На лавах зграйками грілися голуби. Щойно поїзд зупинився, заскрипівши, наче незмазаний віз, вони спурхнули, на мить закривши сонце сірою хмарою. На перон зійшло всього кілька пасажирів – це була кінцева зупинка, до якої доїхала лише мала частина мандрівників. За годину поїзд вирушить назад.

Будівля вокзалу виявилася настільки малою, що її легко можна було переплутати з сільською капличкою. Про її призначення свідчила лише табличка з назвою населеного пункту, а ще – відсутність хреста на даху. Усередині велися ремонтні роботи, тому поруч встановили крихітний кіоск з продажу квитків. За віконечком дрімала жінка, на кінчик її носа з’їхали окуляри в роговій оправі.

Неподалік стояли хлопець і дівчина. Вони трималися за руки, торкаючись лобом одне одного. Він щось казав, а вона захоплено посміхалася. Голуби поверталися на свої лави…

Флоріан вдихнув на повні груди.

– Яке ж свіже тут повітря! – захоплено вигукнув він. – І напрочуд тихо.

Але тієї ж миті потужно загудів паровоз, порушивши ідилічний спокій. І Вінсент розсміявся.

– Тут інший шум, – сказав чоловік. – Вітер, шурхіт дерев, лемент тварин та хлюпотіння ріки. Ці звуки природні людському вуху, тому часом здаються тишею.

За вокзалом розташовувався місцевий бар. Великі літери на вивісці повідомляли, що тут можна розжитися пивом, вином і чимось міцнішим. Нижче більш скромний напис пропонував смачну їжу. А в самому низу, наче виражаючи запізнілу цінну ідею, було нашкрябано від руки, що на другому поверсі є «кімнати для нічлігу». У першому слові буква «и» стерлася й більше нагадувала «а». Кімната.

– Нам не туди, – сказав батько. – Я певен, вечорами там гамірно і важко засинати.

На сусідній вулиці розкинулися приосадкуваті будиночки без вивісок. Хоча на перших поверхах через скляні вітрини можна було побачити й стійки бакалійного магазину, і перукарню, і навіть відділення місцевого банку. Здавалося, хтось навмисно подбав про те, щоб зберегти анонімність усіх цих закладів.

Однією з будівель виявився невеликий дерев'яний будиночок з терасою. Постоялий двір, на якому колись зупинялися Вінсент з батьком. Без бару й веселощів на першому поверсі. Зате з домашньою їжею.

– Готель з твоєї фотографії! – відразу згадав юнак. – Я впізнав його.

– Зовні він постарішав. Давай поглянемо, що усередині.

І там все виявилося не кращим. Підлога скрипіла й прогиналася під ногами. У повітрі відчувалася застаріла вогкість. Під стелею мерехтіли жовті лампочки з віковічним шаром бруду. У кутку згорбився на стільці зморшкуватий старий. Вінсент упізнав у ньому колишнього керуючого – колись молодого і стрункого, усміхненого, сповненого ентузіазму.

Але зараз… суха шкіра з пігментними плямами свідчила про хвору печінку, а мішкувата куфайка старого не могла приховати, наскільки той схуд. Якщо колись він був просто сухорлявим, то тепер став худим як жердина. А ще він тримав коло себе стару тростину – напевно, кульгав. І навіть якщо старий був певен, що його посмішка випромінює щиру гостинність, насправді куточок його рота ледь натягався у лиховісній кривій усмішці.

«Інсульт», – вирішив Вінсент.

Але, незважаючи на це, в очах керуючого все ж щось жевріло з колишніх часів. Якась іскорка, що, всупереч усьому, ще не згасла…

– Доброго дня, – нерозбірливо прошамкав він. – До вас зараз підійдуть.

– Вітаю. Добре, ми почекаємо, – відповів Вінсент.

– Можете присісти, – чоловік непевним жестом указав на лаву під стіною.

Флоріан підійшов до порожньої рецепції. На календарі відзначалася спеціальною рамкою сьогоднішня дата, 12 жовтня. На стенді були розкладені рекламні листівки, що пропонували послуги пасажирських перевезень, прокату гірськолижного обладнання, різні екскурсії. На одній було написано: «Хочете доторкнутися до зірок? Наші інструктори, досвідчені альпіністи, допоможуть вам у цьому!»

– Дивися, тату! – сказав він. – Можемо завтра спробувати?

– Обов'язково спробуйте, – почувся з коридору голос адміністратора. – І ви не тільки зможете побачити на власні очі вищу точку Зоряного плато, але й побувати на ній…

Вінсент, звичайно, знав про це місце. Багато років тому їм з батьком не вдалося зійти на вершину через раптове погіршення погодних умов. Може, вийде тепер?

У рисах адміністратора вгадувалася подібність зі старим, що зіщулився на стільці. Це був його син, тепер він усім тут заправляв. Чоловік заходився заповнювати журнал реєстрації, пальцями другої руки монотонно постукуючи по столу. І розповідав, які зміни відбулися за цей час на їхньому постоялому дворі.

Тепер це був готель лише наполовину. Другу частину будівлі обладнали під притулок для людей похилого віку. Тут доживали останні дні четверо старих – батько адміністратора, що був колись керуючим, дві жінки й один чоловік, який цілими днями щось шепотів собі під носа і рясно пускав слину.

Одна з бабусь уже рік ні з ким не розмовляла й взяла собі за звичку годинами вдивлятися у стелю, застигши на ліжку. Або на підлозі – як прийдеться. Ночами вона тихо скрикувала і вертілася під ковдрою, мабуть, у полоні нічних кошмарів. Інша бабуся залишалася більш-менш при здоровому глузді. Але не могла обійтися без грубих лайок – страждала на синдром Туретта.

– Тут мешкала ще одна жінка, – оповідав адміністратор, – і нікому не подобалося, що від неї завжди тхнуло ментолом і нікотином. Але більше, мабуть, нікотином. Вона багато палила і нещодавно вирушила на експресі «Альцгеймер» до далекого королівства Деменція. Її довелося помістити в спеціалізований заклад.

– Що ж, нелегка у вас робота, – співчутливо похитав головою Вінсент.

– Я лише адміністратор. За старими доглядає медсестра – моя дружина й помічниця, – посміхнувся чоловік і закрив журнал реєстрації. – Обід у нас о третій годині. Бажаю вам приємного відпочинку!

Вечір з батьком минув за розмовами, в основному – про книгу Флоріана. Про його нового колегу та друга Валентина. І про Топіка, з його добрими очима. Адже саме завдяки песику вони й познайомилися.

– Твоя книга – наче стукіт у двері, і хто відкриє – може змінитися, – помітив тато. – Це велика відповідальність для тебе як для автора. Навіщо тобі це потрібно? Ти добре живеш, у тебе все є…

Флоріан спостерігав у вікні, як за горами догоряє червона заграва сонця, і на землю лягає ніч.

– Але в інших – нічого немає, – відповів нарешті він.

Усе життя Вінсент намагався залишатися реалістом і міцно тримався за практичність та розсудливість, немов бабуся, що стискає в руці пакет із продуктами. Коли син відмовився від перспективної роботи й озвучив ідею написати книгу, це вибило чоловіка з рівноваги. Тоді він відчув, що дно у пакета розірвалося, і весь вміст намагається вивалитися назовні.

Але тепер він зрозумів, що Флоріанові ці зміни – лише на користь. Можливо, якби хлопець рухався второваною колією, ця дорога привела б його в тупик. Він же замість цього обрав свій шлях. Невідомий, але такий привабливий!

У вівторок, 15-го жовтня, мала відбутися презентація відразу двох книг. Вінсент був радий за сина. І вже уявляв собі, як потисне юнакові руку й отримає свій екземпляр з автографом. Познайомиться з Авророю і його редактором Валентином…

Раптом у двері їхнього номера хтось постукав і відразу їх відчинив. Це був старий з притулку на першому поверсі. У нього на підборідді виблискувала доріжка слини, він зустрівся очима з Флоріаном, притис пальця до рота і щось пробурмотів собі під ніс. Хлопець скопіював його жест, посміхнувся й відповів:

– Добре, ми поводитимемося тихіше.

Старий акуратно причинив двері й почовгав геть коридором.

– Я наче замкнув на ключ, – здивовано вимовив батько. – Піду ще раз перевірю.

Флоріан забрав Вірджила зі столика і поклав собі до кишені. Йому не хотілося, щоб уночі хтось забрів до їхньої кімнати й поцупив його друга.

Раптом юнакові згадалося: нещодавно йому снилося щось подібне…

У двері почулося обережне «тук-тук-тук».

– Так? – запитав він, підвівшись на ліжку.