Навесні 1995 року мені довелося бути членом жюрі літературного конкурсу, організованого видавництвом «Смолоскип». На конкурс було подано дванадцять рукописів поезії, чотири — прози і один — есеїстики. І, хоча усім авторам було менше тридцяти років і вони здебільшого ще ніколи не друкувалися, жанровий розподіл поданих творів досить типово відображав загальний стан справ нашої літератури. Серед рукописів початківців (як і в «дорослій» літературі) переважала поезія, серед них не було драматургії, а проза звучала претензійно.

Серед прозових творів виявився один, який на конкурс, власне, і не подавався, але якимось чином потрапив до папок, які роздали нам — членам жюрі. І всі ми одноголосно віддали йому першість серед творів прози.

Цей рукопис — а це була повість «Шлюбні ігрища жаб» Андрія Кокотюхи — виділявся в контексті конкурсу. Він навіть справляв небуденне враження. Найнесподіванішим виявився сам жанр. Повість безпомильно репрезентувала масову культуру.

Чому це викликало ентузіазм жюрі? Адже в якійсь іншій країні воно могло по-снобістськи відвернутися від того, що часто називають літературою другого сорту, несерйозною літературою чи нелітературою.

Причина, очевидно, полягала в тому, що перед нами лежав твір для української культури рідкісний. Це був твір кримінального, розважального жанру. Щороку в Америці виходять тисячі детективів, у Франції чи Німеччині — сотні, а в таких країнах, як Польща чи Чехія, — принаймні кілька десятків. Вони мають численні жанрові різновиди і сюжетні стереотипи. Поряд з детективами друкуються тріллери, науково-фантастичні романи, бойовики, любовні романи, мелодрами, які так само мають свої різновиди. Все це називають іноді чтивом, аналізують не з погляду мистецтва, а скоріше соціології, не включають до університетських програм з літератури — і водночас видають значними тиражами, рекламують і читають. У поїздах, електричках, дорогою на роботу, на пляжі, читають для розваги, цінуючи в цих книжках легкість стилю і авантюрність сюжету. І вже давно ніхто не вважає масову літературу конкурентом власне літератури з усіма її жанрами, законами, новаціями і пошуками.

Кожна культура складається з двох сфер — сакральної і профанної, «верху» і «низу», елітарної і масової. Естети і сноби можуть назвати масову літературу низькопробною, однак відмінити її існування не в силах. В українській літературі довгий час не було ні яскраво вираженого «верху», ні тим більше «низу», хоча вона довго намагалася культивувати саме «верх». Однак дуже серйозна, моральна і моралізаторська, політична і ще частіше патетична література, присвячена служінню народові чи суспільній меті, не могла породити ні елітарного письма на зразок Джойсового «Уліса», ні розважального, на зразок Агати Крісті.

Теперішня свобода і загалом політична ситуація незалежності стали для української літератури своєрідним шоком. Цей шок мав багато аспектів, проте не останнім з них виявилася криза національного книговидання і завоювання ринку з боку західної розважальної літератури не найкращої якості, головним чином перекладеної з англійської на російську мову.

Андрій Кокотюха — один з небагатьох дебютантів української літератури працює в розважальному жанрі і прагне дотриматися його чистоти. Його піджанр — детектив, кримінальна історія. Ця кримінальна історія ще недосконала, її авторові ще далеко до метрів детективу, таких, як уже згадувана Агата Крісті, Жорж Сіменон чи ряд сучасних класиків цього жанру. Однак привабливою стороною повісті Кокотюхи є місцевий колорит і те, що події відбуваються в реаліях знайомого для читача життя. Крім того, автор уміє будувати цікаві сюжети, захоплювати читача своєю інтригою. А для читача це дуже важливо, адже він любить і заплутане плетиво кримінального сюжету, і впізнавати знайомі ситуації, і радіти, розгадавши розвиток колізії.

Дебют Андрія Кокотюхи великою мірою символічний. Масова розважальна культура неуникненна. Якщо національна культура не спроможна її продукувати, то вона приходить з інших країн і культур.

Перші повісті Андрія Кокотюхи демонструють задатки на серйозного письменника-криміналіста, популярного і продуктивного у майбутньому. Побажаємо йому успіхів.

Соломія ПАВЛИЧКО

Постать з піднятою рукою виринула з дощу так несподівано, що Олег ледь устиг загальмувати. Одразу ж до салону пхнулася людина, неначе зіткана з крапель. З неї струмками текла вода, і Олег мимоволі відсунувся.

— Братан, візьми до міста, чуєш?

Дощова людина тяжко дихала. Олег пильно подивився на хлопця і кивнув.

— Хоч на одну пристойну людину натрапив! — Хлопчина струснувся, як мокрий собака, і плюхнувся на переднє крісло. — Сорок хвилин купаюся, хоча б хто-небудь поспівчував! Козли!

Машина м’яко рушила.

— Звідки топаєш?

— Від переїзду… Ну й лупить, зар-р-раза! — попутник кивнув на зливу за вікном. — За сто метрів попереду ні хріна не видно… І машини як змило — за сорок хвилин з десяток нарахував. У тебе, братан, палити є що-небудь?

Олег мовчки простягнув йому пачку «Експреса». Попутник видобув з кишені потертих «варьонок» запальничку, припалив і з задоволенням затягнувся.

— Тебе сам Бог послав, братан!

— Бога немає, — промовив Олег, не відволікаючись від дороги. — Взагалі я нечасто підбираю пасажирів. Принцип. Але тебе я взяв.

— Оцінив, братан, оцінив! Ти, цеє, не думай — за все буде заплачено… Зараз, правда, я порожній… Але на місце приїдемо — одразу віддам, залізно!

— Перестань! Потрібен мені твій нещасний четвертний! Особливо не розбагатію, зовсім не збіднію. Просто попатякати з тобою захотілося…

— Ух ти! — попутник ледь не захлинувся димом. — Оригінальна форма розрахунку! І яка в тебе такса? Кілометр — десять слів?

— Світ тісний, Гено…

Попутник закашлявся.

— Отже, я не помилився, — констатував Олег. — Ти — Гена Шевель, так?

Попутник кинув недопалок на підлогу.

— Не сміти в салоні. Підніми бичок і викинь його за вікно.

Попутник слухняно виконав наказ. Потім розвернувся до Олега всім корпусом.

— Ще що скажеш?

— Дещо скажу. На переїзді — пост ДАІ. Ти раніше любив кататися на чужих машинах. Думаю, за шість років твої звички не помінялися. Працівникам автоінспекції не подобаються такі звички, карному розшуку — теж. І сьогодні тобі довелося кинути тачку на переїзді. Ну як?

— Ти — лягавий! — впевнено сказав Шевель.

— Я тебе пожалів, від запалення легенів урятував, а ти обзиваєшся. Негарно. Ось вижену під дощ…

— Значить, не лягавий, — легко погодився Гена. — Чому ти мене знаєш, а я тебе — ні?

— Тебе вся наша школа знала. Коли ви з дружками поцупили «Волгу» голови міськвиконкому, яку він залишив біля під’їзду будинку, в якому жила його коханка, про вас не те що школа — весь район говорив. І світила вам зона, неповнолітні злочинці, коли б дружина потерпілого не підключила всі свої зв’язки, аби вам усім умовно дали. Як вона вас ще грошовими преміями не нагородила — адже вона давно чоловіка підозрювала, але доказів тому, що він майстер спорту зі стрибків у гречку, не могла знайти. А завдяки вашому невинному бажанню покататися вона нарешті вивела його на чисту воду. Ви ж не знали, чия то машина?