Він похитав головою і спохмурнів. Я вів далі:
— Тож знайте, я вам нічого більше не продам з того, що належить мені, хоч би ви заплатили навіть моєю тінню, і не підпишу також нічого. Із цього виходить, що прогулянка в шапці-невидимці, на яку ви мене запрошували, буде не однаково веселою для вас і для мене. Отож вважайте це за пробачення, і коли ми не прийшли до згоди, то розпрощаймося!
— Жаль мені дуже, мосьє Шлеміль, що ви так уперто відмовляєтесь від руки, яку я вам дружньо простягаю. Можливо, я іншим разом буду щасливіший, а тим часом до скорого побачення! A propos,[11] дозвольте мені ще на останку показати вам, що речі, які я купую, не пліснявіють у мене, навпаки, я їх старанно і дбайливо зберігаю.
Тут він миттю витяг з кишені мою тінь, кинув її дуже спритно до своїх ніг і простелив на галявині освітленій сонцем. І вмить від його ніг простяглися дві тіні,— моя і його власна, — з якими він і ходив, бо моя тінь також слухалась його.
Коли, нарешті, через такий довгий час я знову побачив свою бідолашну тінь, та ще й на такій ганебній службі,— а сам я через її відсутність терпів такі невимовні муки, — серце моє не витримало, і я заплакав гіркими сльозами. А він, цей ненависний, без жалю і сорому хвастаючись вкраденим, знову запропонував мені те ж саме:
— А чого вам так журитися? Вона може стати ваша! Черкніть лише пером, і бідна сердешна Мінна буде вирвана з пазурів негідника і опиниться в обіймах високошановного пана графа. Я ж сказав: черкніть лише пером.
Сльози мої ще дужче полилися з очей, але я одвернувся від нього і махнув рукою, щоб він ішов геть.
Саме в цю мить з’явився Бендель, що, турбуючись про мене, скрізь ішов услід за мною. Коли цей вірний, добрий друг застав мене в сльозах, а мою тінь, яку він не міг не впізнати, побачив у володінні цього дивного сірого чужака, він зразу ж наважився, нехай силою, відібрати від нього мою власність і повернути мені. Та оскільки він сам ніколи не мав справи з такою делікатною річчю, то без церемоній накинувся на сірого чоловіка і наказав йому негайно віддати мені мою власність. Але той замість відповіді повернувся спиною до простодушного хлопця і пішов геть. Тут Бендель підняв сучкуватого кийка, якого завжди носив з собою і, йдучи вслід за ним, заходився лупцювати його по спині з усієї сили своїх мозолястих рук, раз у раз повторюючи, щоб віддав мені мою тінь. А той, начеб це йому було не впершину, зіщулився, втягнув голову в плечі, і мовчки, спокійно подався своєю дорогою через степок разом з моєю тінню і моїм вірним слугою.
Довго ще чулися у тому безлюдді глухі удари, нарешті й вони затихли вдалині.
І я знову, як і раніше, зостався наодинці з своїм горем.
Залишившись самотнім серед безлюдного степу, я дав волю невтримним сльозам, щоб полегшити невимовно важкий тягар на серці. Але я не бачив кінця своєму нещастю, не бачив ніякого виходу, ніякої мети і з нестерпною спрагою пив нову отруту, що її незнайомий влив у мої рани.
Душу мою заполонила Мінна. Переді мною з’явився її коханий, ніжний образ, бліде, залите сльозами личко — такою я бачив її востаннє в хвилини своєї ганьби. Але в ту ж мить між нами постав нахабний і глузливий привид Раскала. Я, закривши обличчя руками, подався навтіки степом, та мерзенне видиво не полишало мене і бігло слідом, аж поки я, знесилений, не впав на землю, зросивши її новим потоком сліз.
І все це через оту тінь! А її ж можна отримати назад одним розчерком пера. Я замислився над дивною пропозицією та над моєю відмовою. В голові у мене було порожньо: жодної думки, жодної зваги.
Надходив вечір. Я утамував голод дикими ягодами, спрагу — водою з гірського струмка. Настала ніч, і я ліг під якимсь деревом. Вогкий ранок збудив мене од важкого сну, під час якого я чув своє власне, ніби передсмертне хропіння. Бендель, мабуть, загубив мої сліди, і я був радий цьому. Я не хотів вертатись до людей, від яких з жахом утік, немов полохливий гірський звір. Так прожив я три моторошні доби.
Вранці четвертого дня я, опинившись на піщаній рівнині, освітленій яскравим сонцем, примостився на уламок скелі й вигрівався в його промінні. Адже я так любив сонце і так довго не мав змоги милуватися ним. Серце моє тихо нило від розпуки.
Раптом легкий шурхіт злякав мене, і я кинувся був утікати, та, озирнувшись навкруги, не побачив нікого. Але на піску, освітленім сонцем, повз мене сковзнула людська тінь, схожа на мою. Здавалось, вона втекла від свого хазяїна і гуляла собі сама.
В мені прокинулось міцне бажання. «Тінь, — подумав я, — чи не шукаєш ти свого хазяїна? Тоді я буду ним!» І я стрибнув, щоб заволодіти нею. Бо, власне, сподівався, що коли мені пощастить ступити їй на ноги, то вона прилипне до мене, а згодом, може, й зовсім звикне.
Та тільки-но я поворухнувся, як тінь кинулася від мене геть, і я почав важке полювання за легкою втікачкою. Лише надія, що, впіймавши її, я визволюсь із своєї скрути, надавала мені сили бігти за нею.
Тінь утікала до далекого поки що лісу, та коли б їй пощастило туди добігти, я без сумніву втеряв би її у лісній гущавині. Ця думка жахом пронизала мені серце, розпалила моє бажання, дала мені крила, і я помітно став наближатися до тіні, все ближче й ближче підбігав до неї і ось-ось уже мав її наздогнати. Тут вона раптом зупинилась і обернулася до мене; мов лев на свою здобич, стрибнув я з усієї сили на неї, щоб упіймати, але несподівано натрапив на сильний фізичний опір. На мене посипалися такі нечувано дошкульні невидимі стусани, які навряд коли діставались на долю простого смертного.
Знавіснівши від жаху, судорожно обхопив я руками те невидиме, що стояло переді мною і міцно стиснув його. Але від швидкого руху я заточився, впав уперед, простягся на землі й відчув, що підо мною горілиць лежить чоловік, якого я міцно держу і який став видимий мені.
Тепер усе, що скоїлося, легко можна було пояснити. Чоловік, очевидно, ніс у руках гніздо-невидимку, що робило невидним тільки того, хто його тримає, а не його тінь. Падаючи, він упустив гніздо і зробився видимий. Я огледівся і скоро відшукав і тінь гнізда-невидимки, стрибнув до нього і схопив дорогоцінну здобич. І вмить я став невидимий, без тіні, з гніздом у руках.
А той, що лежав на землі, швидко схопився на ноги й озирнувся навкруги, щоб побачити свого щасливого переможця. Але на залитій сонцем широкій рівнині він не побачив ні переможця, ні тіні. Це його вельми злякало і стурбувало, бо він, очевидно, не встиг помітити, що я без тіні, а може, й зовсім і гадки не мав про те, що може бути така людина. Переконавшись, що я зник без сліду, він у страшенному розпачі став ламати руки і рвати на собі волосся. Мені ж знайдений скарб давав можливість і бажання негайно з’явитися між люди. Також не бракувало у мене доказів, аби виправдатися перед самим собою в цій ганебній крадіжці. А вірніше, я не почував у тому потреби. І, щоб уникнути подібних роздумів, поспішив геть, навіть не оглянувшись на цього сіромаху, розпачливий голос якого довго чувся позад мене. Такими принаймні видавались мені тоді всі обставини цієї події.
Я аж палав від нетерпіння, як би швидше піти в сад лісничого і на власні очі переконатися, чи правду казав мій ненависник. Але я не знав, де я, і тому піднявся на найближчий пагорбок, щоб з його вершечка оглядітися навкруги. Переді мною лежало знайоме місто і сад лісничого внизу. Сильніше забилось моє серце, і на очах виступили сльози, але вже не ті, що я проливав досі: я знову побачу її! Болюча туга гнала мене найближчою стежкою вниз. Я пройшов непомічений повз селян, що поверталися з міста. Вони розмовляли про мене, Раскала та лісничого, але я не хотів нічого слухати — я поспішав далі.
З трепетним чеканням у грудях я ввійшов у сад. Зненацька просто в обличчя мені хльоснув чийсь регіт. Я аж затремтів, швидко озирнувся навколо себе — нікого. Я пішов далі, та одразу ж почув якийсь шурхіт — хтось ніби крокував поряд; проте знову нікого не видно, і я подумав, що мені тільки так видалося. Була ще рання година. В альтанці графа Петера — нікого, в саду — ані душі. Я пройшов знайомими алеями і дістався до самого будинку. Мене переслідував той же шурхіт, але вже виразніший. З серцем, повним страху і тривоги, сів я на лаву, що стояла на сонці проти ганку. І мені здалось, що невидимий кобольд з глузливим хихиканням сів біля мене. Ключ у дверях повернувся, двері відчинились, і лісничий з паперами в руках вийшов з дому. Немов туман оповив мою голову. Я озирнувся і — о жах! — чоловік у сірому сурдуті сидів поруч зі мною і дивився на мене з диявольською посмішкою. Він натягнув свою шапку-невидимку і мені на голову. Біля його ніг спокійно лежали рядом дві тіні, його й моя. Він недбало крутив у руках знайомий уже мені пергамент і, поки заглиблений у свої папери лісничий походжав садом, схилився до мого вуха й конфіденціально зашепотів: — Отож ви, здається, таки прийняли мою пропозицію, і тепер ми з вами любесенько сидимо вкупі, дві голови під одною шапкою. Це дуже добре! Дуже добре! А тепер віддайте мені назад моє пташине гніздо. Воно вам більше не потрібне, а ви людина занадто чесна, щоб затримувати його силою. Але не треба дякувати! Я його позичав вам від щирого серця. — Він без вагань узяв гніздо з моїх рук, сховав його в кишеню і зареготав так голосно, що лісничий аж обернувся. Я сидів мов закам’янілий. — А признайтесь, — спокушав він мене далі,— ця шапка таки дуже зручна. Вона вкриває не тільки людину, але й її тінь, та й не одну, а скільки їй заманеться придбати. Ось погляньте, сьогодні я веду за собою дві.
