Маркеза неабияк зчудувалася:

— Звісно ж ні! Як тобі таке взагалі спало на думку? Ви житимете в Крулі в розкошах, достатку й затишку…

— Ой, добре, — сказав Буйвітер.

— … але не дуже довго.

Крул виявився великим островом, вкритим горами й густими лісами, де з-поміж дерев тут і там визирали приємні білі будиночки. Земля поступово здіймалася в напрямку до Краю, тож найвища місцина, властиво, висіла понад Краєм. Тут крулійці збудували свою столицю, також звану Крулом, і оскільки значна частка їхніх будівельних матеріалів походила з Межтину, будинки мали явно морський стиль.

Грубо кажучи, цілі кораблі були мистецьки поєднані докупи й перетворені на будівлі. Із загального дерев’яного хаосу випиналися під дивними кутами триреми, джонки й каравели. Розмальовані носові прикраси й подібні до драконів центроземні носи суден нагадували жителям Крула, що своїм щастям вони завдячують морю, а баркентини й караки надавали чітку форму більшим будівлям. І так місто росло рівень за рівнем поміж блакитно-зеленим океаном Диску та м’яким хмаристим морем Краю; вісім кольорів Крайвеселки відбивались у кожному вікні й безлічі телескопних лінз астрономів міста.

— Це повний жах, — похмуро мовив Буйвітер.

Лінза тепер підходила понад самим порогом Закрайспаду. Острів не тільки здіймався ближче до Краю. Він також ставав вужчим, тож лінза мала змогу лишатися над водою, доки не наблизилась упритул до міста. Парапет уздовж докрайового стрімчака був усіяний рамами, які витягувалися кудись у порожню далечінь. Лінза плавно ковзнула до однієї з них та пришвартувалася так вдало, немов човен до причалу. Четверо вартових, із таким же волоссям кольору місячного сяйва та чорними, мов ніч, обличчями, як у Маркези, уже чекали. Не схоже, що вони були озброєні, та щойно Двоквіт і Буйвітер ступили на парапет, їх обох схопили попід руки й тримали так міцно, що про втечу й думати було годі.

Тоді Маркеза й чарівники-гідрофоби скоро лишилися позаду, а вартові й полонені жваво рушили доріжкою, що звивалася поміж будинками-кораблями. Невзабарі вона повернула вниз до чогось на кшталт палацу, наполовину витесаного з каменю самої скелі. Буйвітер туманно усвідомлював добре освітлені тунелі та дворики, відкриті далекому небу. Кілька старших чоловіків у мантіях із загадковими окультними символами стояли збоку та з цікавістю споглядали, як повз пройшов цей секстет. Декілька разів Буйвітер помічав гідрофобів — їхні закоренілі вирази самовідрази до власних тілесних рідин були дуже чіткими — і чоловіків, що пленталися туди-сюди й могли бути лише рабами. Він не мав часу, аби подумати про все це, бо ж попереду відчинилися двері і їх лагідно, але твердо, штовхнули до приміщення. Тоді двері позаду зачинились.

Буйвітер і Двоквіт зрівноважились і почали роздивлятися кімнату, у котрій тепер опинилися.

— Божечку, — невиразно промовив Двоквіт після паузи, під час якої безуспішно намагався знайти краще слово.

— Це тюремна камера? — здивувався уголос Буйвітер.

— Усе це золото, шовк і все решта, — додав Двоквіт. — Ніколи не бачив такого!

Посеред цієї багато оздобленої кімнати на килимі, такому густому й пухнастому, що Буйвітер ступав по ньому з острахом, аби це не виявилось якимось кошлатим чудовиськом, яке любить лежати на підлозі, стояв довгий блискучий стіл, повний їжі. Страви були здебільшого з риби, разом із найбільшим та найвишуканіше приготованим омаром, якого Буйвітер будь-коли бачив, та було також безліч мисок і тарілок, наповнених небаченими досі дивовижними створіннями. Він обережно простяг руку й узяв якийсь пурпурний фрукт, вкритий зеленими кристалами.

— Зацукрований морський їжак, — озвався надтріснутий веселий голос позаду. — Великий делікатес.

Чарівник швидко кинув фрукт і повернувся. З-за важких завіс виступив старий чоловік. Був високий, худий і на вигляд наче добросердий, як порівняти з іншими обличчями, котрі нещодавно бачив Буйвітер.

— Пюре з морських огірків також вельми смачне, — по-товариськи мовило обличчя. — Ці маленькі зелені шматочки — то діточки морських зірок.

— Спасибі, що повідомили, — ледь вимовив Буйвітер.

— Власне, вони доволі непогані, — сказав Двоквіт із повним ротом. — Мені здавалося, тобі подобаються дари моря?

— Так, мені теж так здавалося, — мовив Буйвітер. — Що то за вино — розчавлені очиці восьминогів?

— Морський виноград, — сказав старий.

— Чудово, — відповів Буйвітер і вихилив повну склянку. — Непогано. Може, трішки солоне.

— Морський виноград — це різновид маленької медузи, — пояснив незнайомець. — А зараз, гадаю, мені треба представитись. Чому Ваш друг такого дивного кольору?

— Культурний шок, мабуть, — мовив Двоквіт. — Як звуть Вас, кажете?

— Я не казав. Моє ім’я Ґарартра. Я розпорядник гостей, бачте. Я маю приємність дбати, щоби ваше перебування тут було якнайчудовішим. — Він уклонився. — Якщо вам потрібно що-небудь, лише скажіть.

Двоквіт сів на вишукане перламутрове крісло з келихом масного вина в одній руці та кристалізованим кальмаром у другій. Насупився.

— Видається, я щось пропустив дорогою, — озвався він. — Спершу нам казали, що ми будемо рабами…

— Це підла плітка! — перервав Ґарартра.

— Що таке «плітка»? — запитав Двоквіт.

— Гадаю, це такий вид риби, — промовив Буйвітер із дальнього кінця довгого стола. — Це печиво зроблене з чогось вельми огидного, як гадаєш?

— Тоді нас порятували, не шкодуючи могутніх чарів…

— Вони з пресованих морських водоростей, — кинув розпорядник.

— … але потім нам погрожували, також не шкодуючи жодних чарів…

— Я так і думав, що то щось схоже на морські водорості, — погодився Буйвітер. — Вони, безперечно, смакують так, як би мали смакувати водорості, коли хтось був би достатньо мазохістичним, аби їх їсти.

— … а після цього нас потягли вартові й кинули сюди…

— М’яко штовхнули, — виправив Ґарартра.

— … що виявилося цією неймовірно багатою кімнатою, і тут уся ця їжа і якийсь чоловік говорить, що присвячує своє життя тому, щоби зробити нас щасливими, — завершив Двоквіт. — Тобто маємо якийсь брак послідовності.

— Ага, — озвався Буйвітер. — Він має на увазі, чи ви плануєте знову стати зовсім неприємними? Це просто перерва на обід?

Ґарартра заспокійливо здійняв руки.

— Прошу, прошу, — запротестував він. — Просто було потрібно якнайшвидше доправити вас сюди. Ми, безперечно, не бажаємо робити вас рабами. Запевняю щодо цього.

— Що ж, добре, — мовив Буйвітер.

— Так, власне, вас принесуть у жертву, — безтурботно продовжив Ґарартра.

— У жертву? Ви вб’єте нас? — скрикнув чарівник.

— Вб’ємо? Так, авжеж. Безперечно! Що б то була за жертва, якби вас не вбили, чи не так? Та не хвилюйтесь — то порівняно безболісно.

— Порівняно? Порівняно з чим? — промовив Буйвітер. Ухопив високу зелену пляшку, повну вина з медуз морський виноград, і щосили метнув у розпорядника, котрий махнув рукою, немов захищаючись.

З його пальців злетіли іскри октаринового полум’я й повітря раптом набрало густого пересиченого відчуття, котре свідчило про могутній розряд чарів. Кинута пляшка сповільнилась, а тоді спинилася, легенько обертаючись.

У цю ж мить невидима сила підійняла Буйвітра і, швиргонувши його кімнатою, незграбно притиснула до стіни над землею, що й не дихнути. Він повис там із роззявленим ротом, охоплений люттю й захватом.

Ґарартра опустив руку й повільно витер її до мантії.

— Я не дістав задоволення від цього, знаєте, — мовив він.

— Помітно, — пробурмотів Буйвітер.

— Та за що ви хочете нас принести в жертву? — запитав Двоквіт. — Ви нас ледь знаєте!

— У цьому вся суть, хіба ні? Не дуже виховано приносити в жертву друга. Та й окрім того вас… ммм… конкретно замовлено. Мені небагато відомо про цього бога, та Він доволі чітко висловився щодо цього. Слухайте, мені вже треба бігти. Стільки всього треба влаштувати, знаєте, як воно є. — Розпорядник гостей відчинив двері, а тоді висунувся з-за них: — Будь ласка, влаштовуйтеся зручніше й не переймайтеся.