— Це щоби ти не подумав, ніби я боюся ним скористатися, — сказала постать.

— Не подумав, ніби ти боїшся? — перепитав Буйвітер. Постать у каптурі пирхнула.

— Нам усе про тебе відомо, чарівниче Буйвітре. Ти вельми хитрий і спритний. Ти смієшся в обличчя Смерті. Твоє вдаване легкодухе боягузтво не зробить з мене дурня.

Це зробило дурня з Буйвітра.

— Я… — почав він і зблід, бо нищівна палиця повернулася до нього. — Бачу, вам усе про мене відомо, — ледь чутно завершив він і важко сів на слизьку поверхню.

За вказівками керівника в каптурі, Буйвітер і Двоквіт прив’язалися до кілець на прозорому диску.

— Якщо буде найменша підозра щодо спроби проказати закляття, — промовила пітьма під каптуром, — ви помрете. Третій квадрант врегулювати, дев’ятий квадрант подвоїти, повний уперед!

Позаду Буйвітра здійнялася стіна води й диск рвучко сіпнувся. Страх до присутнього морського троля, мабуть, змусив гідрофобів чудово зосередитись, бо диск піднявся вгору під дуже гострим кутом, а рівний політ почав, коли вже був за кільканадцять сажнів над хвилями. Буйвітер глянув донизу крізь прозору поверхню й подумав, що ліпше би він того не робив.

— Що ж, ми знову в дорозі, — радісно мовив Двоквіт. Він повернувся й помахав тролеві, тепер не більшому за цяточку на краю світу.

Буйвітер кинув поглядом на нього.

— Хіба тебе ніщо ніколи не хвилює? — він запитав.

— Ми досі живі, хіба ні? — у відповідь спитав Двоквіт. — І ти сам сказав, що вони б не завдавали собі цього клопоту, якби ми просто мали б бути рабами. Гадаю, Тетіс перебільшував. Мабуть, усе це якесь непорозуміння. Думаю, нас відправлять додому. Після того, як ми побачимо Крул, звісно. І мушу сказати, усе це здається захопливим.

— О, так, — глухо мовив Буйвітер. — Захопливо.

Він думав: «Я бачив збудження й бачив нудьгу. Нудьгувати було найкраще.»

Якби хтось із них вирішив поглянути донизу цієї миті, то помітив би незвичайну хвилю у формі літери «V», що неслася водою попід ними, а її гребінь вказував прямісінько на острів Тетіса. Та вони не дивились. Двадцять четверо чарівників-гідрофобів дивилися, та для них то був лиш іще один жах, не надто відмінний від решти рідкої страхітливості навкруги. Вони, ймовірно, мали рацію.

За якийсь час до цього охоплений полум’ям піратський корабель просичав попід хвилі й розпочав довгий повільний спуск до далекої твані. Вона була далі, ніж зазвичай, бо безпосередньо під кілем була западина Ґорунна — безодня на поверхні Диску, така чорна, глибока і горезвісна, що навіть кракени наближалися до неї з острахом, та ще й парами. У менш горезвісних безоднях риба плавала з природним світлом на голові й загалом непогано давала собі раду. У Ґорунні ж доводилося рухалися без світла і, наскільки це можливо для істот без ніг, повзати; а також випадало натикатися на дещо. Дещо жахливе.

Вода навколо корабля змінилась із зеленої на пурпурову, з пурпурової на чорну, із чорної на пітьму настільки повну, що сама чорнота в порівнянні здавалася сірою. Більшість деревини вже було розламано під сильним тиском.

Судно спіраллю пронеслося повз гаї жаских поліпів і плавучі ліси водоростей, котрі світилися млявими хворобливими кольорами. Вони черкали по кораблю м’якими холодними мацаками, доки той летів у морозяну тишу.

Щось здійнялося із мороку й лиґнуло корабель одним ковтком.

Пізніше острів’яни невеликого прикрайового атолу на своє зачудування знайшли занесеного в їхню невелику лаґуну побитого хвилями трупа бридкого морського чудовиська — самі дзьоби, очі й мацаки. Ще більше їх приголомшив його розмір, бо він був трохи більший за їхнє селище. Та це здивування було нічим проти велетенського шокованого виразу на морді мертвого чудовиська, котрого, схоже, затоптали до смерті.

Трохи далі докрайово від атолу кілька човників, ловлячи в сітку лютих устриць, яких безліч плавало в цих морях, упіймали щось таке, що кілька миль тягнуло обидва човни, доки один із капітанів не додумався обрізати мотузки.

Та навіть його збентеження було нічим, як порівняти з острів’янами крайнього атолу в архіпелазі. Наступної ночі їх розбудив гучний звук трощення й розколювання, що йшов із їхніх маленьких джунґлів; коли вранці більш відважні пішли перевірити, що то було, вони побачили, що дерева виламані на широку просіку, котра почалася на доцентровому березі атолу і пролягла смугою повного знищення, вказуючи безпосередньо до Краю, всіяну вламаними ліанами, розтрощеними кущами й кількома збентеженими і злими устрицями.

Зараз вони були достатньо високо, аби побачити вигин Краю, що віддалявся від них, оточений пухнастими хмарами, котрі, на щастя, майже весь цей час приховували водоспад. Звідси море, темно-синє й усіяне тінями хмар, було майже привабливе. Буйвітер здригнувся.

— Даруйте, — мовив він.

Постать у каптурі припинила розглядати далекий серпанок і загрозливо здійняла жезл.

— Не бажаю вдаватися до цього, — сказала вона.

— Не бажаєш? — перепитав Буйвітер.

— Що це взагалі таке? — зронив Двоквіт.

— Жезл зведення нанівець Аджандури, — сказав Буйвітер. — І не варто ним розмахувати. Він може спрацювати, — додав, киваючи на мерехтливий кінчик жезла. — Тобто все це дуже лестить, усі ці чари лиш задля нашої зручності, проте немає потреби заходити аж так далеко. Та й…

— Заткайся, — постать підняла руки і стягнула каптура. Виявилося, що то молода панна напрочуд незвичного забарвлення. Її шкіра була чорною. Не темно-коричневою, якби з Урабеве, або ж лискучою синьо-чорною з проклятого мусонами Клачу, але саме глибоко чорна, немов глуха ніч на дні печери. Її брови й волосся мали колір місячного сяйва. Таке ж бліде сяйво було й навколо її губ. На вигляд мала приблизно п’ятнадцять років і здавалася вельми наляканою.

Буйвітер не міг не зауважити, що рука, котра тримала жезл, тремтіла, але це тому, що наглу смерть, котра бовтається за якихось п’ять футів від твого носа, дуже важко не зауважити. Його осяяло — дуже повільно, адже то було зовсім нове відчуття — хтось у цьому світі боявся його. Цілковита протилежність бувала так часто, що він почав її вважати за такий закон природи.

— Як тебе звуть? — запитав він, як лиш міг, заспокійливо. Може, вона й налякана, та в неї жезл.

«Якби в мене був такий жезл, — думав він, — я б нічого не боявся. То що ж, заради Сотворення, вона собі про мене уявляє?»

— Моє ім’я несуттєве, — відповіла вона.

— Красиве ім’я, — мовив Буйвітер. — Куди ти нас везеш і навіщо? Не бачу шкоди в тому, щоби ти нам розповіла.

— Вас везуть до Крула, — мовила дівчина. — І не насміхай з мене, центроземцю. Бо скористаюся жезлом. Я мушу привезти тебе живим, та не було жодного слова про те, щоби ти був цілий. Мене звуть Маркеза, я чарівник п’ятого рівня. Зрозуміло?

— Що ж, оскільки тобі все про мене відомо, то ти також знаєш, що я навіть не став неофітом, — мовив Буйвітер. — Я й не чарівник насправді. — Він помітив здивоване обличчя Двоквіта й поспіхом додав: — Лиш ніби чарівник.

— Ти не можеш чарувати, бо у твоїй голові чіпко засіло одне з Восьми великих заклять, — сказала Маркеза і ґраційно змістила центр своєї рівноваги, коли велика лінза описала широку дугу понад морем. — Саме тому тебе вигнали з Невидимого університету. Нам відомо.

— Але ти щойно сказала, що він — маг великої хитрості та спритності, — запротестував Двоквіт.

— Так, бо той, хто пережив усе те, що він — більшість із чого він сам на себе накликав, маючи себе за чарівника, — ну, мусить бути хоч якимось магом, — відповіла Маркеза. — Попереджаю тебе, Буйвітре. Якщо хоч трохи запідозрю, що ти намагаєшся застосувати Велике закляття, то я тебе справді вб’ю. — Вона знервовано кинула на нього сердитий погляд.

— На мою думку, твоїм найкращим варіантом було б, ну, висадити нас десь, — мовив Буйвітер. — Тобто дякую за порятунок і все таке, тому якби ти просто дозволила нам жити собі далі, то ми б усі безперечно…

— Сподіваюсь, ти не збираєшся пропонувати нам рабство, — сказав Двоквіт.