що серед присутніх немає Шмурського пекаря, шармузіки почали кликати свого товариша, але у відповідь почули тільки завивання вітру. Насувалася ніч, і крізь пітьму було досить важко розгледіти хоча б щось, схоже на Бубика. Щоб знайти свого друга, шармузіки вирішили вийти із сухого та спокійного місця під листком та вирушити на пошуки. Ліс, який більше нагадував непрохідні джунглі, здавався ще жахливішим через безліч дивних звуків, які долинали з усіх боків. Пересиливши страх, шармузіки вирішили не відмовлятися від своєї ідеї і почали невпевнено просуватись уперед.

А тим часом Бубик щосили продовжував бігти, відштовхуючи листя та гілки, які постійно били його по обличчю. І ось, нарешті зупинившись, щоб перевести подих, він зрозумів, що знаходиться посеред темного, незнайомого лісу. Довкола чулося шарудіння, шелест та поодинокі голоси птахів чи якихось інших тварин. Усе це було ніби величезна куля страху, яка дедалі збільшувався, росла у розмірі, насувалась на Бубика. Випадково шармузік помітив слабке світло, що линуло з-за дерев. Бубику захотілося йти на це світло, воно вабило його своїм теплом.

Дощ навіть і не збирався вщухати, а навпаки, почав лити з іще більшою силою. Але шармузіки не зупинялись, намагаючись відшукати Бубика, який напевно у паніці забіг значно далі за інших.

Пильно придивляючись до всього навколо, скоріше зі страху, ніж для того, щоб віднайти Бубика, Ціквик помітив стежку, яка б могла вивести їх з лісу або привести кудись іще. Він вирішив поділитись своєю знахідкою з іншими, але через сильний вітер ніхто його не почув. Раптом ударила іще одна блискавка, а потім долинув грім. Ціквик від несподіванки припав до землі. І ось, у кущах навпроти він побачив два блискучих ока, які пильно дивились на нього. Страх, ніби стріла, вразив шармузіка, він умить підскочив з місця і, пробігши декілька метрів, щосили врізався у стовбур…

Відкривши очі, Ціквик зрозумів, що знаходиться у якійсь кімнаті. У нього дуже боліла голова. За вікном усе ще йшов дощ. Шармузік лежав на маленькому ліжку, дуже схожому на його власне. Поблизу стояв невеличкий столик, а на ньому – згасла свічка. В кінці кімнати, біля дверей, знаходилась шафа. Скоріш за все, це була чиясь спальня.

Раптом, за дверима почулися кроки. Хтось почав обережно відкривати двері. В кімнату зайшов якийсь незнайомий для Ціквика шармузік, набагато старіший за нього. Він мав сиве волосся та був одягнений у червоний в’язаний жакет. У правій руці шармузік тримав гасову лампу, світло якої відбивалось від його окулярів.

Здавалось, ніби самі очі виблискували, пильно вдивляючись у Ціквика.

– То ти вже прокинувся? Хоча, не відповідай, я і сам бачу. Хай там я і старий, але зір у мене як треба! Та і слух теж непоганий, – мовив шармузік.

– Як ти кажеш, тебе звати? А, Ціквик, авжеж. Як бачиш, що-що, а пам’ять таки не та.

Щойно почув, а вже і забути встиг! –сказав він і злегка усміхнувся.

– До речі, дозвольте відрекомендуватися. Мудрик, скромний учений та господар цієї оселі. До ваших послуг.

– Дуже приємно, – відповів Ціквик.

– Ну що ж, іще матимемо час для розмов. А тепер прошу за стіл. Інші вже на тебе зачекались.

На кухні, за невеличким столиком сиділи всі члени експедиції. Разом із загубленим Бубиком. Усі пили гарячий чай із ягідними пиріжками і дуже зраділи, побачивши Ціквика. Як виявилось, він уже декілька годин непритомний лежав на ліжку.

Коли Бубик щосили біг від дощу, він випадково натрапив на хатинку Мудрика, який із радістю погодився допомогти у пошуках інших. Бубик досить швидко знайшов Люмика, Гайлика та Набридика, які, в свою чергу, намагались знайти його. І поки вони сперечались і з’ясовували, хто кого знайшов, зрозуміли, що тепер загубили й Ціквика, який іще зовсім недавно був поряд. Його знайшов Мудрик, але випадково налякав своїми окулярами, від яких відбивалось місячне сяйво. Та врешті-решт усе владналось. Люмик та Гайлик віднесли Ціквика до хатинки, де йому наклали компрес та залишили відпочивати.

Вислухавши розповідь своїх друзів, Ціквик уже хотів був поцікавитись у Мудрика про те, хто він та як сюди потрапив.

І чи не він написав той самий щоденник, у якому згадується інше місто. Але його випередив Набридик, який ніколи не втрачав нагоди отримати нову інформацію для міської газети. Він одразу підготував свою ручку та записничок, із чемності дочекався, коли Мудрик доп’є свій чай, і звернувся до нього із запитанням.

– То чи не могли б ви розповісти нам свою історію, пане Мудрику? Я впевнений, що всім присутнім буде дуже цікаво дізнатися трохи більше про вас, – почувши ці слова, сивий шармузік подивився на всіх присутніх, бажаючи переконатись, що всіх присутніх і дійсно дуже цікавить його історія. Всі шармузіки, окрім Бубика, облишили свої пиріжки та чай і приготувались слухати захопливу розповідь. Підвівшись зі свого стільця, Мудрик узяв чайника, долив у нього води з дерев’яної діжки та повісив над каміном.