-- Вам так багато в╕домо. Мабуть, ви прочитали багато наукових книг? - запитав Йозеф.
-- Н╕, я вигадую ус╕ ц╕ незрозум╕л╕ терм╕ни з голови, - усм╕хнувся Джон. - Хто його зна╓, як назива╓ться ця чорт╕вня.
-- ╤м'я мо╓ Носферату, - в╕дпов╕в вамп╕р. - Скоро ваш час зак╕нчиться, н╕кчемн╕ тривим╕рн╕ ╕стоти. Коли тут стане на одну людину б╕льше, я знищу вс╕х вас ╕ поглину всю вашу енерг╕ю. - з цими словами зображення бл╕до╖ постат╕ зникло.
-- О н╕, Йозефе, т╕льки не кажи, що ти ще комусь розпов╕дав цю ╕стор╕ю кр╕м Джона, - промовила Мер╕.
-- Зда╓ться, н╕. Хоча...О, Боже! Катер╕на, - вихопилось у старого з вуст.
-- Цього я найб╕льше боявся, - сказав Джон. - Звук може безмежно проходити кр╕зь час далеким в╕длуння, тому ц╕й ╕стот╕ вдавалося заманювати сюди людей, як╕ промовляли ╕стор╕╖ про не╖. Мабуть, саме так росла його сила. Тому, коли я чув голоси, Мер╕ цього не пом╕чала, бо не розпов╕дала н╕кому про примару.
Раптом двер╕ в╕дчинились ╕ до к╕мнати зайшла лед╕ Романова.
-- Я не змогла вас дочекатись, тому прийшлось теж в╕дправитись на пошуки. В коридор╕ я почула голоси ╕ вир╕шила, що ви тут. А чому у вас так темно? - запитала вона.
-- Дорогенька тримайся за мене ╕ не в╕дходи, - наказав Йозеф сво╖й родичц╕, м╕цно об╕ймаючи ╖╖.
Морок оповив к╕мнату, але Джон См╕т не в╕дчаювався, бо вже придумав р╕шення, як вибратися з к╕мнати, хоча точно не знав, чи його ╕дея спрацю╓.
Неспод╕вано скр╕зь дзеркало почало проривалось щось худе бл╕де, схоже на людський скелет, обтягнутий шк╕рою. Воно почало тягнутися сво╖ми тонкими, наче пруття, руками до людей. Роздався ж╕ночий крик, але чолов╕ки залишались холоднокровними, ставши попереду загрози.
-- А зна╓те я не хот╕в ус╕х тих смертей, - промовив Носферату, вил╕заючи з дзеркала. - Я потрапив у просторово-часову тр╕щину ╕ застряг у цьому м╕сц╕. Мен╕ потр╕бно було багато енерг╕╖, щоб я м╕г подолати просторово-часовий бар'╓р ╕ д╕статися до сво╓╖ планети.
-- Проте зам╕сть того, щоб пощадити, ти вбив сотн╕ невинних душ, - з ненавистю в голос╕ промовила Мер╕.
-- А я в╕дразу зрозум╕в, що ви дво╓ прийшли не зв╕дси. Я бачу на вас потоки Хроноса. Признавайтесь, хто вас сюди прислав? ВОРТЕКС? - запитала ╕стота.
В╕д цих сл╕в у Джона волоси стали дибом.
-- Розпов╕дай, що ти зна╓ш про нього! - сердито викрикнув Джон, згадавши такий самий напис на металевому значку Мер╕.
-- О, то ця назва таки вам про щось говорить! Ви працю╓те на цю орган╕зац╕ю? Чи може ви навпаки т╕ка╓те в╕д не╖? Якщо ви витягнете мене зв╕дси, то я розпов╕м б╕льше.
-- Ти й так погубив багатьох. Що ж буде коли ти виберешся? На жаль, я можу сказати т╕льки одне - тримайтесь м╕цн╕ше! Час лопнути цей мильний пузир!
П╕сля цих сл╕в Джон д╕став п╕столет ╕ вистр╕лив у дзеркало. Куля розбила його на друзки ╕ осколки осипались на земл╕. В дзеркальн╕ рам╕ утворилася темна порожнеча, яка почала засмоктувати все всередину. Джон схопився за л╕жко, а Мер╕ встигла взятися за нього. Барон ╕з Катер╕ною вчепилися сл╕дом за Мер╕. Носферату вже майже засмоктало в порожнечу. Вигукуючи розпачлив╕ крики, ╕стота вхопилася за туфлю Катер╕ни. Джон тримав весь цей ланцюг, його руки напружились в╕д натиску. Л╕жко теж почало засмоктувати у порожнечу, його металев╕ н╕жки скрип╕ли по дерев'ян╕й п╕длоз╕. Носферату намагався вибратися з дзеркала по ╕мпров╕зованому канату ╕з людських т╕л. Катер╕на другою ногою намагалася зв╕льнити туфлю, за яку вчепилася ╕стота. П╕сля к╕лькох спроб худ╕ пруття в╕дпустили ноги Катер╕ни ╕ Носферату з дикими криками полет╕ло в порожнечу. В╕дчепивши одну руку, Джон з важк╕стю намагався клацнути координати на циферблат╕ ╕ вже слизька рука Мер╕ почала слаб╕ти. Але м╕стеру См╕ту таки вдалося ввести координати ╕ врешт╕-решт вс╕ дружно попадали на килим╕ в коридор╕ резиденц╕╖. Вони нарешт╕ змогли покинути те страшне м╕сце. Дверей до т╕╓╖ к╕мнати б╕льше не ╕снувало, наче вони засмоктались сам╕ у себе.
Вже скоро гост╕ знову опинилися на балу. В зал╕ лунала мелод╕йна музика оркестру, люди танцювали ╕ веселились. Зда╓ться, за ╖хньо╖ в╕дсутност╕ не пройшло багато часу, але для геро╖в минула ц╕ла в╕чн╕сть. Раптом Катер╕на пом╕тила, що другу туфлю також засмоктало в порожнечу. В╕д цього вона лунко засм╕ялася, прикриваючи рот долонею.
-- Добре, що все зак╕нчилося щасливо, - промовив барон. - ╤ все-таки та ╕стота говорила, що ви не зв╕дси? Хто ж ви насправд╕?
-- Ми мандр╕вники, - в╕дпов╕ла Мер╕ за Джона, - ╕ можливо не зв╕дси, але колись ми мали б прийти сюди.
Розпрощавшись з гостями, пара покинула бал ╕ в╕дправилися назад до сво╓╖ карети. Та одна думка турбувала Джона, поки вони ╖хали назад до готелю: що це за орган╕зац╕я "ВОРТЕКС" ╕ зв╕дки в Мер╕ ╖хн╕й значок? Коли вони при╖хали до готелю, Джон розпитував Мер╕, чи вона н╕чого не зна╓ про ту орган╕зац╕ю, про яку говорив вамп╕р, але та лише скрутно хитала головою. Носферату т╕кав в╕д них. Шкода, що в╕н не зможе б╕льше н╕чого розпов╕сти. Та одна ╕стор╕я зак╕нчу╓ться, а друга продовжу╓ться. Треба рухатись дал╕ ╕ тод╕ може в╕н знайде в╕дпов╕д╕ на вс╕ сво╖ питання. З цими думками, Джон об╕йняв Мер╕ ╕ вони обо╓ м╕цно заснули п╕сля т╕╓╖ моторошно╖ пригоди, що з ними трапилась.
Едем
П╕сля к╕лькох проведених дн╕в у Людв╕гсбургу мандр╕вники вир╕шили покинути м╕сто ╕ в╕дправились у нову подорож. Старий порваний одяг Мер╕ прийшлося спалити. Ск╕льки раз╕в Джон не показував п╕столета ╕ значок "ВОРТЕКС" Мер╕ не змогла згадати зв╕дки це у не╖: ╖╖ починала сильно бол╕ти голова, коли вона намагалася в╕дновити спогади. Врешт╕-решт чолов╕к вир╕шив залишити ╖╖ в споко╖, але значок на всякий випадок залишив ╕з собою.
Щоб не привертати зайво╖ уваги, Джон ╕ Мер╕ знайшли безлюдне м╕сце в провулку. М╕стер См╕т запропонував в╕дв╕дати планету ╤нв╕олаб╕я, яка знаходилася за м╕льйони св╕тових рок╕в в╕д Земл╕. Мер╕ погодилась на таку пропозиц╕ю. Натиснувши потр╕бн╕ цифри на циферблат╕, все навколо закрутилось ╕ ось вони опинилися у л╕с╕ з велетенськими деревами. Пов╕тря тут було наст╕льки чистим, що у мандр╕вник╕в захоплювало дихання. Пом╕ж дерев б╕гали чудернацьк╕ зв╕р╕, л╕тали птахи, яких вони бачили уперше в житт╕. Все це супроводжував шум води десь там далеко за л╕сами. Повсюди панував спок╕й ╕ гармон╕я.
-- Зда╓ться ця планета недоторкана ╕ н╕коли не була заселена людьми, - промовила Мер╕, милуючись красою природи.
-- Ц╕лком з тобою зг╕дний, ход╕мо дал╕, - сказав Джон.
Згодом пара вийшла на поляну ╕ лягла на густу траву, яка була схожа на велику шовкову перину.
-- Я би провела тут залишок свого життя, - промовила Мер╕, вдивляючись у небесну блакить. Зв╕дти на не╖ св╕тили одразу 3 Сонця, як╕ блищали р╕зними барвами.
-- Це м╕сце схоже на рай, - додав Джон.
-- Ц╕каво було б б╕льше обстежити цю планету.
-- За в╕дсутност╕ цив╕л╕зац╕╖ природа тут значно розцв╕ла. Але куштувати м╕сцевих плод╕в я б не радив. Хто зна╓, що прихову╓ ця планета.
Повз мандр╕вник╕в пронеслося стадо ланей. За ними просл╕дували ╕нш╕ види тварин. Зв╕р╕ рев╕ли ╕ скавучали. Очевидно було припустити, що вони були чимось налякан╕. Сильний пот╕к в╕тру прон╕сся по л╕су, так що нагиналися г╕лки дерев. Десь недалеко в╕д мандр╕вник╕в почувся шум, в╕д якого вони п╕дскочили на ноги. Подорожн╕ п╕шли на звук ╕ скоро зрозум╕ли, що це був гул двигуна, бо саме в цей момент над ╖хн╕ми головами прон╕сся велетенський косм╕чний корабель. Схоже було на те, що в╕н вже знижувався на посадку.
-- Отже, все-таки тут ╕сну╓ цив╕л╕зац╕я, - з прикр╕стю в голос╕ сказала Мер╕.
-- Ход╕мо мерщ╕й подивимося, що там ко╖ться, - Джон взяв напарницю за руку ╕ вони поб╕гли на шум.
╥м не довелося довго продиратися кр╕зь хащ╕ ╕ невдовз╕ вони вийшли на простору площу, на як╕й не було н╕ л╕с╕в, н╕ тварин. Повсюди розм╕щувалися р╕зн╕ споруди, щось на зразок невеликого м╕стечка. Велетенський косм╕чний корабель зупинився в ангар╕, який охоронявся озбро╓ними людьми.
