Мерці ходять до року, а хто дуже грішний, той може ходити аж три роки. Вмерлим певно хочеться відвідати і родину і сусідів, та й селом кортить пройтися. У гробі того не побачиш, що можна побачити в Урожі ночами. Як хто дуже боїться мерців, не мусить виходити. Хай собі спить під периною. Правда, таке може приснитися, що буде ще страшніше. Тоді треба змовити молитву. Вмерлі її потребують. Як ми перед ними чимось завинили, то вже наші проблеми. А на тому світі кривди забуваються скоріше, ніж виросте трава на могилі.

Чужому в Урожі взагалі нема чого боятися. Може собі ходити цілу ніч: звідки йому знати, кого він стрінув, живого чи мертвого. Втім, розпізнати їх легко, треба щось спитати. Мертвий не буде обзиватися, бо йому не вільно розмовляти з живими. Увесь Уріж стоїть на забутих цвинтарях, і ті місця, як і колишні дороги, вважаються небезпечними. Старі люди згадують про них тільки тоді, коли щось трапиться. Вони воліють не говорити про такі речі всує, щоб не викликати намарне духів з того світу. Щоб двері не відчинились серед білого дня, бо тоді настане справжня апокаліпса. Є такі місця, які ліпше оминати вночі, але якщо комусь треба… Тоді чоловік прийде додому білий як стіна й зразу ляже спати. Що побачив, можна розповісти хіба вранці, бо до трьох днів помре.

У горішньому кінці є таке недобре місце — старий цвинтар.

Там деколи з'являються троє чоловіків у чорному і троє чорних коней. Кажуть, ніби ті чоловіки були священиками й мають вічну покуту. Мені здається, через надмірну цікавість до загробного життя. Вони дуже хотіли знати, чи воно насправді існує, й навіть побились об заклад, що вже зовсім не по-християнськи. Але на те могли спокусити їх злі духи, аби трохи розважитись, бо кожен дух прикутий до певного місця, а це не дуже весело. Певна річ, покутники хотіли б нарешті спочити, але ми не знаємо, як їм допомогти. Та й не можна переступати межу, бо затягне завчасу у той інший світ. Один чоловік прийшов на могилу жінки надвечір, сидів, сидів, а тоді каже: «Чого ми до вмерлих маємо ходити, а вони до нас ні?» Тут щось зашуміло у нього над головою і закричало страшним голосом: «А ти до вмерлих не ходи!»

Є в Урожі старший дух: пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Він мешкає на Границі, між Урожем і Винниками. Границя — це не межа, а давня галицька назва цвинтаря. Колись там росли три груші, і хоч їх зрізали, цей інфернальний дух продовжує з’являтися, навіть на світанку. Він не любить фамільярності й зачіпати його не можна. На тому місці загинуло чимало людей, потрапивши до невидимої сіті, розставленої злим духом. До трьох зітлілих пеньків ніхто не викликатиме екзорциста. Чуючи себе безпечно, пан у чорному при зустрічі завжди сміється, звісно, недобре.

Дехто з людей виплекав свого приватного біса, але їхні стосунки дуже складні. Не можна посолити страву, яка призначена дідькові, бо гнів його допровадить людину до смерті. А потім злий дух шукатиме собі іншого господаря. Навіть екзорцисти знають, що виганяючи біса, переливають з одного збанка в інший.

І звичайно, у нас є відьми. Один чоловік стрів серед ночі немолоду вже чарівницю цілком без нічого, то розлютився і випарив її прутом. Але за мовчанку вона зробила так, що його корови давали цілий рік дуже багато молока. З відьмами вигідніше жити у згоді.

Справжнім лихом для села є опирі, котрі нападають на гультяїв, що вертаються берегом річки додому. У столітніх лозах опирі збираються, як члени одного клубу. Людина, яку опир змусив носити себе на плечах, невдовзі нагло помирає, як не в калюжі води, то у власній крові. Найгірше, що така смерть не викликає підозри, даючи змогу опирам розплачуватися за вбивство вже на тому світі, в іншій реальності. І вода, і кров просочується в ту землю, де поверх мертвих ходять живі. Зло прибирає до рук найнепримітніших, найзнедоленіших, і тому його так важко розпізнати.

Уріж — це єдина істота, підсвідомість якої час від часу вихоплюється назовні — і тоді мертві вертаються з цвинтаря додому, злі духи глузують з випадкових перехожих, а опирі обирають жертву серед найбеззахисніших… Але це трапляється не кожного дня, щоб не зруйнувати реальний світ і не допровадити село до божевілля. Нічого не вдієш: двері мусять відчинитися і випустити демонів з пекла, щоб воно не вибухнуло.

Усі дороги ведуть до пекла, крім однієї. Юний лицар, котрий опиняється у казках на роздоріжжі, має з чого вибирати. Він поки що вільний, адже свобода — це не періодичний епатаж оточуючих у дрібницях, під впливом дешевого вина, що, як правило, плавно переходить у послідовний конформізм, і навіть — не ефемерна незалежність, бо за неї треба платити, а це знову ж таки змушує до компромісів чи до виразного підкаблучництва. Ні. вільним є той, хто пан самому собі, байдужий до матеріальних та соціальних еквівалентів суспільного визнання. Свобода — це усвідомлення вибору. «Боги знають, що люди вільні, — каже один з героїв Сартра, — але самі люди цього не знають».

Нехай вас не введуть в оману роздуми менш-більш відомих наших сучасників про свободу: самі вони ніколи її не мали. Може, хвильку потримали в руках, але пташка вирвалась. Не мали ні письменники, ні політики, ні вчені. Хіба що, коли в юності стояли на перехресті шляхів, з яких один лише не провадив до пекла. Найбільше, на що вони можуть спромогтися, — це пригадати тих блаженних, яким усе було, як то кажуть, «до фіга», молячись при цьому на мандрівного філософа Григорія Сковороду, патрона суспільно незаангажованих українських інтелігентів. Однак ніхто з них не візьме ні палиці, ні торби в руки.

Колись у Європі була дуже популярною алегорична книга Джона Беньяна «Подорож Пілігрима до Небесної країни», де персоніфіковано виступали сили зла, намагаючись перешкодити пошукам істини. У такий спосіб читач сприймав усе почуттями й міг легко орієнтуватись у житті, не блукаючи в темряві схоластичних моралізмів. Отже, зробивши вибір, самостійно чи під тиском обставин, кожен з нас ступає на одну з тих доріг, що їх називають «життєвими». І тільки поодинокі юні лицарі обирають дорогу смерті, яка єдина веде до істини. Нічого не змінилось і у XXI столітті. Сім смертних гріхів, зображених колись Босхом, вдягнулись у сучасну одіж і вважаються вельми необхідними супутниками на шляху до успіху. Все це можна було б назвати марнотою марнот і визнати, що за останні два тисячоліття людство так і не виправдало власного існування, якби, на щастя, не з’являлись подекуди особистості, що ступали на шлях диваків та ізгоїв, бо так їм подобалось. Їм подобалось мандрувати без зайвих клопотів, працювати, творити, чи не робити нічого, або шукати річ, якої, можливо, навіть не існує у фізичній реальності. Ті ж, хто вважав свободу усвідомленою необхідністю, ступивши на Шлях Ненависті, перетворили світ на зону тортур, агресії і фанатизму. Кожного дня сотні невинних людей гинуть внаслідок терористичних актів. Але й ті, хто попереджує «Іду на ви», теж опиняються на Шляху Ненависті. Вони карають іменем людських законів і завдають значно більшої шкоди. Тероризм — це відчайдушний крик безвиході у джунглях беззаконня. А Міжнародному кримінальному судові, останньому засобі віднайти справедливість, чинять шалений опір найсильніші держави.

Дорога Жадібності особливо приваблива для тих, хто колись бідував і почував себе через те беззахисним. Вона — найдовша з усіх, бо матеріальні потреби можуть лише збільшуватись, а не зменшуватись. Бідні країни приречені стати смітником цивілізованих. Глобалізація, початок якої так захоплено вітають, завжди закінчувалась світовою війною.

Дорога Марнославства, коли заплющити очі на її меркантильне підґрунтя, здається спершу дорогою на небо. Але цей чудовий шлях перегороджують митниці Заздрості, Зради, Продажності… Врешті, король постає голим і босим. Щоправда, він цього не помічає, та й інші також, доки якесь наївне дитя не ткне пальцем і не спитає, чому ж король голий. Пиха здатна згубити найкращі квіти в райських садах, тому їй доведеться грітись у пеклі.