Дощ нарешті припинився. Жебрак ще раз приклався до пляшки. Після чого обережно поклав спорожнілу тару до своєї обідраної сумки й кудись подався. Як і багато людей у цьому світі, він розраховував лише на себе і сподівався, що цього буде досить.

Тим часом сутеніло. Флоріан пішов далі вулицею. Світло ліхтарів виблискувало в калюжах під ногами. В голові сновигали різні думки. Йому згадалося, як нещодавно він ходив з батьками між полицями яскраво освітленого супермаркету, вщент заповнюючи візок продуктами. Він вкотре замислився: чому одні люди мають стільки всього, що навіть не уявляють, що із цим робити? Тим часом у інших немає навіть необхідного – того, що просто дає змогу вижити.

Флоріан вирішив, що образа, якої він сьогодні зазнав – це дрібниця на тлі загальної несправедливості, з якою доводиться миритися іншим.

Раптом небеса прорізав яскравий спалах блискавки. Дмухнув вітер, і знову посипалися краплі дощу. Але ненадовго…

Остаточно стемніло.

Флоріан помітив, що давно минув центральну частину міста й, замислившись, зайшов у майже не освітлений район, де по один бік вулиці височів бетонний паркан, а по інший – тіснилися старі будівлі, у яких мешкали мігранти. З найближчого будинку доносилися гортанні фрази іноземною мовою, голосні й різкі – навряд чи побажання доброї ночі.

Він зупинився й оглянув провулок. Його очі ще не встигли звикнути до темряви, але те, що він уже зміг побачити, його трохи налякало. Спереду тягнулася схожа на лабіринт стежка, по обидва боки якої зловісно темніли нічим не прикриті дверні отвори, схожі на чорні дірки від вибитих зубів. Усе навколо сповнилося загрозливих звуків: квапливих кроків, зловісного шепотіння й шереху. Юнак буквально відчував на собі чиїсь погляди, і навряд чи доброзичливі. Він раптом уявив, як різким рухом розкриваються викидні ножі…

Треба було забиратися звідси, не гаючи ані хвилини.

«Як же жахливо я стомився, і голова болить – просто нестерпно!» – роздратовано подумав він.

Квапливо добігши до найближчої освітленої зупинки, Флоріан зупинив таксі й швидко дістався додому. Зайшовши до квартири, він побачив, що, крім нього, тут нікого немає. Але так було навіть на краще. Він не волів би зараз розповідати батькам і братові, як минув вечір.

Похапцем стягнувши із себе мокрий одяг, юнак кинувся в тепле ліжко і накрився з головою. Певний час він про щось безцільно міркував, а потім поринув у глибокий знеможений сон.

Жоржина припленталася додому близько одинадцятої вечора. Вона вже встигла трохи прийти до тями – прийняла душ і натягнула улюблену піжаму. Проте годиною раніше, коли дівчина прокинулася в холодному авто, її сукня була такою пом'ятою й вогкою, неначе вона, не роздягаючись, спала в ній кілька днів поспіль.

Жоржина, посміхаючись, хрипким голосом наспівувала мелодію якоїсь популярної пісні. Їй здавалося, ніби вона від чогось звільнилася, скинула з себе якийсь непід'ємний тягар, і зараз відчувала лише полегшення. Але чи так це було насправді? Часто люди, уникаючи своїх проблем, зовсім не позбуваються їх. Вони просто не знають прописну істину: складнощі не викинеш у сміттєве відро і не виставиш за поріг. Єдиний спосіб впоратися з ними – це розв'язати свої проблеми.

Дівчина пройшла на кухню, щоб трохи перекусити і випити кави. Вона дістала з холодильника два приготовані заздалегідь бутерброди на тарілці, поставила чайник, насипала цукор і каву до чашки й розпочала свою пізню вечерю.

Закінчивши з бутербродами й заваривши собі міцну чорну каву, здатну викликати тахікардію і критично підвищити тиск, вона дістала з сумки телефон і нарешті увімкнула його.

Знайома мелодія оголосила Жоржині, що їй надійшло sms-повідомлення. Надіслала його компанія, послугами зв'язку якої вона користувалася. Текст sms-повідомлення свідчив, що їй двічі намагалася додзвонитися подруга Віолета, доки телефон був вимкнений. Наприкінці нав'язливий напис жирним шрифтом повідомляв: «Будь ласка, залишайтеся завжди на зв'язку, і за це ви отримаєте додаткові бонуси».

– Овва… – здивовано вигукнула вона. – Отак він мене кохає, цей Флоріан! Навіть не зателефонував дізнатися, чи дісталася я додому. Адже усіляке могло трапитися…

Втім, навіщо йому цікавитися, як колишня дівчина закінчила вечір? Йому тепер це байдуже. Він зараз теж вільна людина.

«І це не вперше, – раптом згадалося їй. – Був ще один схожий випадок…»

Відбулося це торік. Тоді Жоржина поверталася зі святкування дня народження однієї зі своїх подруг, і вони з Флоріаном домовилися, що після свята він зустріне її, вони трохи прогуляються, і він проведе її додому. Але юнак затримувався у батька в офісі.

Вінсент стояв на чолі девелоперської компанії. Того вечора він наказав сину оформити документи для продажу одного великого об'єкта. Флоріан, звичайно ж, погодився. Після чергового дзвінка дівчини він вибачився перед покупцями, запитав у батька дозволу відійти на кілька хвилин і вийшов з кабінету, щоб відкласти зустріч з Жоржиною.

– Ні! – хрипким п'яним голосом прокричала вона в трубку. – Ні, нізащо! Ми домовилися з тобою. Ти маєш бути біля будинку Віолети рівно за тридцять хвилин!

На задньому плані почулися поодинокі схвальні вигуки її подруг, добряче напідпитку. Юнакові захотілося кинути слухавку, але він стримався і відповів:

– Я приїду через дві години.

– Я розумію, що ти у нас дуже важлива персона і тепер не лише подаєш скріпки для паперу, але й ведеш їхній облік. Мої вітання. Але я нічого не бажаю знати. Я чекаю!

– Ти пропонуєш мені все кинути? – запитав він.

– Так, – пробурмотіла вона. – Ми тут жахливо напилися, і ти маєш провести мене.

– Давай так – або я приїду пізніше, коли закінчу з усіма справами, або ти візьмеш таксі.

– Ні, я краще піду пішки, зі мною щось станеться, і це буде на твоїй совісті, так і знай!

– Ти візьмеш таксі, – спокійно повторив він і поклав слухавку.

Жоржина відразу передзвонила, але юнак нажав на кнопку відбою й вимкнув телефон. А коли увімкнув наступного дня і зателефонував їй, то виявилося, що вона геть нічого не пам'ятає з їхньої останньої розмови.

Жоржина подумала про ще одну людину, на дзвінок від якої вона чекала – навіть більше, ніж від Флоріана. Хлопця на ім’я Теодор. Це був той самий юнак, про якого вона казала Флоріанові, що бачилася з ним. Одного разу або двічі. Зустрілася після занять в університеті. І це все. А, ще вона з ним іноді розмовляла – здебільшого про навчання.

Але насправді все було набагато складніше…

Чотири рази вона зраджувала Флоріана. Першого разу – безпосередньо перед його від'їздом до іншого міста. Другого – доки він їхав до місця призначення. І двічі – під час його перебування в іншому місті. Така от цікава статистика.

Теодор був її однолітком. Він навчався в аграрному училищі й зірок з неба не хапав. Невеличкий на зріст, руки незграбні з пожовтілими від цигарок пальцями. Характером теж не вийшов, зате матері допомагав.

Під Різдво хлопець возив до міста ялинки на продаж. Улітку підробляв на автомийці. На городі вправлявся без підказок і вже давно не видирав бур'яни разом з морквою. Ось тільки з розумовою діяльністю не склалося. Думки завдавали дискомфорту, начебто голову зсередини розпирало домкратом.

Він був родом з невеликого приміського села. Під час навчання мешкав у гуртожитку від свого училища з трьома такими ж приятелями. Хто його біологічний батько – не знала достеменно навіть його мати. Після нещодавньої смерті вітчима й чергового зникнення їхньої спільної доньки жінка махнула на все рукою і поїхала заробити грошей на бодай якийсь ремонт у їхньому старому будинку. Дівчинка була гарною зведеною сестрою. Але її «зробили» з п'яних очей, і з головою у дитини було не все до ладу. Вона частенько тікала з дому. Їй чомусь хотілося жити в лісі.

Жоржину в Теодорі приваблювали його простота і сільська напористість. Це все, що було потрібно, щоб завоювати її серце.