-- Джоне, ви якраз вчасно встали. При╓днуйтеся до нашо╖ вечер╕, - приязно мовила старенька.
Чолов╕к прис╕в на один ╕з в╕льних ст╕льц╕в, а Рейчел наклала на ст╕л.
-- Дуже мило з вашого боку. - почав розмову Джон. - Я сильно вибачаюся за завдан╕ непри╓мност╕. Я можу нав╕ть зараз покинути вашу оселю ╕ ми б╕льше н╕коли не побачимось.
-- Ну що ви, м╕стере См╕т, куди ж ви п╕дете вноч╕? - промовив чолов╕к. - Залишайтеся ночувати у нас, а завтра вже вир╕шимо, що буде дал╕. Мене звати Джордж Стюарт. - В╕н м╕цно потиснув Джонов╕ руку. П╕сля цього вс╕ почали вечеряти.
-- Джордж? Не Дев╕д?
-- М╕стере См╕т, ви назвали мене по ╕мен╕? Зв╕дки вам в╕домо мо╓ ╕м'я? - запитала старенька.
-- Я одразу вас вп╕знав, як т╕льки побачив ваше обличчя, Мер╕. Але тод╕ ви були набагато молодшими. - в╕дпов╕в Джон.
-- Що ж вас так налякало, м╕стере См╕т? - запитала Рейчел.
-- Навряд це буде вам ц╕каво, - промовив похмуро Джон.
-- Чому ж? Розкаж╕ть будь-ласка, це ц╕каво, - з глузливою ноткою у голос╕ промовив Джордж.
-- Що ж ви впевнен╕, що хочете почути правду? - обличчя у Джона напружилось. - Справа в тому, що я бачив смерть Мер╕ на Дикому Заход╕. ╥╖ вбили асим╕лятори.
-- Це якась н╕сен╕тниця . Я все сво╓ життя провела тут у Гренв╕л╕.
-- Гаразд. Де ж тод╕ зараз Дев╕д Стюарт, Аб╕гель Штраус? - запитав Джон.
-- Н╕коли не чула про цих людей, - промовила Мер╕.
-- Це неймов╕рно! - м╕стер См╕т аж скочив з╕ ст╕льця. - Я взагал╕ не можу тут ╕снувати.
-- Можливо ви розпов╕сте нам що трапилося? - запитала Рейчел.
-- Нав╕ть якщо я розпов╕м це мало що зм╕нить. Спочатку я познайомився з Мер╕ Стюарт на Дикому Заход╕. Пот╕м ╖╖ вбили асим╕лятори. П╕зн╕ше я знайшов ╖╖ живою у водоспад╕ в Венесуел╕. Як виявилось, вона була агентом ВОРТЕКСа ╕ н╕чого про це не пам'ятала. В Рим╕ ми знайшли цю орган╕зац╕ю. Вони схопили нас, стерли пам'ять ╕ в╕дправили на планету Кенрайссел. Там я вперше зустр╕в Аб╕гель. Вона допомогла нам ╕з Мер╕ втекти ╕ повернути нашу пам'ять, п╕сля чого безсл╕дно зникла. Я згадав, що ран╕ше жив у притулку для сир╕т. Спогади були туманними, але я в╕дчув, що пам'ять до мене потрохи поверта╓ться. Разом з Мер╕ ми в╕дправилися до притулку, щоб знайти Аб╕гель. Як виявилось окр╕м не╖ в цьому притулку колись жив я, Мер╕ та Дев╕д. Мен╕ потр╕бно було вбити самого себе у притулку, коли я ще був дитиною, щоб у майбутньому запоб╕гти велик╕й катастроф╕. Мен╕ це вдалося, ╕ п╕сля цього я опинився тут. Тому я не можу ╕снувати, бо я вбив самого себе.
-- Ув'язнений N603? - запитала Рейчел.
-- Я не говорив н╕чого про в'язницю! - обличчя Джона збл╕дло ╕ в╕н гр╕зно подивився на ж╕нку. - Розпов╕дайте, що вам про мене в╕домо!
-- Н╕, зда╓ться ви неправильно мене зрозум╕ли, - спок╕йно в╕дпов╕ла вона. - Я мала на уваз╕ книгу Зака Спенсера п╕д назвою "Ув'язнений N603". В н╕й розпов╕даються под╕╖, як╕ ви т╕льки-но описали. Ви забагато начитались, м╕стере См╕т, ╕ тепер верзете всяк╕ дурниц╕.
-- Н╕, я сам пережив ц╕ под╕╖, присягаюсь! - вигукнув Джон.
-- Ви просто божев╕льний. Не можна так багато читати. Потр╕бно в╕др╕зняти де реальн╕сть, а де вигадки, - усм╕хнувся Джордж.
-- Донечко, принеси цю книжку, - попрохала Мер╕.
Рейчел п╕д╕йшла до книжково╖ полиц╕, яка знаходилася у в╕тальн╕. Вона д╕стала потр╕бну книгу у блакитн╕й пал╕турц╕ ╕ простягла ╖╖ Джону. У м╕стера См╕та почали тремт╕ти руки, коли в╕н в╕дкрив ╖╖.
-- Так подивимось зм╕ст, - промовив чолов╕к. - Неможлива втеча, Носферату, Едем, Неможлива зустр╕ч, Планета непотр╕бних людей... Все сходиться у хронолог╕чному порядку. Якщо ╓ причина, чому я тут, ця книга може бути ключем до розгадки вс╕х под╕й, що з╕ мною трапилось. От би мен╕ знайти, де живе автор ц╕╓╖ книги.
-- Вам дуже пощастило, Джоне, в╕н живе тут у Гренв╕л╕, - промовила Мер╕. - Цю книгу нам присали в подарунок.
-- Хочу попередити, що Зак дивний чолов╕к. В╕н н╕ з ким не сп╕лку╓ться ╕ про нього ходять р╕зн╕ чутки. - сказав Джордж.
-- Отже, вир╕шено. Я завтра зранку в╕дв╕даю м╕стера Спенсера, - сказав Джон, - Чи можу я прихопити цю книгу з собою?
-- Як забажа╓те. Можете забрати цей непотр╕б, в╕н все одно вже давно покрився пилюкою ╕ тепер займа╓ лишн╓ м╕сце на полиц╕, - байдуже промовив Джордж.
П╕сля вечер╕ Джон повернувся до сво╓╖ к╕мнати. В╕н прис╕в на л╕жку ╕ розгорнув книгу на перших стор╕нках ╕ прочитав: "Довго не роздумуючи, N 603 приховав браслет п╕д сво╖м зношеним, схожим на ганч╕р'я, одягом. В╕н розум╕в, що за ним пост╕йно стежать, тому нав╕ть не розум╕в яку гру розпочав. Зак╕нчивши працювати над чоботами, ув'язнений зробив вигляд, що в╕н заснув, але тим часом обережно д╕став браслет ╕ одягнув його на руку..."
-- Все так ╕ було, - подумав м╕стер См╕т. - Але зв╕дки Зак знав про мене все наст╕льки детально? Мен╕ небезпечно читати цю книгу, бо в н╕й приховано мо╓ майбутн╓.
Джон закрив книгу ╕ л╕г спати.
* * *
М╕стер См╕т прокинувся рано. На годиннику була дев'ята ранку. В╕н покинув д╕м нав╕ть не попрощавшись, тому що Джон не любив ц╕ моменти. Головний б╕ль вже минув ╕ св╕же пов╕тря придало сил. На вулиц╕ було хмарно ╕ холодно. У чолов╕ка з рота п╕шла пара ╕ в╕н затремт╕в. По дороз╕ Джон зустр╕в чолов╕ка в спортивному костюм╕, який б╕г йому назустр╕ч.
-- Вибачте! Ви не п╕дкажете, як пройти до будинка Зака Спенсера? - запитав Джон у б╕гуна.
-- Звичайно я покажу вам дорогу, бо кожен ранок проб╕гаю повз його будинок. Б╕ж╕ть за мною! - наказав спортсмен. - Мене звати Артур.
-- При╓мно познайомитись. Я Джон См╕т. Поки ми б╕жимо, можете розпов╕сти к╕лька сл╕в про м╕стера Спенсера, - попросив чолов╕к.
-- Мен╕ мало що в╕домо про Зака, - промовив Артур. - В╕н живе один у п'ятиповерховому будинку в розових тонах. Н╕коли не бачив, щоб хтось заходив або виходив з його будинку. Взагал╕ в╕н людина замкнута, н╕ з ким не сп╕лку╓ться, р╕дко попада╓ться людям на оч╕. Дивний чолов╕к.
-- Ви проб╕га╓те там кожен день. Можливо ви пом╕тили щось незвичайне, нав╕ть маленьку др╕бничку?
-- Щось незвичайне? Не думаю, що... Хоча почекайте. ╢ одна др╕бниця. Наприклад, кожен день в╕н виходить р╕вно о 10 годин╕ ранку з парасолькою в руц╕ з╕ свого будинку. Махнувши нею к╕лька раз╕в, двер╕ в будинок зачиняються ╕ м╕стер Спенсер йде по сво╖м справам. Я в╕дразу звернув увагу на цей магн╕тний замок.
-- Ц╕каво.
Стежка п╕дн╕малася вгору. Б╕ля будинку, що знаходився на л╕сист╕й м╕сцевост╕, пролягало широке асфальтоване шосе.
-- Дякую, що показали дорогу.
-- Нема за що. До реч╕ скоро вже десята година, - глянув Артур на годинник ╕ поб╕г дал╕.
Джон оглянувся навколо. В╕н зрозум╕в, що знаходиться на тому м╕сц╕, де ран╕ше був сир╕тський притулок. Будинок навколо був оточений л╕сом. В╕кна дома були загороджен╕ шафами, книжковими полицями ╕ р╕зним непотребом. У м╕стера См╕та одразу склалося враження, що Зак щось прихову╓. Хоча для людини, що живе сам╕тн╕м життям це напевно було нормою.
Раптом Джон пом╕тив, що одне в╕кно на четвертому поверс╕ було розбитим. В╕н пом╕тив багато уламк╕в скла в густ╕й трав╕. Вона була пом'ятою. Складалося враження, що тягли щось важке. Неспод╕вано почався др╕бний дощ. В цей момент двер╕ будинка в╕дчинилися ╕ зв╕дти вийшов високий чолов╕к рок╕в п'ятдесяти у чорному плащ╕. На голов╕ у нього був капелюх, з-п╕д якого стирчало темне волосся з ледь пом╕тною сивиною. В╕н посп╕шав до автомоб╕ля припаркованого неподал╕к, залишивши в╕дкритими вх╕дн╕ двер╕.
-- М╕стер Спенсер! - озвався до нього Джон. - Ви забули свою парасольку!
-- Не важливо, я посп╕шаю. - промовив чолов╕к нав╕ть не озирнувшись.
-- Я лише хот╕в би поговорити на к╕лька хвилин. А ще у вас в╕кно розбито на 4 поверс╕! Я пом╕тив, що в╕кна затулен╕ шафами. Ви щось прихову╓те, м╕стере Спенсере? - запитав Джон.
Старий на мить зупинився. В╕н оглянувся ╕ косо подивився на м╕стера См╕та.
