Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Коли я бачу у фільмах ситих благополучних людей (у житті вони не так вражають), то думаю про тих, хто створював ці фільми, не зумівши піднятись над своїми персонажами, і якої шкоди вони завдають цим ремеслом. Творець не відповідає за своє творіння, бо його світ ізольований. Ремісник за свій виріб — так, оскільки може спотворити реальний світ. Дивлячись згори, важче помилитись.

У житті кожного творця є часи очищення, яким передує падіння. Не треба співчувати Моцартові: він творив і був щасливий. Інші мали лише ілюзорне щастя: гроші, кохання, кар’єру. Усмішка Моцарта — це усмішка Бога.

Мені здається, що творчість — це теж інстинкт, але вищий за виживання чи руйнування. У більшості дітей він зникає, як тільки вони потрапляють до Системи. Ніхто цього не помічає.

Творець мусить бути сильною людиною. Сильний вміє захищати, вміє любити. Скільком людям врятувало життя мистецтво. Я маю на увазі мистецтво минулого, те, що ми називаємо класичним, творці якого давно зітліли, а деякі не залишили навіть імен. І людина мала б дивитися назад. Бо минуле є, а майбутнього ще немає. У майбутнє дивляться ті, хто не боїться за своє тіло і душу, і повністю довіряє Богові, який каже:

— Усе, що має статися, станеться. Зруйнується дім і поставиться новий. Пересохла річка тектиме під землею. Ні за чим не шкодуй, допоки у тобі горить вогонь і палає світло. Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві.

Пейзаж з руїнами

Та сама суєтність і захланність, що мордує кожну людину, притаманна усьому її родові, варто розгорнути першу-ліпшу книжку з історії. Криваві війни страшні не руйнацією міст, сіл, масовими вбивствами, а тим, що на війні окрема особистість нічого не варта, навіть більше: переслідується кожен її вияв. Я завжди згадую сонет німецького поета Андреаса Ґріфіуса «Плач батьківщини року 1636-го»:

Віднині ми цілком сплюндровані!
Навала Народів заздрісних, масний від крові меч.
Скажений ревіт сурм, розжарена картеч —
Все нищить нас, і смерть нам душу закувала.
І з вікон ратуші сичать огненні жала,
Повалені церкви, під саваном хуртеч
Порубані мужі лежать, лютує смерч
Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала.
Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть,
Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть
Забиті трупами, прогнилі наші ріки.
Та гірше голоду, погвалтувань, пожеж
І пошестей — це те, що серця не знайдеш,
Бо наш Духовний скарб розкрадений навіки.[1]

Ці рядки важать для мене більше, ніж усі томи офіційної історії. Якби ми мали більше свідчень не полководців, чи ангажованих літописців, а тих, хто засумнівався у доцільності освяченого насильства….

У снах мені часто сниться втеча від війни. Я намагаюсь сховатись десь у горах чи лісі, знайти прихисток у людей. Страх перед насильством закладений у найнижчих пластах свідомості, як, зрештою, і виправдання втечі: я — жінка. Тепер я тікаю уже з дочкою, хоч іноді снюся собі дитиною. Усе це свідчить не лише про беззахисність, а й про незгоду брати участь в кривавому дійстві. Це душа моя втікає, а не тіло. Прагнучи сховатись, я шукаю місце, де допомогла б мені природа, де віднайшла б я свою незалежність.

Найкраще — це ліс. У лісі не може бути війни, він — притулок. Чому безсмертний твір Дефо так заспокоює? Тому, що Робінзон Крузо дбає про свій побут, їжу, про інших істот. Він не лежить на березі океану і не оплакує свою беззахисність перед стихією. Це урок для всіх нас, хто не хоче втратити надії. Людина на війні почуває себе комашкою, яку кожної миті можуть розчавити руїни. Балансування змушує часто до мародерства, пророкує низькі інстинкти.

Війна ділить людей на дві половини: я і ворог. Ті, від кого я так вперто намагалась сховатись, були безвиразні. Вони не мали обличчя. Це був ніби розтиражований образ страху. У мирному житті навіть ворог залишається для нас особистістю, однак війна спрощує це поняття. Отже, і в мені, яка не знає війни, підсвідомо вкоренилося ставлення до ворога, як до істоти, що не є людиною, а лише річчю, яка не мас жодної вартості. Чи це ще з нашестя татарів, чи з пізніших часів? Дивно, бо моє коріння в землі, на якій не було битв. По ній лише проходили незчисленні обози, заляпані кров’ю і багнюкою. І власне, від них треба було ховатись.

Після війни залишається пейзаж з руїнами, безлюддя. Для когось руїни символізують минулу велич, рештки колишньої слави. Я ж думаю про конкретних людей, які мали дім і втратили його, про дітей, які не стали дорослими. Руїни — це свідчення безчестя, ганьби, притулок бездомних тварин і хижаків. Слава, здобута на війні, завжди сумнівна. Не можна вивищити себе коштом інших.

Що нам потрібно від минулого? Доказів нашої справедливості? Як можна знайти докази у тому, що вже перестало існувати, який це має сенс? Нам кажуть: історія вчить. В ідеалі вона мала б навчати одного: не повторювати помилок. Але біда в тім, що минуле можна трактувати, як нам вигідно. Тому в нас так люблять насолоджуватись минулим, а для митців воно ще й невичерпне джерело натхнення. Щодо сучасного, то воно не має, начебто, ніякої вартості. Крім пейзажів з руїнами ми бачимо одноманітні забудови — спроба загнати нас усіх у безликість, підкорити єдиному ритму. Але це помилка. Майбутнє дає шанс побороти цю безликість. Кожному зокрема треба знайти у собі сили для самооновлення. Пережити війну, пережити руїну, пережити смерть близьких — і відродитися знову.

Нині багато людей потрапили в скрутні обставини. Цей час є нічим іншим як прихованою війною проти людяності. Самогубство — один з виявів її брутальності. Чомусь більшість викидається з вікон. В сучасних вікнах нема хрестоподібного поділу. Вони більше не охороняють дім і душі людей. Через них не дивляться на світ, дощ, хмари, дерева. Люди не підозрюють, що вікна існують саме для цього. Ті, що виходять вікнами, потрапляють в нікуди. Вони офірують мороку не тільки тіло, а й душу. Хрест на вікнах — це тінь Спасителя, його руки не дають нам впасти і наказують шукати іншого виходу, повернутись до тих, хто вірний нам навіть у часи самооборони і зрад. Дивно, коли людина позбавляє себе життя лише тому, що не має роботи. Але насправді вона боїться лишитися поза системою. Досі війни велися проти держави і певною мірою звільняли людину від праці й моральних правил. Але ця прихована війна хоче знищити особистість, яка не йде на компроміси або просто заважає сильнішому.

Ми повинні пам’ятати, що у нас можуть забрати все, тільки не нашу свідомість. Раніше казали: бережи душу. Наша свідомість і є наша душа. Вона повинна бути чистою, щоб не розкидувати довкола себе сім’я монстрів, які нищать красу світу.

Привиди катастроф

Розкопана до мертвого піску, загиджена хімічними відходами, наша земля викликає співчуття, наче вона жива істота. Так воно і є — земля жива. Чого б тоді її називали матір’ю і сестрою? Відмовляючи в розумі всім іншим істотам, люди не можуть собі цього уявити, але ті, хто працює коло землі, зауважили, якщо любиш землю, вона тобі віддячить. Ми залежні від землі більше, ніж вона від нас, і, зрештою, спільно переживаємо природні катаклізми, смертельно небезпечні для таких маленьких істот як люди, хоча найменші, комахи, черв’яки, бактерії, не так потерпають.

Людство терпить через повені, пожежі, землетруси, урагани так само, як внаслідок воєн. Результатом цього є голод, мор, бездомність. Тільки любов до життя дає людині змогу, оплакавши рідних, побудувати новий дім. Треба бути постійно готовим до стихійного лиха, вміти рятуватись від нього. Це не війна природи проти людини і не слід її проклинати. Також не помста. Земля також страждає, коли її обличчя спотворюється. Сили космосу стирають з планети цілі країни, знищують острови. Якби Земля була лише кам’яною кулею, що б змушувало її вибухати вулканами, рухати материками, опускати й піднімати морське дно?

вернуться

1

Переклад Дмитра Павличка.

24
{"b":"594861","o":1}