— Як ти смієш, лакею, суперечити своєму панові?..

Він спокійно перебив мене:

— Слуга теж може бути дуже порядною людиною, а ніхто порядний не служитиме панові без тіні. Давайте мені звільнення.

Я спробував підійти з іншого боку.

— Але ж, Раскал, дорогий Раскал, хто тобі сказав таку нісенітницю? Як ти можеш думати?..

Та він і слухати не хотів і вів далі в такому ж тоні:

— Люди подейкують, що у вас нема тіні,— але, без сорома казка, покажіть мені вашу тінь або давайте звільнення.

Бендель, зблідлий і тремтячий, однак догадливіший від мене, подав мені знак, і я вдався до всемогутнього золота, але й воно втеряло свою силу. Раскал жбурнув мені гроші до ніг.

— Від людини без тіні я не прийму нічого.

Він повернувся до мене спиною і, не здіймаючи капелюха та насвистуючи пісеньку, повільно вийшов з кімнати. Я з Бенделем, немов скам’янівши, стояли без руху, без думки, дивлячись йому вслід.

Важко зітхаючи, з смертельним смутком на серці, зважився я нарешті вернути дане мною слово і, мов злочинець до суду, пішов у сад лісничого.

Я ввійшов у темну альтанку, що на мою честь була названа моїм ім’ям і де мене, певно, і цього разу чекали. Мати зустріла мене безтурботно й радісно. Мінна сиділа тут же, бліда і прекрасна як перший сніг, що іноді восени цілує останні квіти і вмить спливає гіркими краплями. Лісничий, тримаючи в руках списаний аркуш паперу, шпарко ходив по альтанці і, здавалось, намагався затамувати в собі хвилювання, що відбивалося на його завжди спокійному обличчі; тепер воно то блідло, то червоніло. Коли я ввійшов, він приступив до мене і схвильовано сповістив, що хоче поговорити зі мною сам на сам. Я рушив за ним алеєю, що вела до альтанки в освітленій сонцем частині саду, і мовчки важко сів на лаву. Запало довге мовчання, яке навіть добра мати не насмілилась порушити.

Лісничий і тут почав розгнівано ходити з кутка в куток нерівними кроками. Раптом він зупинився переді мною, подивився на папір, який держав у руці і, глянувши на мене допитливим поглядом, запитав:

— Чи ви, пане граф, часом не знаєте такого Петера Шлеміля?

Я мовчав.

— Чоловіка чудесної вдачі і особливих талантів.?

Він чекав на відповідь.

— А що, коли я і є цей чоловік?

— …який, — додав він гостро, — втеряв свою тінь?

— О, чуло моє серце, — скрикнула Мінна, — я давно вже знала, що в нього нема тіні!— І вона впала в обійми матері, яка злякано пригортала доньку до себе, дорікаючи їй за те, що на горе собі вона приховала цю таємницю. Але та, подібно до Аретузи[10], перетворилася в ручай сліз, який при звуках мого голосу лився ще сильніше, а при моєму наближенні струмував справжнім потоком.

– І ви, — вів лісничий далі,— ви з не-чуваним нахабством, без усякого сорому наважились обманути її і мене? І ви твердите, що любите її, ту, яку так глибоко зневажили? Подивіться, як вона плаче і ридає. О жахливо! Жахливо!

Я так розгубився, що почав мов несамовитий:

— Та це ж зрештою тільки тінь, нічого більше як тінь. Можна і без тіні добре себе почувати, і чи варто через те здіймати отакий галас. — Але я й сам відчув усю необгрунтованість своїх слів і змовк. Лісничий навіть не вважав за потрібне й відповісти на це. Я тільки додав: — Те, що колись загублено, можна іншим разом віднайти.

Він розгнівано накинувся на мене:

— Признайтесь, добродію, признайтесь, як ви втеряли свою тінь?

Я знову мусив збрехати:

— Якийсь телепень одного разу так невдало наступив на мою тінь, що зробив у ній велику дірку. От я й мусив віддати її, щоб налатали, бо ж гроші всемогутні; я ще вчора сподівався отримати її назад.

— Добре, паночку, дуже добре, — сказав лісничий. — Ви посватали мою дочку, але це роблять і інші. Як батько, я повинен про неї піклуватися. Я даю вам три дні строку, протягом яких ви повинні придбати тінь. Якщо ви за три дні з’явитесь переді мною з пристойною тінню, то ласкаво прошу. Якщо ж ні, то твердо кажу: на четвертий день моя донька буде дружиною іншого.

Я хотів був звернутися до Мінни, сказати їй кілька слів, але вона, ридаючи, ще дужче притулилась до матері й та подала мені знак: «Мовчіть та йдіть скоріше!»

Я вийшов хитаючись, і мені здалося, що світ зімкнувся наді мною.

Зникнувши з-під догляду відданого мені Бенделя, блукав я в розпачі, немов божевільний, лісами й полями. Холодний піт виступив у мене на чолі, важкі зітхання виривалися з грудей моїх, в мені бурхала несамовитість.

Я не знав, чи довго це тривало, коли раптом, опинившись на сонячній галявині, я відчув, що хтось схопив мене за рукав. Це був чоловік у сірому сурдуті. Бідолаха, здавалось, аж захекався, наздоганяючи мене. Він одразу ж почав:

— Я обіцяв з'явитися сьогодні, ви не дочекались умовленого часу. Але не турбуйтесь, все буде гаразд. Ви тільки послухаєтесь доброї поради, виміняєте знову свою тінь, і вона негайно стане до ваших послуг, а тоді вертайтесь назад. В саду лісничого вас привітають з радістю і все буде обернено на звичайнісінький жарт. За Раскала, що зрадив вас і сватається до вашої нареченої, візьмусь я сам. Це викінчений негідник.

Я стояв і слухав як уві сні.

— Ви обіцяли з’явитися сьогодні?..

Я ще раз підрахував час — він мав рацію, я справді помилився на один день. Я почав шукати правою рукою гаманець на грудях, — він угадав мою думку і відступив два кроки назад.

— Ні, пане граф, гаманець в хороших руках, хай він залишається у вас.

Я здивовано і запитливо втупився в нього широко розкритими очима. А він продовжував:

— Я прошу дати мені тільки дрібничку на спомин. Будьте ласкаві, підпишіть лиш оцю цидулочку.

На пергаменті було написано:

«На підставі мого підпису заповідаю держателю цього мою душу після її природного розлучення з моїм тілом».

У німому здивуванні поглядав я то на цидулку, то на чоловіка в сірому. А він тим часом застругав нове перо, вмочив його у краплю крові, що виступила на моїй долоні, яку я ненароком вдряпнув терновою колючкою, і подав мені.

— Хто ж ви такий? — запитав я нарешті.

— А хіба вам не все одно? — відповів він. — Хіба не видно по мені? Так собі, бідолашний чорт, щось на зразок вченого фізикуса, що за свою надзвичайну майстерність має погану дяку від друзів, а для себе самого не має ліпшої втіхи на світі, як трохи напустити туману. Але ж підпишіться, будь ласка! Ось тутечки внизу: Петер Шлеміль.

Я покрутив головою і сказав:

— Пробачте, мій добродію, цього я не підпишу.

— Ні? — запитав він здивовано. — А чому ні?

— Мені здається, це до деякої міри буде необачно, душу проміняти на тінь.

— Так-так, — повторив він, — необачно! — і вибухнув голосним реготом просто мені в обличчя. — А дозвольте вас запитати, що ж то за штука, ваша душа? Чи ви її бачили? І на якого біса вона вам здалася, коли ви помрете? Вам радіти треба, що знайшовся дурень, який ще за життя хоче заплатити за цей «X», цю гальванічну потужність, за поляризуючу силу впливу чи біс його знає, як і назвати цю чортівню, хоче заплатити чимось реальним, а саме вашою уособленою тінню, що за її допомогою ви досягнете руки вашої коханої та здійснення всіх ваших прагнень. Чи, може, ви волієте штовхнути оте юне створіння в обійми підлого шахрая Раскала? Ні, ви мусите поглянути на це своїми власними очима. Ходім, я зараз позичу вам шапку-невидимку (тут він витягнув щось із кишені), і ми прогуляємось непомітно садочком лісничого.

Мушу признатися, мені було дуже соромно, що цей чоловік пошив мене в дурні. Я його ненавидів до глибини душі і думаю, що особиста відраза до нього більше ніж моральні принципи чи забобони важили в тому, що я підписом не викупив у нього свою тінь, хоч і як була вона мені потрібна. Такою ж огидною була мені й думка зробити з ним прогулянку, яку він запропонував. Бачити між собою і моєю коханою цього осоружного негідника, цього кепкуючого кобольда, бачити наші розбиті серця, віддані йому на поталу і знущання — це обурювало мої найглибші почуття. Те, що зі мною скоїлося, я сприйняв як призначену мені долю, а свою біду вважав неминучою і, звертаючись до нього, так йому сказав: — Мій добродію, я продав вам свою тінь за цей чудесний гаманець і потім дуже каявся. Скажіть, ради бога, чи не можна цю угоду розірвати?