– Як тобі? – підморгнувши, запитала дівчина.

– Ти неймовірна, як завжди! – він поцілував її.

З коридору почулися кроки, до передпокою увійшла мати.

– Добридень, юначе!

– Вітаю!

– Я так розумію, ви надовго?

– До неділі, як мінімум, – пожартувала Аврора.

– Не варто хвилюватися, – запевнив Флоріан жінку. – Я догляну за вашою донькою.

– Не маю сумнівів. Поводьтеся гідно! – посміхнулася мати і проводила молодь до дверей.

Столик у ресторані вже чекав на них. Флоріан заздалегідь зарезервував його. Місце було затишне, біля панорамного вікна, подалі від проходу.

– Як тут гарно! – захоплено вигукнула дівчина. – А який краєвид!

Заклад розташувався на двадцятому поверсі, що давало змогу відвідувачам милуватися міськими пейзажами. Звідси було видно центральний парк, міську ратушу і найвищий будинок у місті, у якому мешкав Флоріан.

Офіціант сервірував стіл. Грала жива музика. Відвідувачі бриніли келихами, сміялися, танцювали. Зал був сповнений ароматів смачної їжі і солодких парфумів.

– Цей місяць виявився схожим на казку. Він найдивовижніший у моєму житті. І все завдяки тобі, Авроро.

Вона ніяково посміхнулася, а потім, за своїм звичаєм, підштовхнула його ліктем.

– Слухай, ти говориш, наче у кіно, і змушуєш мене червоніти!

Флоріан розсміявся. Аврора мала витончений вигляд та наївні очі. Вона завжди говорила щиро й відкрито. З нею ніколи не треба було гадати, що сказати, а про що краще промовчати. У їхньому спілкуванні не виникало тих незручних ситуацій, коли тебе не розуміють. Або не хочуть розуміти.

Ліва рука Аврори непомітно знайшла його праву руку на столі. Це було приховане спілкування, яке не вимагало зайвих слів.

– Пам'ятаєш той фільм, що ми дивилися в кінотеатрі? – запитала вона. – Хлопець з дівчиною змагалися, хто кого більше кохає. Присягалися у почуттях, весь час переконували, що й дня не зможуть одне без одного. А наприкінці розійшлися. І відразу знайшли собі інших.

– Пам'ятаю. Там від самого початку було зрозуміло, що в них усе нещиро.

– Розумієш, я не хочу, щоб слова заважали нам кохати. Давай мовчати про це.

Після вечері хлопець з дівчиною вирушили на прогулянку. Вечірнє місто сяяло вогнями, виблискуючи автомобільними фарами і неоновими вивісками зачинених магазинів. Принадливі аромати з кав'ярні спокушали нових відвідувачів. У сквері чулися голоси й сміх, а часом і зойкання. Нічого дивного – під покривом ночі люди завжди поводяться розкутіше, ніж вдень.

– Як у вас справи з Валентином? – запитала дівчина.

– Добре. Він гарний редактор.

Вчора вони уклали договір про співпрацю, а вже сьогодні юнак отримав важливі зауваження щодо своєї книги.

– А як його песик? Він ще розповідав щось кумедне про нього?

– Уявляєш, Топік приносить йому домашні капці. І вміє віртуозно підлизуватися.

– Справжній помічник!

– І друг. Якби він не привернув моєї уваги, я б, швидше за все, не підійшов до них.

Але причина, з якої зав'язалося це знайомство, була набагато серйознішою. Песик виявився лише приводом. Флоріан чув розмову батька й дочки, з якої дізнався, що цей чоловік теж письменник. Але становище з його книгою, як і з фінансами, залишало бажати кращого. Валентин мав вигляд людини, яка от-от втратить надію. І, можливо, сім’ю. Він потребував термінової допомоги.

Крім редакторської роботи, Флоріан планував допомогти новому знайомому з виданням його книги. Він розумів, що у Валентина, без імені й грошей, шанси випустити свій творчий доробок у світ катастрофічно малі. Звісно, існувала перспектива обмеженого тиражу, інтернет-публікації, але, знов-таки, хто це побачить без відповідної реклами, на яку теж потрібні кошти?

– Розумієш, Авроро, можуть знадобитися роки, доки авторові пощастить донести книгу до масового читача. А трапляється, і час не принесе бажаного результату.

– Ти допоможеш йому?

– Так.

Хлопець замислився. Він знав, що навіть гроші не завжди можуть стати вирішальним аргументом.

– Ми з ним дебютанти в літературній справі…

– Будь-яке починання складне. А ваші перші кроки вже давно зроблені. Валентин написав книгу, твоя в роботі, але з такими темпами ти її скоро закінчиш.

– Гадаєш, на нас чекає успіх?

– Звісно! Навіщо зайві роздуми?

Флоріан засміявся й обійняв її.

– Ти хоч іноді сумніваєшся в чомусь? – запитав він.

Дівчина нічого не відповіла, а лише, посміхнувшись, похитала головою.

Вдень гуляти було приємно, але молодим людям все ж більше припали до душі зустрічі під зірками, коли на місто вже спускалася темрява. Флоріан взагалі був нічною людиною, як і Аврора. Вони вважали, що все гарне вдень здаватиметься ще кращим уночі. Вулиці, оглядове колесо, поцілунки… Усе.

Прогулянка закінчилася у юнака вдома. Він запропонував подивитися фільм у невимушеній атмосфері, випити чаю з десертами, а ще – насолодитися приголомшуючим краєвидом з тераси на тридцять четвертому поверсі, який був ще кращим, ніж за вікном сьогоднішнього ресторану.

Вони ще довго жартували і сміялися, після чого торкнулися лобом одне одного, і перейшли на розмови пошепки. Відчуття близькості сповнювало Флоріана. Увесь світ для нього зник. Усе затьмарив образ Аврори і її руки, що торкалися його обличчя, губ…

Їхнє спілкування перейшло в іншу площину, де слова не потрібні і все стає зрозумілим з одного погляду й руху. Пристрасть текла їхніми венами, сповнюючи серце теплом. Це захоплювало та надихало.

Він взяв її за руку, і вони сплелися пальцями в єдине ціле. Батьки Аврори звикли не демонструвати свої почуття за доньчиної присутності, а мати завжди вчила, що фізичний контакт з чоловіком має велику силу, що трохи лякало дівчину. Але не зараз. Не з Флоріаном. У його обіймах вона танула, як сніжинка на губах…

Ранок четверга Флоріан зустрів у ліжку з Авророю. Вони обіймалися, він ніжно торкався її губ, щось шепотів на вушко. Вона посміхалася й притискала його до себе. На тумбочці стояв Вірджил і уважно спостерігав.

– Що ти робиш?

– Намагаюся залізти під сорочку, яка зараз на тобі.

Вона поцокала язиком, як сувора шкільна вчителька, і похитала головою.

– Ну, у такому разі я навіть допоможу з ґудзиками…

Будильник сповістив, що вже перша година дня. Дівчина готувала яєчню, наспівуючи щось про себе. Флоріан отримав повідомлення від Валентина. Той надіслав юнакові на електронну пошту відредагований розділ. І свою книгу. Флоріан попросив – йому хотілося ознайомитися з доробком свого колеги. І зробити ще дещо…

Пізній сніданок розпочався майже по обіді. Закохані влаштувалися на терасі, над ними пливли пухнасті білі хмаринки, вітерець лоскотав шкіру… День видався сонячним і теплим. І обіцяв залишатися таким до самого вечора.

– Мені тато телефонував, – сказала дівчина. – Запитував, як ти йому тепер в очі будеш дивитися.

Хлопець відклав столові прибори, мало не подавившись.

– Це жарт! – Вона підштовхнула його ліктем і ніжно обійняла.

– А насправді? – посміхнувся він.

– Цікавився, коли я буду вдома та чи не куплю молока дорогою.

– Звісно, ми можемо заїхати до крамниці, – відповів Флоріан. – А мені надійшов лист від Валентина. Він відредагував ще один розділ. І надіслав свою книгу.

– Ти казав Валентину, що плануєш йому допомогти?

– Ще ні. Він може не погодитися. Нехай це поки буде таємницею. Правильно, Вірджиле?

Іграшковий ведмідь, який стояв на столі, не відповів. Але думку юнака, без сумніву, підтримував.

Аврора повернулася додому за годину після татового дзвінка. Дорогою вони заїхали до крамниці, купили молока. Флоріану не довелося зустрічатися з батьком дівчини. Чоловік перед їхнім поверненням саме вийшов у справах. А мати дівчини лише жартома запитала: «Чому так рано? Обіцяла ж бути у неділю».

Вечір був тихим і самотнім. Світ, звузившись до розмірів зіниці, повільно поринав у ніч. Юнак пішов на кухню з думками про Аврору. Потім вирушив на терасу, продовжуючи думати про неї. Після чого повернувся до кімнати і, зробивши над собою певні зусилля, відкрив текстовий документ.