Австрійський архікнязь і полковник українських січових стрільців; "блудний син" для своїх кровних батьків і велика надія для поневолених українців; людина з галереї "ідеалістів-романтиків", "фантастів" і професійний військовий діяч; поет-лірик і реальний претендент на булаву гетьмана України; нащадок давньої королівської династії Габсбурґів і послідовний борець за звільнення українського народу з-під ярма двох найбільших імперій — Австро-Угорської і Російської. Ці взаємно несполучні, на перший погляд, означення стосуються однієї особи — Вільгельма фон Габсбурґа Льотрингена (Лотаринзького). Ці та інші взаємовиключні характеристики цього діяча, його дій, думок, намірів фігурують в українській і зарубіжній пресі доби визвольних змагань 1917–1921 pp., у мемуарній, публіцистичній і науково-історичній літературі пізніших часів. Але в пам'ять українського народу він увійшов (і мусить назавжди залишитись у ній) під ім'ям Василя Вишиваного. Саме так його називали українські січові стрільці за щиру любов до українців і всього українського, зокрема й до вишиваної сорочки, яку носив і під одностроєм австрійського старшини й навіть з'являвся на цісарському дворі у Відні.

Присвятивши себе боротьбі за українську національну справу, він вписав у її драматичний перебіг свої сторінки і зрештою заплатив за відданість обраному шляху найдорожчим — власним життям, яке завершилось у тюремній лікарні Лук'янівської в'язниці в Києві. Здавалося б, така непересічна постать мала б зайняти помітне місце в анналах нашої історії. Та ба! Загалу в Україні й тепер мало відомо про Василя Вишиваного. Власне, малознаними є правдиві, точні факти з його життя та діяльності. Натомість широко відомі всілякі міфи, що зродилися довкола цієї людини, різні вигадки й домисли про її плани і дії. Йому, зокрема, закидали надмірні амбіції, прагнення дістати в свої руки найвищу владу в Україні, здобути гетьманську булаву (у 1918 p.) і омріяну українськими монархістами королівську корону (у 1921 p.) тощо.

Тим часом біографічна література про В.Габсбурґа-Вишиваного донедавна обмежувалась мемуарами Н.Гірняка^{1}, Р.Новосада^{2} й окремими сюжетами в спогадах інших військових і політичних діячів національно-державного відродження України (М.Омельяновича-Павленка, В.Петрова, О.Думіна, Є.Онацького, Б.Гнатевича, Л.Цегельського, О.Назарука, Д.Дорошенка, П.Скоропадського, Е.Ляришенка та ін.). Серед перших спроб справді наукового біографічного дослідження про В.Вишиваного вирізняються публікації Ю.Терещенка й Т.Осташко^{3}, а також В.Расевича^{4}. Але ці публікації — лише початок систематизованого, всебічного й об'єктивного вивчення такої яскравої і навіть унікальної постаті в українському національно-визвольному русі, як В.Габсбурґ — Василь Вишиваний. Його життєвий шлях, сповнений багатьох драматичних колізій, високих ідейних поривань і важких душевних потрясінь, який міг би лягти в основу сюжету історичного роману чи телесеріалу, ще чекає нових досліджень та пошуків з використанням усієї сукупності джерел. Серед найцінніших — публіковані тут мемуари цього діяча.

Їх написано в кінці вересня — на початку жовтня 1919 р. в Кам'янці-Подільському, де на той час перебувала Директорія УНР. Автор надав їм форми життєпису, що охоплює основні етапи його життя й діяльності від дитячих років до визволення з румунського полону й повернення в Україну на початку вересня 1919 р.

Щира розповідь про дитинство і юність, про виховання в батьківському домі, подорожі по Америці, Азії, Австралії, Європі, про навчання в реальному училищі у Відні (до 1912 р.) і у військовій академії в австрійському місті Вінернайштадті (до 1915 р.) містить відсутні в інших джерелах відомості про світ захоплень (зокрема літературою і поезією), формування й розвиток світогляду цього представника габсбурзького роду, його суспільно-політичні переконання, про його шлях до українства, до усвідомлення ідеалів української національної справи. З особливим болем переживав він "страшний контраст між багатством свого роду і убожеством народу", який бачив на Галичині. Докладно оповідаючи про свою військову службу на чолі сотні 13-го полку уланів, рекрутованого з українців Золочівщини, участь у бойових діях Першої світової війни, він з неприхованою симпатією і захопленням оцінює високі моральні якості й вояцькі риси українців, називаючи їх «найкращими», «першорядними», «золотими» жовнірами. Єдиною хибою українців вважав їхню "надмірну добродушність". Саме тут, спілкуючись з вояками-галичанами, слухаючи українських пісень, читаючи твори М.Грушевського, Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, В.Стефаника, Г.Хоткевича, він почав ретельно студіювати українську мову.

Мемуари Василя Вишиваного містять також важливий, хоч і побіжно викладений, матеріал для вивчення суспільно-політичних відносин в Австро-Угорській імперії напередодні і після її розпаду, дають змогу «зазирнути» поза лаштунки життя дому Габсбурґів, спостерегти метушню навколо цісарського трону, уявити "у плоті й крові" багатьох політичних осіб, краще зрозуміти ставлення до українського питання, що визначалося їхніми виразно про-польськими позиціями.

Водночас слід зазначити, що в мемуарах чогось промовчано тісні взаємини Василя Вишиваного з багатьма видатними політичними діячами Західної України — Є.Петрушевичем, К.Левицьким, Є.Олесницьким, М.Васильком, митрополитом А.Шептицьким та іншими — у справі вирішення українського питання в Австро-Угорській імперії. Таку саму "скромність" автор виявляє у висвітленні мирних переговорів у Бересті. В них Василь Вишиваний відіграв досить активну ролю. Хоч він не належав до офіційних учасників перемов, але разом з тим наполегливо впливав на керівника австрійської делегації графа О. Черніна у вигідному для України напрямі, зокрема сприяючи укладенню таємного протоколу між УНР і Австро-Угорщиною щодо західноукраїнських земель.

Особливу увагу в мемуарах приділено подіям на півдні України з весни 1918 р. Тоді Василь Вишиваний очолив групу австрійської армії, у складі якої перебував патронований ним легіон українських січових стрільців, що від самого свого виникнення (1914 р.) боровся за державність українського народу. Дислокуючись у районі м. Олександрівська (Запоріжжя), на Єлисаветградщині й Херсонщині, січові стрільці діяли всупереч наказам німецького й австрійського військового командування. Вони перешкоджали грабіжницьким "реквізиціям" та каральним операціям проти українського селянства, звільняли ув'язнених, допомагали місцевому населенню в господарських справах, організовували "Просвіти", народні школи, курси українознавства, роздавали книжки і ліки, влаштовували вистави, вечори з українськими піснями й танцями, спортивні змагання тощо. У розташуванні січових стрільців діставали притулок українські повстанські отамани — Зелений, М.Шинкар, Л.Шевченко і навіть Н.Махно — та інші переслідувані німецько-австрійськими військами й гетьманською вартою. Вище австрійське і особливо німецьке командування, а також гетьман П.Скоропадський, занепокоєні діяльністю Василя Вишиваного, зростанням його популярності, докладали всіх зусиль, щоб легіон січових стрільців був розформований, а архікнязь відкликаний зі Східної України. Зрештою легіон передислокували на Буковину.

На жаль, поза мемуарами залишилися відомі з інших джерел (причому найбільш суперечливо трактовані, а то й перекручувані) факти про висування кандидатури Василя Вишиваного на гетьманство в Україні. Безсумнівним у цій історії і, завважимо, вартим окремої розвідки є лише те, що керівники українських соціалістів Одещини й чільні українські військові діячі, зважаючи на велику популярність Василя Вишиваного в Україні, не раз пропонували йому очолити повстання проти гетьмана П.Скоропадського і перебрати владу до своїх рук. Але В.Вишиваний відхиляв ці пропозиції. Мету свого життя він чітко сформулював в останніх словах мемуарів: "…мені хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу".