Весь час стрічав я арестованих військом цівільних Українців в наслідок польських доносів. В Золеві коло Добрівлян інтервенював я в такій справі у бригадієра ген[ерала] Копичека з успіхом. Одначе з рештою годі було багато помогти: занадто масово арештовано. Українське населення скрізь відносилося до австрійської армії добре, одначе польські урядові доноси витворили інакшу опінію. До найбільших доносчиків належали Золочівський староста Пшибиславський і Тернопільський Фрідріс. Оба нажилися великих маєтків на війні, перший купив за ці гроші навіть добра[34] коло Золочева. Я зі своєю сотнею брав участь в багатьох битвах: коло Літині над Дністром, коло Яричева, коло Кожар на Волині, коло Ковеля, Голоб, Луцька, Олики, Чума-на над Гориню, Сільна, Рожиця (де всі мої річи з обозом захопили Москалі), коло м. Кольки над Стиром, коло с. Черниша і Берестян над Кормином, коло Берестечка і Свинюх (тут стояв проти мене полковник Балбачан[35] і тут був мій найгірший бій з російською] гвардією, і тут упав мій найліпший вахмайстер Анклевич і вістун Трач (з Золочівщини), що мав золоту медаль).
Мої вражіння з боїв такі: передовсім неправда, що до них можна привикнути. Перша битва денервує найменше. В дальших битвах я тільки в небезпеці спокійний, бо тоді дуже занятий. Але опісля приходить сильна реакція, чоловік стає нервозним і має жадобу сну. Може, бої давали б сатисфакцію, якби не втрати в людях, до яких привикалося.
Відзначень одержав я пять, з тих найвищі — хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл[яси] (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій. Що вони собі про мене думали, не знаю. Мабуть, не дуже підхлібне.[36] Але в нашім роді було багато опозіціоністів і до таких виступів привикли були.
Захорувавши тяжко, відлежав я три місяці у Відні. Лічив мене проф. Візель, жид, дуже розумний чоловік. Опісля місяць був я в купелі[37] в Бадені (квітень 1917). Там жив я з адміралом, штабовим лікарем д[окто]ром Окуневським,[38] відомим українським письменником.
Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини — на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала історія України Грушевського. Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш «Каменярі». Дальше сподобався мені Фсдьковнч і мініятюри Стефаника («Синя книжечка»). «Камяна Душа» Хоткевича мала для мене спеціяльне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича. Розуміється, Шевченка читав я з запалом, а також всю стрілецьку літературу.
Від мая 1917 був я цілий рік в своїм полку, який стояв коло Кадлубиск (Брідщина). Тоді була позіційна війна скучна, нічого цікавого не було. Я читав і провадив переписку з Українцями у Відні і Стокгольмі.
Ще в р. 1916 був я на авдієнції у покійного цісаря Франц-Йосифа І, в справі мого одного українського приятеля. Я знав, що цісар ворожо був настроєний до Українців, бо думав, що вдасться йому приєднати до Австрії цілу Польщу, що Поляки зручно йому підсували через своїх людей на дворі і в міністерствах, як також через звязаних з ними політіків инших народностей. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я з рештою сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому. Найбільший вплив на старого цісаря в тім часі мав гр[аф] Буріян,[39] який теж постійно мріяв про прилучення цілої Польщі. Байкою є немовби архикнягині або инші жінки мали політичний вплив на старого цісаря. Він був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був в такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння.
Цісаря Карла знаю від своїх хлопячих літ. Це людина дуже добродушна і з наилучшими замірами, але слабої волі. Він має клясичну нормальну освіту і юридичні студії. Він був приступний і давав на себе впливати, але із-за його слабої волі впливали на нього з усіх сторін, так що він ніколи не міг рішитися. Німецький цісар Вільгельм[40] і його оточення просто тероризували цісаря Карла. Мати його подруги, герцогиня Парменська впливала на нього шкідливо, бо була дуже амбітна і хотіла своїх дітей бачити на ріжних престолах. Під тими впливами цісар Карло не міг покинути Німеччини, хоч хотів не раз це зробити. Про національний склад своїх держав був добре поінформований, про українську справу також. Про українську справу говорив я з ним багато разів, нераз він сам зазивав мене. Одначе ніколи не міг рішитися. Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив про це президентові міністрів Зайдлерові.[41] Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави[42] перед криком Поляків в парляменті і краю. Найбільший вплив мав на молодого цісаря д[окто]р Польцер, шеф кабінетової канцелярії, чоловік не старий. Цісар Карло не вірив так Полякам, як старий цісар. Не можна сказати, щоб він їх боявся, але не хотів «скандалів».
Убитого в Сараєві престолонаслідника Франца-Фердінанда[43] знав я також особисто. Був це чоловік розумний і енергійний, знав Австрію і для Українців був прихильний. Носився з замірами відбудови великої Української держави. Неправдою є, що жінка кермувала його політикою. Був це муж цілком самостійний, а вона була дуже скромна жінка.
З політичних подій в часі війни обходив мене найбільше Берестейський мир[44] (і перед тим відокремлення Галичини). Вже перед заключениям Берестейського миру найрозумніші державні мужі в Астрії і Німеччині знали, що осередні[45] держави будуть побиті, головно з господарської причини. Гр[аф] Чернін[46] отверто заявив цісареві: «Wir haben uns zum Tode gesiegt» (Ми смертельно «побідили»). Чернін, чоловік розумний, говорив вже тоді, що вже велика територія, занята осередними державами, розсадить їх. Тільки більшість німецьких рішаючих кругів не бачила катастрофи, яка наближалася. І тому в Німеччині Чернін мав багато ворогів. Якраз для того, що погром центральних держав був певний для розумнійших політиків, постановили вони вирішити справедливо питання великої української держави. Вони думали так: національний розвиток України не підлягає найменшому сумніву. Його можна тільки припинити і то тільки на якийсь час. Але убити неможливо. Для того треба визнати Україну як самостійну державу в етнографічних границях, а навіть з певними заокругленнями. Вже сам факт такого визнання матиме велике значіння прінціпіяльне, а в будучині навіть практичне, в першій мірі негативне: бо кожда держава, яка перечитеме українському народові його права до самостійносте в відповідних границях, скорше або пізнійше відпокутує за це при будучих комбінаціях, як це вчить історія. Противники української справи підносили вже тоді, що Україна в найлучшім разі буде невтральна в великій боротьбі між Антантою і центральними державами, а навіть може звернутися проти центральних держав із-за дуже важної для неї Східної Галичини, якої Австрія, розуміється, не думала їй відступати. Щоб до цего не допустити, Німеччина заздалегідь приготовила замах стану[47] на Україну, з яким німецький генерал Айхгорн,[48] шурин Скоропадського, вже дуже вчасно носився. Словом, Німці від самого початку думали не провадити української політики на Україні, а Австрія не оцінювала добре ні української справи, ні німецького становища в цій справі.
