Кілька дощових днів дуже сприяли моїй мандрівці, але мої чоботи, підошви яких були розраховані на графа Петера, а не на пішу-пішаницю, розлізлися. Я вже йшов босоніж. Треба було подумати про нові чоботи. Вранці другого дня я серйозно взявся за цю справу в містечку, де був ярмарок і де в одній крамниці продавались І старі й нові чоботи. Я довго вибирав, торгувався. Врешті мусив відмовитись од нової пари чобіт, які мені дуже подобались, бо мене злякала висока ціна. Тому я задовольнився старими — ще добрячими і міцними. Я заплатив гроші. Гарний білявий хлопець, що держав крамницю, привітно усміхаючись, вручив їх мені та побажав щасливої дороги. Я негайно взувся і вийшов через північну браму міста. Заглиблений в свої роздуми, я майже не бачив, куди йду і де ступаю ногами, бо думав про копальні, куди ще до вечора сподівався дійти, не знаючи навіть, як там і назватись. Я не ступив ще й двохсот кроків, коли помітив, що збився з дороги; я озирнувся навкруги І побачив, що опинився серед густої дикої пущі, в якій ще ніколи, здавалось, не бувала сокира. Я ступив ще кілька кроків і опинився серед пустельних скель, порослих диким мохом і вересом, поміж якими біліли снігові поля та льодовики. Було дуже холодно. Я озирнувся: ліс позад мене зник. Я ступив ще кілька кроків — навколо мене панувала мертва тиша. Всюди, скільки глянути оком, простяглися льоди, оповиті густим туманом. Сонце червоною плямою висіло на обрії. Холод був нестерпний. Я не міг збагнути, що зі мною діється. Лютий мороз примусив мене прискорити ходу — і я вчув плескіт далеких хвиль, а ще ступивши крок опинився біля вод Льодовитого океану. Незліченні стада тюленів шубовснули переді мною в безодню океану. Я пішов берегом і знову побачив голі скелі, рівнини, березові та соснові ліси. Я пробіг ще кілька хвилин вперед — і зробилося так душно, що не було чим дихати. Озирнувшись, я побачив, що стою серед рисових полів під шовковицями. Тоді я сів у холодку, подивився на годинника. Не минуло ще й чверті години, відколи я покинув містечко, де був ярмарок. Мені здалось, що це все якийсь химерний сон: я вкусив себе за язик, щоб прокинутися. Але я таки не спав. Я заплющив очі, щоб зосередити свої думки, і почув біля себе носові звуки якоїсь незнайомої мови. Аж гульк: два китайці, яких легко було впізнати коли не по одежі, то по обличчях, звернулись до мене з якимись словами, вітаючи мене за місцевим звичаєм. Я встав, відступив два кроки назад — і китайці раптом зникли, а краєвид цілком змінився. Замість рисових полів — дерева, ліси. Я подивився на квіти і трави, що цвіли навколо мене. Вони належали до південно-східної азіатської флори. Хотів підійти до одного з дерев, але тільки-но ступив крок — і знову все змінилось. Тепер я почав крокувати помалу, мов рекрут, якого вчать марширувати. Перед моїми здивованими очима розгорталися чарівні картини: країни, поля, степи, гори, долини, піщані пустелі, Не було ніякого сумніву: на ногах у мене — семимильні чоботи.

Я впав на коліна і в німій молитві пролив сльози подяки, бо переді мною раптом ясно постало моє майбуття. Відлучений за попередні провини від людського суспільства, я вернувся знову до природи, яку завжди любив. Земля відтепер стала для мене розкішним садом, вивчення її дасть мені сили і напрямок в житті, мета якого — наука. Це ще не було остаточне рішення. Просто від того часу я почав з тихою, суворою і незгасаючою старанністю працювати, намагаючись знайти те, що так чітко, в усій повноті, як первообраз, поставало перед моїм внутрішнім зором. І моє самозадоволення залежало від того, наскільки знайдене збігалось з тим первообразом.

Я встав, щоб негайно оглянути поле моєї майбутньої діяльності. Я стояв на вершинах Тібету. Сонце, що кілька годин тому тільки сходило, тут уже схилялось до обрію. Я пройшов Азію зі сходу на захід, наздоганяючи його, і вступив в Африку. Я з цікавістю роздивлявся її, кілька разів перетнувши цей материк в різних напрямках. Проходячи Єгиптом і розглядаючи древні піраміди і храми, я побачив недалеко від стобрамних Фів[14] печеру, де раніше жили християнські пустельники. І раптом твердо і остаточно вирішив: тут моя оселя.

Я вибрав собі для майбутнього притулку найпотаємнішу печеру, яка до того ж була неприступна для шакалів, і помандрував далі.

Біля Геркулесових стовпів я переступив у Європу і, роздивившись її південні та північні провінції, потрапив через Північну Азію та полярні глетчери у Гренландію та Америку, пробіг обидві частини цього континенту, але зима, що вже панувала тут на півдні, погнала мене з мису Горн назад на північ.

Я зачекав, поки у Східній Азії розвидниться, і, трохи відпочивши, вирушив далі. Пройшов обидві Америки гірським хребтом, де розташовані відомі нам найвищі точки земної кулі. Ступав помалу й обережно з вершини на вершину то палаючими вулканами, часто насилу дихаючи, то засніженими піками. Так дійшов я до гори св. Іллі[15], а звідти стрибнув через Берінгову протоку в Азію. Тут обійшов східний берег, дуже звивистий, особливо уважно обмірковуючи, на які острови я зможу звідти дістатися. З півострова Малакка мої чоботи перенесли мене на Суматру, Яву, Балі, Ломбок[16]. Я намагався, — часто не думаючи про небезпеку та, на жаль, завжди безуспішно, — вторувати собі шлях через безліч невеликих острівців та скель на північний захід і дістатися до Борнео та інших островів архіпелагу. Але від цього бажання довелося відмовитись. Я важко опустився на виступ скелі острова Ломбок, поглянув на південь, на схід і заплакав, мов безневинно кинутий за грати. Надто скоро відчув я межу своїх можливостей. Чудесна Нова Голландія так конче потрібна для пізнання землі та її сонцетканих шат — рослинного і тваринного світу — і південна частина Тихого океану з його кораловими островами були для мене недоступні. Отож усьому, що я мав зібрати і створити, вже з самого початку роковано бути тільки фрагментами. О мій Адель-берте, чого ж варті людські зусилля?!

Часто в найсуворішу зиму на південній півкулі я намагався пройти від мису Горн оті якихось двісті кроків, що відділяли мене від Землі Ван-Дімена та Нової Голландії, не дбаючи про повернення. Мені було байдуже, хоч би навіть ця жалюгідна суша зімкнулася за мною, як віко труни. З божевільною відвагою, розпачливо стрибав я з однієї дрейфуючої крижини на іншу. Ні холод, ні море мене не лякали. Надаремне я все-таки не дійшов до Нової Голландії.[17] Щоразу я знову потрапляв на Ломбок і, сідаючи на виступ скелі, знову плакав, поглядаючи на південь і схід і почуваючи себе, наче в’язень за міцними гратами тюрми.

Нарешті я вирвався з того острова і з важким серцем знову подався в Азію. Потім знову перетнув її всю зі сходу на захід, наздоганяючи світанок, і ще вночі дістався до Фіваїди, додому, звідкіль вийшов учора пополудні. Я трохи відпочив. Та тільки-но над Європою розвиднілось, перша моя турбота була придбати все необхідне, а передусім пантофлі-гальма, бо я на досвіді переконавсь, як незручно в моїх чоботях підходити близько до речей, які хотілося детально розглянути.

Щоб вкоротити свої кроки, я мусив їх скидати. Пантофлі поверх чобіт цілком їх гальмували, як я і сподівався. Пізніше я завжди носив при собі навіть дві пари пантофлів про запас, бо часто, збираючи рослини, лякався левів, гієн або людей і скидав пантофлі, не маючи часу підбирати їх. Мій добрий годинник під час коротких екскурсій правив за чудовий хронометр. Мені ще потрібні були секстант[18], деяке фізичне приладдя та книжки.

Щоб усе де придбати я, потерпаючи, мусив кілька разів їздити в Лондон та Париж; на моє щастя, там саме стояв сприятливий для мене туман. Коли рештки мого чарівного золота були вичерпані, я платив слоновою кісткою, яку легко було знайти в Африці, причому звичайно мусив вибирати не важкі ікла — по своїй силі. Незабаром я був усім забезпечений і, не гаючись, розпочав нове життя як приватний вчений.