– Пані безжальна. А якби я захворів, а поряд не було б лікаря?..

– Ви неправильно мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.

– Ах, так? Шкода. Я страждаю на ревматизм, а це швидше чоловіча хвороба.

– Як сказати, – зауважила пані Ніна. – Все залежить від причини хвороби.

– Наслідки війни, – відгукнувся Никодим.

– Ви були офіцером?

– Ні, звичайним рядовим.

– Це чудово, – сказала Ніна. – Багато видатних людей билося тоді в сірих солдатських мундирах.

– Мундири були зелені, – спростував Дизма.

– Звичайно, колір надії, ви це точно зауважили. Ви були поранені?

– Ні. Єдина пам’ять про війну – ревматизм.

– Ну і, напевно, ордени?

Никодим не мав жодних відзнак, але тут же збрехав:

– Орден Virtuti Militari7 і, крім того, підвищення по службі. Трохи не став генералом.

– Як це?

– Призначили мене спочатку в унтер-офіцери, і я, напевно, дійшов би до генеральського чину, якби не закінчилася війна.

– Однак, бачу, у вас про неї приємні спогади.

– Це був найкращий час мого життя, – сказав Никодим відверто.

– Розумію. Хоча сама я, як жінка, не змогла б почуватися щасливою серед умираючих і поранених, але я легко собі уявляю, що для справжнього чоловіка війна – це атмосфера, в якій пробуджуються найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…

Дизма посміхнувся. Йому пригадалися казарми телеграфного батальйону, курник, який тримав один із сержантів, гаряча кава, неробство ситих, монотонних буднів.

– Так, стаєш диким звіром, – підтвердив він.

– Моя дорога, – сказала пані Ніна, ніби поновлюючи перервану раніше розмову, – ти мусиш погодитися, що і в цьому є своя чарівність, яка сильно діє, особливо на нас, жінок.

Кася знизала плечима:

– Не на всіх.

– Загалом жінки, – сказав Никодим, – віддають перевагу грубій силі над слинявістю.

– Не рекламуйте себе, – розсміялася Ніна.

Поговорили ще трохи, і Дизма пішов до своєї кімнати. Він не забув, що на нього чекає зустріч в парку з цим напівбожевільним графом, від якого можна довідатися багато цікавих речей про тутешніх коборовських мешканців.

Упевнившись, що його ніхто не бачить, Никодим відчинив двері на терасу і попрямував по алеї, яка, за його розрахунками, мала якнайшвидше вивести до кам’яної лавки під старою липою.

Проте відшукати лавку йому не вдалося, і він вже почав втрачати надію побачитися з Понімірським, як раптом почув зблизька гавкіт.

– Є! – зрадів Никодим.

І дійсно, неподалік, довкола крислатого каштана, стрибав, несамовито гавкаючи, незграбний песик. Дизма підняв голову і, на свій великий подив, побачив молодого графа, який сидів на розгіллі дерева.

– А, це ви! – закричав той згори. – Чудово!

Понімірський легко зіскочив на землю і кивнув Дизмі.

– Ви розповідали про мене Кунику? – запитав він з недовірою.

– Боже борони! Втім, його і вдома немає.

– Це добре. Вас здивувало, що я сидів на дереві?

– Ні, чому ж.

– Це, бачте, атавізм. Іноді в людині пробуджується непереборна потреба повернутися до первісного стану. Ви не помічали цього, пане, той… Як там ваше прізвище?

– Дизма.

– Ага, Дизма. Безглузде прізвище. А ім’я?

– Никодим.

– Дивно, ви не схожі на Никодима. Втім, це не має значення. Мій Брут теж не схожий на Брута, а я – на Жоржа. Кажете, цей мерзотник поїхав?

– На один день.

– Якусь нову аферу готує. Чи знаєте, що він видер у нас Коборово?

– Ні, нічого не чув.

– Зауважте, Куник займався лихварством. А оскільки мій батько витратив силу-силенну грошей, та ще й війна підірвала наші фінанси, то Куник без зусиль заплутав наші справи і схилив врешті-решт батька до фіктивного продажу Коборова.

– Як це фіктивний? Тобто несправжній?

– Не знаю, я в цьому не розбираюся. Досить і того, що він вчинив якесь велике шахрайство і присвоїв собі маєток. Але це нічого. Засадять його ще у в’язницю.

– Ну добре, – обережно почав Дизма, – чому ж у такому разі ваша сестра вийшла заміж за Куниць… за Куника?

– З любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборово, а цей пройдисвіт Куник, учувши про таке, запропонував батькові угоду: якщо Ніна вийде за нього заміж, він запише Коборово на її ім’я, і таким чином наше родове гніздо залишиться в руках Понімірських. Сестра пожертвувала собою і тепер тяжко платить за це, тому що через рік після весілля батько й так помер, а цей мерзотник видурив у Ніни якісь векселі на величезну суму і доручення. Ось чому сестра не може і пальцем ворухнути у власному маєтку, бо негідник Куник тут повний господар.

– А що ж на те його дочка?

– Каська? Мавпа. Але ненавидить Куника, кажуть, через те, що він знущався з її матері.

– Вона померла?

– Хто?

– Перша дружина пана Куника.

– Якого пана? – наїжачився Понімірський. – Плебея, мерзотника, не пана. Пан – це я! Зрозуміло?

– Зрозуміло, – поспішно погодився Дизма, – значить, померла?

– По-перше, не моя справа, по-друге, померла давно. Дайте, будь ласка, цигарку.

Понімірський закурив і, рівненько пускаючи кільця диму, глибоко задумався… Дизма помітив, що Понімірський сьогодні набагато спокійніший, і тому ризикнув запитати:

– Чому ж вас, графе, виселили з палацу?

– Що?

– Я спитав, чому вас попросили з палацу.

Понімірський нічого не відповів і довгий час вдивлявся Дизмі в очі. Нарешті нахилився і прошепотів:

– Мабуть, ви мені будете потрібні…

– Я? – здивувався Никодим.

– Ти-и-хо! – Граф став озиратися довкола. – Здається, нас хтось підслуховує.

– Вам здалося. Тут нікого немає.

– Тсс!.. Брут! Шукай шпигуна, шукай!

Пес розгублено дивився на господаря і не сходив з місця.

– Безглузда худобина! – роздратувався граф. – Геть!

Він встав і навшпиньки обійшов кущі. Всівшись на лаву, повчально сказав:

– Обережність не завадить.

– Ви сказали, графе, що я вам знадоблюся, – почав Дизма.

– Так, я використаю вас як знаряддя, але ви мусите мені пообіцяти абсолютну слухняність. Нікому жодного звуку. Передусім ви їдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це дуже безглузда і дуже шанована особа. Напевно, вже й ви помітили, що шановані особи найчастіше бувають безглузді?..

– Справді…

Обличчя Понімірського скривилося в іронічній гримасі. Він додав:

– Ви становите виняток з цього правила, бо хоч і дурні, та поваги до себе не викликаєте. Але це дрібниці. Тут дещо важливіша справа. Отже, у тітки Пшеленської величезні зв’язки, і вона ненавидить Куника. Тому вона допоможе у моїй справі.

– У якій справі?

– Мовчати, sapristi8, коли я говорю! Куник оголосив мене божевільним. Мене! Уявляєте, і добився опіки наді мною. Так от, ідеться про те, щоб тітка поставила на ноги вже не знаю точно й кого. Потрібно влаштувати консиліум, який встановить, що я цілком нормальний. Розумієте, пане?

– Розумію.

– Я напишу тітці листа, представлю вас як свого колегу, хоча й маєте вигляд шевця, але тітка так мріє насолити Куни-ку, що повірить. Поясните тітці, що наді мною тут знущаються, що мене позбавили свободи, що перехоплюють мої листи. Це слід змалювати у як найпохмуріших фарбах.

– Добре, але…

– Тихо! Хочете, знати, що за це отримаєте? То знайте, що за це я вшаную вас своєю дружбою і довічною рентою. Досить? Йду писати листа, а ви перед від’їздом у Варшаву зайдете за ним і за детальними інструкціями. Якщо ж на мене донесете, вб’ю як собаку. До побачення.

Він свиснув пінчера і, перестрибнувши, зник за кущами.

«Навіжений, немає жодного сумніву, – подумки вирішив Дизма. Втім, у розповіді графа є велика частка правди. Адже й Куницький сам казав, що купив Коборово. Ставлення дружини і дочки до нього дуже вороже. Зрозуміло, немає сенсу мати справи з цим божевільним і його планами, але варто замислитися, чи не можна з усієї цієї каламуті отримати для себе якусь вигоду…»