— А я й живий їх не дістану…
— Але ти — живий. По-моєму, це головне…
Шестеро і мільйон
— Алло!
— Баскін, що сталося? Гроші повинні були прибути півтори години тому! В чому затримка?
Баскін відчув усередині себе порожнечу. На вулиці нещадно пекло, але його раптом почало морозити. Долоня, яка стискала телефонну трубку, змокріла від поту.
— Нічого не могло статися… Вони виїхали вчасно…
— Баскін, я вам передзвоню через півгодини. І хочу почути зрозумілу відповідь, ясно? Якщо вони протягом цього часу приїдуть, то я вас заспокою, а з приводу запізнення пояснення буде давати Петрович. Все.
Баскін тупо слухав короткі гудки. Але для того, щоб оговтатися, йому не потрібно було багато часу. Вже через дві хвилини він набирав номер начальника міськвідділу внутрішніх справ.
Але йому ніхто не відповів. Про ЧП в міськвідділі дізналися сорок хвилин тому, і начальник особисто виїхав на місце події…
— Ми так не домовлялися, мужики, — похмуро сказав Шевель, зачиняючи двері за останнім, хто увійшов. — Я чекаю більше години. Де ви повинні були передати мені чемодан з грішми? Стасе, я тебе питаю!
— Спокуха, Гено! — ляснув його по плечу Стас. — Ситуація змінилася, змушені були затриматися. Але бабки у нас, а це головне. Сам бачиш — замки цілі, ми його не відчиняли. Все нормально, Гено!
На кухні Гога пив прямо з крана холодну воду. Басмач, підштовхнувши Петруню в спину, пройшов за ним до кімнати, важко гепнувся на канапу і запалив.
Все це дуже не подобалося Шевелю. Він зрозумів: щось не спрацювало. Гроші в них, але все ж таки сталося щось не так, як хотілося.
— Розповідай! — уривчасто наказав він Стасові. — Тільки швидко, чітко і зрозуміло!
Капітан Бриль сидів на капоті міліцейської машини, палив і спостерігав, як санітари вантажать накриті білими простирадлами трупи в машини швидкої допомоги, котрих наїхало більше ніж досить.
— Вадику, начальство приїхало, — торкнув його за плече лейтенант Головко.
— Та пора вже, — глипнув на годинник Бриль, не рухаючись з місця.
Начальник міськвідділу Рум’янцев вистрибнув з машини першим і поквапився до Бриля. Звичайно, таке траплялося рідко: Рум’янцева не любили. І тепер оперативники із задоволенням спостерігали за переляканим начальником.
— Що тут сталося? — голосно запитав Рум’янцев, звертаючись не до конкретної людини, а до всіх присутніх.
Бриль викинув бичок і випростався.
— Розбійницький напад, товаришу полковник. Хто на кого напав — поки що невідомо. Була стрілянина, результат — п’ятеро трупів.
— Стрілянина і п’ятеро трупів! Це чепе, капітане!
— З усього видно, тут була засідка. Невідомі чатували на цю кремову «дев’ятку», номери, до речі, київські. Серед убитих — сержант ДАІ.
— Сержант ДАІ? Чепе… чепе, чорт забирай!
Підійшов вайлуватий прокурор міста. Привітався з Рум’янцевим.
— Опергрупа вже скінчила?
— Так точно! — відповів Бриль.
— Щось конкретне можна сказати вже зараз?
— Номери другої машини місцеві. Ні в кого з убитих, і в сержанта в тому числі, нема при собі документів… Відбитків пальців, правда, повно…
Рум’янцев роздивлявся розкладену на брезенті зброю.
— Можна з’ясувати, звідки вона?
— Навряд. Номери збиті, зачищені… До того ж кольти, по-моєму, не в нас на озброєнні.
— Іронія зараз ні до чого, Бриль! — ще трохи — і голос Рум’янцева перейде в поросяче вищання. — Тільки-но буде щось конкретне — негайно до мене! Тримати мене й прокурора в курсі постійно! Все зрозуміло?
Бриль обмежився кивком голови.
— Зараз безглуздо розбиратися, чому раптом заглохла машина, — сказав Шевель. — Ви лишили її на місці. Спеціально для міліції. Що ви ще зробили, аби їй було легше шукати?
— Яка різниця? Гроші в нас, ми їх поділимо і розбіжимося! — вигукнув Басмач.
— Далеко бігти зібрався? З цієї хвилини, братан, ти мічений. І мітка твоя — гарненькі хрусткі папірці, які в цьому ось чемодані. Де твій автомат?
Басмач підняв АКМ для загального огляду.
— Це не твій автомат. Твій автомат там, де машина. На ньому — чудові відбитки пальців, не менш чудові — на кермі машини. Тебе лягаві вирахують миттю! Труп Василя не слід було лишати…
— Слухай, я подивився б на тебе в той момент! Добре розводитися в такій спокійній обстановці! — втрутився Стас.
— Куди фірмовий «газик» поділи?
— Тут все гаразд. Лишили біля сортиру на базарі.
— Місце вдале, що й казати… Гаразд, зам’яли. — Шевель запалив. — Зараз треба мізкувати, як жити далі…
— А з ним що робити? — Басмач кивнув на зіщуленого Петруню. — Він завжди мені не подобався. Відпускати не можна…
— Чому? Він убив двох людей, він співучасник збройного пограбування… Явка з повинною його не врятує, а якщо нас загребуть по його анонімній підказці — ми його самі потопимо, та й на зоні він довго не протягне. Він не шкідливий. Його частку ми все одно поділимо на всіх…
— І частку сержанта! — вставив Басмач.
— У Васьки жінка лишилася. Допомогти треба…
— Зі своєї частки! — Басмач був невблаганний. — Можемо зараз проголосувати. Якщо більшість вирішить — підкорюся, а ні — свої бабки віддавай.
Шевель зрозумів, що Стас і Гога будуть на боці Басмача.
Петруня підняв голову. Його мова була схожа на скавчання побитого цуценяти.
— Мужики-и… Пожалійте… Я спокутую…
— Тебе вже пожаліли — вмовили не вдаватися до крайніх заходів. Спокутувати, братан, нічим: справу зроблено, — твердо сказав Шевель.
Стас весь час уважно спостерігав за ним і перехоплював його знервовані погляди на годинник.
І, коли несподівано пролунав дзвінок у двері, Стас із задоволенням помітив, що Шевель злякався. Чогось подібного Стас і очікував. Тепер час перебирати ініціативу.
— Всі — на кухню! — звелів він. — Відчиню я сам. Сидіть там, поки не гукну. Геночко, сядь на місце, ти лишаєшся в кімнаті. Сядь, я сказав! Нам є про що поговорити. Гостя я сам прийму…
Уздрівши, що двері відчиняє незнайомий хлопець, Олег Баскін відсахнувся. Але пістолет, спрямований йому в живіт, мовчки радив йому зайти і не зчиняти галасу.
— Вдалося що-небудь дізнатися, Баскін?
— Пограбування… Всі ваші люди мертві… За містом… Неподалік від харківської траси…
— Вони мусили їхати київською!
— Там аварія якась… Вікторе Сергійовичу, я не знаю…
— Про це пізніше, Юрію Івановичу! За чотири години я буду у вас…
Стас щільно причинив двері в кімнату, кивком звелів Олегові і Шевелю сісти на диван, а сам осідлав стілець у протилежному кутку. Басмач спробував було заглянути до кімнати, але Стас щось прошепотів йому на вухо і той зник.
— Почнемо з початку, хлопці. — Стас вимучив посмішку. — В «дипломаті» більше як півмільйона. Пудрити мізки ти, Шефе, можеш цим віслюкам, — він кивнув у бік кухні. — Я заробляю тим, що обдурюю громадян, замилюю їм очі, отже, сам завжди помічаю, коли так хочуть повестися зі мною.
— Можна без передмов? — похмуро поцікавився Шевель.
— О’кей! Перше, — Стас загнув пальця. — На такі гроші, Гено, тебе могли тільки навести. Сам ти, вибач, мілкувато плаваєш для таких бабок. Коли п’ять днів тому ти викладав умови гри, п’ятсот тисяч дуже легко розділилися на шість. І я тоді подумав — а як же наводчик? Йому хіба нічого не належить? Свою ж частку ти з ним не розділиш? І потім, наводять не на кооперативний кіоск, а на серйозних людей, на справжню мафію, ризик тут великий. А за великий ризик слід платити великі гроші… Далі — звідки зброя? Навряд чи це твій арсенал, Гено. Шукати десь-інде небезпечно. Одразу виникатиме маса питань, коло людей, які в курсі справи, може розширитися, що не бажано. Таким чином, за зброю відповідає той-таки наводчик. І це логічно: він підказує, де взяти гроші, матеріально забезпечує операцію, а тобі, Геночко, лишається тільки знайти лохів-виконавців, які полізуть під кулі за п’ятдесят штук. Отже, півмільйона — це не вся сума. Інакше навіщо ховати від нас наводчика? Навіть Басмач погодився б, що йому слід віддати зароблене. Справа в тому, що всієї суми вам називати не хочеться, бо навряд чи хто просто так віддасть більшу частину і задовольниться однією п’ятою. І потім, мільйон чи два будь-кого позбавлять здорового глузду, виникнуть зайві проблеми при розподілі пирога.
