Ти не забуваєш нікого, то, мабуть, ще пам’ятаєш такого собі Петера Шлеміля. Тобі в давні роки доводилося бачити його кілька разів у мене, цибатого парубійка, якого вважали за тюхтія, бо він таки був незграбою, і за лінивого, через його неповороткість. Мені він подобався. Ти не міг цього забути, Едуарде, як він у наші «зелені»[1] часи утік від сонетів. Я взяв його з собою на одне з поетичних чаювань, де він заснув ще під час писання віршів, не дочекавшись читання. Тепер я навіть пригадую, як дотепно ти сказав тоді про нього. Ти бачив Шлеміля не знаю де й коли — в старій чорній куртці, що її він завжди носив, і ти сказав: «Цей парубійко був би щасливий, коли б його душа була хоч наполовину така безсмертна, як його куртка». Ось як мало важив він для вас. А я його любив.

Отож від цього Шлеміля, що багато років тому зник десь з очей, дістався мені зошит, який я хочу передати тобі. Лише тобі, Едуарде, моєму найближчому, найщирішому другові, моєму найкращому «Я», від якого не ховаю жодних таємниць, віддаю його лише тобі і, певна річ, нашому Фуке[2], що нарівні з тобою займає місце в моєму серці; але йому тільки як другові, а не як поетові. Ви зрозумієте, як би мені було неприємно, коли б ця сповідь, що її чесний чоловік, покладаючись на мою дружбу і статечність, довірив мені, була виставлена де-небудь в поетичному творі на посміх або взагалі трактувалася без належної пошани, як невдалий дотеп, хоч насправді це зовсім не так. Звичайно, я й сам мушу признатись, мені жаль, що ця історія, хоч і вийшла з-під пера такої поштивої людини, здається безглуздою, жаль, що вона не написана рукою вмілого майстра з повним сили комізмом. Чого б тільки не зробив з неї Жан-Поль![3] А втім, милий друже, можливо, тут згадуються імена людей, які ще й досі живі; це також треба взяти на увагу.

Ще кілька слів про те, як потрапили оці листки до мене. Вчора вранці, коли я прокинувся, мені вручив їх дивний чоловік з довгою сивою бородою, одягнений у дуже зношену чорну куртку, поверх якої висіла ботанізирка, і незважаючи на сльоту, в пантофлях на чоботях. Він питав про мене і залишив цього зошита, сказавши, що прибув з Берліна.

Кунерсдорф, 27 вересня 1813 р.

Адельберт фон Щаміссо

P.S. Я додаю тобі малюнок, зроблений мастаком Леопольдом[4], що саме стояв біля вікна і був вражений таким явищем. Коли він побачив, якого значення я надаю цьому шкіцу, то охоче подарував його мені.

Зберігати повинні були ми, любий Едуарде, історію бідолашного Шлеміля, зберігати таким чином, щоб вона не потрапила на очі тим, кому не слід. А це нелегке завдання. Таких очей є сила. Та й хто з смертних може наперед визначити долю манускрипти — речі, яку встерегти важче, аніж вдержати слово, що ненароком вихопилось. І все ж таки я вчинив, як навісний, котрий, опинившись перед безоднею, аж тремтить від страху, а таки стрибає туди: я звелів надрукувати всю цю історію.

Одначе я, Едуарде, маю дуже серйозні й дуже вагомі підстави для такої моєї поведінки. Або навколо мене суцільний обман, або в нашій любій Німеччині б’ється багато сердець, здатних зрозуміти бідного Шлеміля, оцінити його, і на їхніх поштивих обличчях з’явиться співчутлива усмішка при тих гірких жартах, котрі над ним чинило життя, або від його власних простодушних витівок.

А ти, мій друже, якщо ж ти заглянеш у цю глибоко чесну книжку і подумаєш при тому, скільки невідомих однодумців разом з нами навчаться любити її, то, може, відчуєш, як цілющий бальзам краплинами спадає на гарячі рани твої, що їх тобі і всім, хто тебе любить, заподіяла смерть.

І нарешті: є — я не раз у цьому переконувався — є геній і друкарської справи, що вміє надруковану книжку допровадити до рук справжнього читача, і, коли не завжди, то дуже часто, вберегти її від невігласів. У всякому разі, він немовби вішає невидимий замок перед кожним витвором духа і мистецтва і нехибно та спритно вгадує, коли треба його відчиняти і коли зачиняти.

Цьому генію, мій найлюбіший Шлемілю, я довіряю твої усмішки і твої сльози, отож зоставайся з богом.

Неннгаузен, кінець травня 1814

Фуке

Ось тобі й наслідки твого одчайдушного рішення — пустити до друку історію Шлеміля, що її ми повинні були берегти виключно як свою таємницю. А тепер її переклали не тільки французи та англійці, голландці та іспанці, навіть американці услід за англійцями надрукували, про що я вже доповів докладніше в ученому Берліні. Та й у нашій любій Німеччині підготовляється нове видання з англійськими малюнками, які знаменитий Крукшенк просто вихопив із життя, завдяки чому ця річ стане, безперечно, ще більш поширеною. Коли б я не вважав тебе за твій свавільний вчинок (бо ти мені в 1814 році і слова не сказав про видання рукопису) вже давно покараним (бо ж наш Шаміссо в роках 1815–1818, під час своєї кругосвітньої подорожі, здається, в Чілі чи на Камчатці, а може, на О-Ва-гу, скаржився на це своєму другові, небіжчику Тамеямая), то я і тепер спитав би з тебе за це публічного відчиту.

Тим часом — і саме тому — те, що сталось, того не вернеш, і в цьому ти маєш рацію, бо за цих тринадцять важких років, тільки-но ця книжечка вийшла у світ, багато, багато друзів полюбили її разом із нами. Ніколи я не забуду хвилини, коли вперше прочитав її Гофманові. Не тямлячи себе від захоплення, він не зводив очей з моїх губів, поки я не закінчив. Він не міг діждатись, коли особисто познайомиться з письменником, і хоч не любив ніяких наслідувань, проте не міг подолати бажання написати й собі щось подібне, поклавши в основу ідею загубленої тіні. Він це й зробив, хоч досить невдало, в оповіданні «Пригоди в новорічну ніч», в якому Еразмус Шпікер губить своє зображення у дзеркалі. Еге ж, до дітей наша чудесна пригода таки зуміла вторувати собі шлях. Ось приклад. Коли я одного разу в ясний зимовий вечір ішов з вашим оповідачем по Бургштрасе і один з хлопчаків, що сковзались на ковзанці, засміявся з нього, він схопив його під свою добре тобі відому ведмежу шубу і потягнув з собою — сірома тоді ані муркнув. Та коли він знову пустив його і пішов собі далі, немов нічого й не сталося, хлопчак здалеку голосно закричав до нього: «Постривай, я тобі дам, Петер Шлеміль!»

Отож я гадаю, що цей поштивий дивак і в своєму новому чудовому вбранні порадує багатьох, хто не бачив його ще з 1814 року, коли він був у простій куртці. Але всі будуть ще дужче вражені, коли довідаються, що цей ботанік, кругосвітній мандрівник, колишній королівський офіцер, а також історіограф знаменитого Петера Шлеміля, ще до того й лірик, який, хай навіть співає на малайський або литовський манір, скрізь показує, що поетичне серце в нього на належному місці.

Тому, любий Фуке, я тобі, зрештою, щиро вдячний за опублікування першого видання, і прийми від мене і наших друзів найщиріші побажання до цього ось другого.

Берлін, 9 січні 1837

Едуард Гітціг