Литмир - Электронная Библиотека
* * *

Вранці, о пів на десяту, Флоріан прокинувся від дзеленчання будильника. Дістав іграшкового ведмедя Вірджила з плетеного кошика і вирушив на кухню організувати собі сніданок.

Йому було приємно перебувати вдома наодинці. Він радів, що нікуди не полетів, що Жоржина вирішила розійтися з ним, що більше її заздрісна подруга Віолета не встромлятиме палиці в колеса їхніх стосунків і що вже не буде тих її сумнозвісних нічних загулів і мандрів клубами міста. Усьому цьому прийшов кінець!

Юнак поснідав, а потім влаштувався на дивані й згадував, як учора в дорозі він вирішив написати книгу. «У чому справа» або навіть «У чому справа!» – так він би її назвав.

– Другий варіант все ж кращий, – сказав він сам собі.

Ця ідея допомогла йому. Нова мета в житті за одну ніч витиснула з голови думки про Жоржину й про роботу, приставати на яку Флоріан від самого початку не мав жодного бажання.

Перед від'їздом він найняв керуючого, який вів справи в кав'ярнях. Уклав з ним контракт на дев'ять місяців, щоб у будь-якому разі мати час у запасі. Тож тепер він міг витратити цей час на написання книги. І разом з тим без проблем займатися своїм бізнесом. Заходити до офісу, дивитися звіти. Контролювати керуючого. І вирішувати питання у міру їх виникнення, завжди перебуваючи в зоні доступу.

Флоріан здогадувався, що книги на порожньому місці не з’являються. Книга – це неймовірна витрата часу й величезні зусилля. Це терпіння й наполегливість.

«Мені випадає велика робота. Треба буде зібрати відповідні матеріали і провести різні дослідження…»

Вітальню огорнула тиша, і Флоріан поринув у міркування про майбутню працю. Але раптом спокій порушив телефонний дзвінок. Хлопець подивився на екран мобільного. З ним хотів зв'язатися батько.

– Алло? Я слухаю, тату, – відповів юнак.

– Флоріане! Чому ти не полетів на роботу? – відразу запитав той… втім, як завжди. – Що трапилося? Мати розбудила мене серед ночі, стверджуючи, що тобі потрібен літак. Що за жарти?

– Тату, ми з Жоржиною…

– З нею доведеться попрощатися, – не дослухавши сина, сказав Вінсент. – Я певен, що незабаром ви знову будете разом. Адже ти там пробудеш лише до кінця року.

– Попрощатися? – здивовано перепитав Флоріан.

– Я знаю, що це твоя дівчина – єдина й кохана, – перебив його батько.

– Але…

– Заведеш собі нову подружку, – хмикнув тато. – Ти видний хлопець, швидко знайдеш іншу красуню. Любов – вона всюди.

– Ми розійшлися, – все ж примудрився вставити кілька слів у монолог батька юнак і стисло описав свою ситуацію.

– Тоді взагалі все склалося якнайкращим чином, – була відповідь тата.

Вінсент ніколи не виказував симпатії до Жоржини й розглядав її лише як тимчасове захоплення в житті свого сина.

– Але я не це намагався тобі сказати.

– А що? Кажи, я слухаю тебе.

– Я не хочу нікуди летіти.

– Це зовсім не причина. Ти знаєш, скільки людей претендувало на це місце? Ти хоч уявляєш собі? Зрозумій, такий шанс випадає не щодня.

Вінсент подумав про сина, про престижну роботу за кордоном, уявив, як Флоріан підписує контракт, ставлячи підпис під декількома роками свого життя, і посміхнувся. Він був наперед певен, що йому вдасться умовити сина, і це лише хвилинна примха, тож сам собі подумки потиснув руку.

– Так, я все розумію. Але я взагалі не хотів там працювати – це Жоржина схиляла, аби я погодився. І почасти – ти.

– Так візьми її з собою! Що тобі заважає? А, ви ж розійшлися…

– Саме так.

– До речі, мені сьогодні вранці телефонував твій роботодавець. Він каже, що до середи вони ще можуть тебе почекати, але потім… – чоловік зробив багатозначну паузу.

– Батьку… – вимовив Флоріан і замовк.

Вінсент на тому кінці лінії напружено вслухався, приготувавшись до якогось неймовірного одкровення.

– Я писатиму книгу.

Запанувала хвилинна тиша. Коли мовчання занадто затяглося, чоловік перервав його запитанням:

– Мама казала мені щось таке. Але я, вочевидь, пропустив. Що ж це за книга, через яку ти відмовляєшся від перспектив, заради яких вчився в університеті?

– Це книга про людей, про нас. Про суспільство, політику, релігію та інші важливі аспекти, які впливають на наше життя.

Вінсент обміркував слова сина, але особливо ситуацію вони не прояснили. Флоріан чекав. Навіть крізь слухавку від батька віяло крижаним холодом. Ще в дитинстві в таких ситуаціях Флоріану завжди хотілося надягти светра.

– Невже? – нарешті перепитав Вінсент. – І навіщо тобі це треба?

– Я поясню тобі, коли ти будеш в змозі мене вислухати, без сарказму.

– Як знаєш. Справа твоя…

Пролунало клацання, і в трубці запанувала тиша. Це не був збій на лінії – батько закінчив розмову, вважаючи сина безвідповідальним невігласом. Флоріан же вважав його впертим і зарозумілим стариганом.

Такий раптовий результат міг означати лише одне – вони посварилися. Без криків і докорів, що було дуже погано. Найчастіше, якщо Вінсент так різко з кимось припиняв розмову, це означало, що спілкуватися з цією людиною він ще довго не матиме наміру.

Флоріан не випускав телефон з рук та, поринувши у свої думки, дивився у вікно, скрутно хитаючи головою…

* * *

Іноді просто необхідно вийти за двері. Тому після розмови з батьком Флоріан засунув Вірджила в кишеню й вийшов з будинку. Стіни неначе тиснули на нього. Йому не завадило б дещо розвіятися, а крім того – обміркувати свою книгу. Щохвилини він утверджувався в думці, що її просто необхідно написати.

Походжати в парку та спостерігати за грайливими фонтанами на широких алеях він буде іншим разом. А зараз юнакові хотілося подивитися на житлові будинки, розташовані на околицях міста. На спальні райони з будівлями, такими одноманітними у своїй безлічі. І на людей, які мешкали в них.

Хлопці бігали на майданчику, гралися іграшковими пістолетами й робили вигляд, що поцілюють одне одного, жартома вбиваючи. Дівчата, сміючись, стрибали на скакалці. Матері стежили за дітьми в пісочниці, катаючи малечу у візках. Батьки були відсутні. Хтось працював. Інші шукали роботу. Треті здалися і зайняли стратегічне місце вдома на дивані.

Загалом, у країні все було непогано, середньо, у той час як більшість світу страждала. Одні люди нагодовані, а безліч інших недоїдають, голодують. В одних сім'ях діти мають гарні речі, зроблені руками дітей з інших країн, у яких є лише їхні мрії, навіяні гарною картинкою в телевізорі. Мало хто розуміє, що цінник стоїть на всьому, що ми маємо. За все доведеться заплатити. Можливо, навіть розплатитися.

Флоріан заглибився до індустріального району, плануючи зробити коло й повернутися до центру міста. Про те, що попереду гуртожиток тракторного заводу, він швидше здогадався, аніж побачив його – за гамором людських голосів, сміхом і шумом. Біля входу юрбилися люди. Не менше мешканців зібралося на балконах – палили, голосно розмовляли, жестикулюючи. Він не розумів, чому їм не сиділося вдома. Можливо, людям хотілося побути у товаристві сусідів і разом з тим на свіжому повітрі.

Флоріан пішов далі й поступово опинився у сплетінні вузьких незнайомих вулиць. У безлюдному провулку раптом хтось свиснув йому, намагаючись привернути його увагу, і без видимої причини зареготав – неприємний, моторошний звук.

Вітер підганяв тротуаром розірвану газету. Залишалася година до полудня, але деякі ліхтарі усе ще горіли. Уночі світла нема, а вдень – у надмірі. Якийсь чоловік мочився, тримаючись за паркан.

З надр каналізації на поверхню через ґрати піднімалася смердюча пара, швидко розчиняючись у повітрі. На тротуарі були розставлені мішки зі сміттям. Нагріті сонцем, вони також жахливо смерділи. Десь зовсім поруч завищала сирена швидкої допомоги, але вітер зніс звуки вбік, розчиняючи їх у навколишній тиші.

17
{"b":"601690","o":1}